Відомий американський кінорежисер Квентін Тарантіно любить згадувати про те, як у 1980-х роках він працював у відеомагазині і відкрив для себе чимало італійських фільмів. Один з них він однозначно вважав шедевром.

Як стверджують фахівці, його вплив можна розгледіти у «Кримінальному чтиві» та «Мерзенній вісімці». Йдеться про фільм 1972 року під назвою «Мілан 9-го калібру» (Milano calibro 9) режисера Фернандо Ді Лео (Fernando Di Leo).

Та мало хто знає, що основою для сценарію стрічки були оповідання італійського письменника з українським прізвищем. Йдеться про Володимира Валер’яновича Щербаненка. Він під псевдонімом Джорджо Щербаненко (Giorgio Scerbanenco) став батьком італійського кримінального детективу, передусім жанру «нуар». Це було реалістичне, неретушоване зображення світу злочинців і тих, хто від них страждає та їм протистоїть. Нестандартні сюжети, майстерний письменницький стиль, вміння тримати інтригу – все це принесло неабияку популярність Щербаненку. Та складовою його успіху було не лише це.

Він вдало «вмонтовував» героїв своїх творів в знайомий всім життєвий контекст. Виникала навіть ілюзія, що він відтворює реальні події. Дії романів відбувалися в Італії, у добре відомих його читачам місцях і обставинах. Зокрема, у Мілані, де автор прожив більшу частину життя. Як же Щербаненко опинився в Італії?

Advertisement

Його мамою була італійка Леда Джуліві. Вона походила з Риму і захоплювалась мистецтвом. Його батьком був Валер’ян Афанасійович Щербаненко, син багатого українського поміщика та польської графині, викладач латини та грецької мови Київського університету.

Знайомство батьків сталося у Римі 1907 року. У 1908-му вони одружились і переїхали до Києва. Саме там 1911 року народився Володя. Пізніше саме цим іменем він підписуватиме свої особисті листи. Перша світова війна застала його з мамою в Італії, а тато був у Києві. Трагічні і водночас калейдоскопічні, із перманентною зміною влади події тих років призвели до втрати сім’єю звʼязку. І тоді Леда з восьмирічним сином у страшному 1919-му наважилась поїхати до Києва шукати чоловіка. Там вона дізналася, що його розстріляли більшовики.

Advertisement

Леда бачить вихід лише у поверненні додому. Вона з сином дістається до Одеси. Вони довго чекали на порятунок, оскільки чиновники повідомили Леді, що та втратила італійське громадянство, коли вийшла заміж за підданого Російської імперії. Одначе доля вберегла мати і сина. Вони змогли потрапити на пароплав і зрештою опинились у таборі біженців у Трієсті. Як згадуватиме потім донька Щербаненка Чечілія, її батько все життя страждатиме через своє настільки брутально обрубане коріння та нещастя свого народу. У його творах всі персонажі з трагічними долями зазвичай є українцями (хоча поляки і росіяни також наявні).

Advertisement

Після перебування в Римі Володимир з мамою опиняється в Мілані. Леда не може віднайти душевної рівноваги. До цього додається матеріальна скрута. Робітник на заводі, санітар Червоного Хреста – це лише деякі професії, якими змушений опановувати Щербаненко. Пізніше він констатуватиме: «Бідність отруює, робить дріб’язковим, а той, хто пише, не повинен боятися, повинен бути вільним. Потрібні були роки, щоб я звільнився від комплексу меншовартості».

Щербаненко займається самоосвітою, пробивається до мистецького та журналістського кола. Перша опублікована його стаття стосується творів відомого філософа Артура Шопенгауера. У Мілані у 1930-х роках Володимир працює як редактор, журналіст, починає писати романи. Тоді це були переважно любовні романи. Він не відмовляється від слов’янського, екзотичного прізвища, хоча тепер переважно використовує своє друге, італійське, ім’я - Джорджо. У 1935 році йому надали італійське громадянство.

Advertisement

У 1943 році Щербаненко намагався отримати університетську освіту, але в цей час почалася німецька окупація. Щербаненко таємно перетинає кордон зі Швейцарією в Альпах. Понад рік він перебуває у таборах для біженців. Самотність, відчуття трагізму, спостереження за долями жертв війни – все це стимулює в письменнику потяг до «нуару», тобто створення «чорних», більш гірких творів.

Advertisement

Вже по війні Щербаненко редагує низку журналів. Цікаво, що це були переважно видання для жінок. Особливо популярними стають його колонки з відповідями на листи читачок, що прагнуть порад у складній повоєнній ситуації. Та до всього додається ще одна важлива деталь: саме з тисяч листів читачок Щербаненко черпає історії для своїх романів та оповідань. Отже, практично нічого не треба вигадувати, оскільки життя є найкращим драматургом. Джорджо пише вельми інтенсивно, плідно і публікується під псевдонімами, щоб не потрапити під гнів видавництв, що прагнуть ексклюзивної співпраці.

А вже у 1960-х роках велику популярність Щербаненку приносять кримінальні оповідання та детективи у стилі «нуар». В них він висвітлює темну сторону післявоєнного економічного буму та урбанізації Італії, яка породжує цілий прошарок вразливих перед злочинцями італійців. Героями творів Щербаненка часто стають, за його ж словами, «люди, що звикли перебувати у тіні»: ґанґстери, колишні злочинці чи експлуатовані ними люди, які відчайдушно намагаються вирватися з кримінального світу.

За словами одного кінорежисера, Щербаненко, як ніхто до нього, зміг змалювати темну сторону 1960-х років, заглянути глибше за ілюзію достатку в епоху, яку надто довго представляли лише у світлих кольорах.

Джорджо Щербаненко пішов з життя 1969 року, а його книги екранізують та випускають великими тиражами. З 1993 року його іменну премію щорічно вручають у місті Курмайор найкращим італійським письменникам, що працюють у жанрі «нуар». Журі премії очолює Чечілія Щербаненко. 2018 року в Італії видано написану нею біографію батька під назвою «Виробник історій. Життя Джорджо Щербаненка».

Ось таким був український італієць, який, виявляється, також надихав Квентіна Тарантіно.