«Це був кошмар, якийсь фільм з апокаліптичним сюжетом», – згадує Юля перші враження, коли приїхала до Маріуполя в червні.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
«Вулиці, якими ти ходив усе своє життя, місця, де мешкали твої друзі – все, що ти знав, знищено, все перетворилося на попіл. Це розбило мені серце», - каже вона.
У червні цього року більшість людей евакуювалися з Маріуполя, адже Росія повністю зруйнувала місто і мала намір створити там окупаційну адміністрацію.
Однак Юля та її чоловік Олександр спробували повернутися до рідного міста, щоб перепоховати батьків Олександра – Василя і Таїсію, які загинули там у березні.
Юля вперше розповідає їхню історію.
Поховані на подвір'ї
Російське вторгнення в Україну відкинуло міста з ХХІ століття в середньовіччя.
«Вони померли від холоду і голоду. Хіба можливо таке уявити в наш час? Їх поховали біля будинку – по суті, на подвір'ї», – каже Юля.
Юля та Олександр дізналися про смерть батьків із чату у Viber, який створили люди, що втекли з Маріуполя, але отримували інформацію від тих, хто залишився.
Вулиці, якими ти ходив усе своє життя, місця, де мешкали твої друзі – все, що ти знав, знищено, все перетворилося на попіл. Це розбило мені серце.
Через два місяці учасники групи знову вийшли на зв'язок із подружжям і попередили, що будинок їхніх батьків зноситимуть наприкінці травня - на початку червня.
«Уявіть собі наші почуття. Ми розуміли, що якщо будинок знесуть, ми ніколи не знайдемо батьків і не зможемо їх поховати по-людськи, тому розмірковували, як туди потрапити», – каже Юля.
Але виникла проблема – як дістатися з Києва до окупованого Маріуполя?
На знімку, зробленому 27 жовтня 2022 року, видно контрольоване Росією портове місто Маріуполь.
Запеклі бої в Запорізькій області неподалік від Маріуполя не дозволяли вирушити навпростець, тому єдиний вихід – їхати через Росію. Така жахлива перспектива ускладнювалася тим, що Олександр – призовного віку і не міг виїхати з України через воєнний стан.
Юля мала їхати сама.
Безлюдні дороги та блокпости
«Я перетнула Польщу, Прибалтику, потім Росію – Ростов, Новоазовськ. У Новоазовську – КПП», – розповідає Юля.
Через КПП Юля пройшла швидко: їй не довелося проходити через фільтраційні процедури, її не допитували. Однак із чоловіками поводилися суворіше: допитували, перевіряли смартфони. Жінок, особливо з маріупольською пропискою, пропускали швидко.
Померли від голоду та холоду. Чи можете ви уявити таке в наш час? Їх ховали перед будинком, по суті, «на задньому дворі».
Після трьох важких днів у дорозі Юля таки дісталася рідного міста. Там вона побачила, що будинок, в якому загинули батьки чоловіка, сильно постраждав від бомби, що влучила в дах і вибухнула.
«Коли потрапляєш у квартиру, бачити це моторошно, бо знаєш, що раніше тут був диван, там – крісло, люди жили тут десятиліттями. Батьки прагнули зробити свій дім комфортним: поклеїли шпалери, купили нові меблі. Але нічого не залишилося», – каже вона.
Зазнав ушкоджень і будинок, в якому мешкали батьки Юлі. Внаслідок бомбардування усі верхні поверхи обвалилися, утворивши глибоку вирву посеред будинку.
Вид на місто Маріуполь 15 вересня 2022 року . STRINGER / AFP
«У спальні не було стіни, балкон разом зі стіною кудись зник. У вітальні не було ні стелі, ні підлоги. Найбільше мені було шкода залишених там книжок і фотографій – все пропало, пішло у небуття разом із підлогою, – каже Юля. – Люди, які не виїхали з міста і залишилися в будинку, живуть у під'їздах біля шахти ліфта. Вони готують їжу на вогнищі. Оскільки квартири зруйновані, вікна вибиті, трохи зігрітися можна лише у під'їзді. Вони живуть усі разом, і щодня їм доводиться докладати зусиль, аби дістати продукти».
Мешканці Маріуполя отримують продукти переважно як гуманітарну допомогу. Але набори, які видають, невеликі: пачка крупи, цукор, пляшка соняшникової олії, тушонка та згущенка. Продуктових магазинів у місті немає. Єдине місце, де можна знайти продукти, окрім гуманітарної допомоги – фермерський ринок. Але ціни там захмарні, а у людей просто немає грошей.
Коли потрапляєш у квартиру, бачити це моторошно, бо знаєш, що раніше тут був диван, там – крісло, люди жили тут десятиліттями.
Поховані з пляшкою
Ще гіршим за стан будівель було те, що сталося з батьками Олександра після їхньої смерті. Подробиці Юля дізналася від сусідів.
«Сусіди дуже довго не могли поховати Сашкового тата через безперервні обстріли. Тривалий час він просто лежав на дитячому майданчику – де й помер – не похований», – розповідає вона.
Мама Олександра, Таїсія, померла пізніше. Сусіди встигли поховати обох у неглибоких могилах – через постійні обстріли вони не мали змоги копати глибше – з пляшками, в яких були папірці з іменами та датами смерті.
«У дворі біля будинку поховали 11 людей, зокрема батьків Олександра. Тих, у кого були родичі, ховали рідні де тільки можна. А тих, чиїх рідних не знайшли, поховали в могилах, які ніяк не позначені. Було безліч таких поховань, – розповідає Юля. – Могили з дерев'яними хрестами, без імен і дат. Раніше у нас було кладовище далеко за містом. Пізніше воно розтягнулося аж до міста. Там багато і свіжих могил. Є ще цвинтар у самому місті. Я не знаю, скільки людей там померло, але стає моторошно від того, скільки там могил».
Сусіди дуже довго не могли поховати Сашкового тата через безперервні обстріли. Тривалий час він просто лежав на дитячому майданчику – де й помер – не похований.
Коли потеплішало, окупанти розпочали перепоховання тіл. Юля каже, що вони були змушені це робити, інакше це могло спричинити епідемію: було спекотно, тіла з-під завалів не витягали, і якщо ховали, то неглибоко.
Ексгумація та перепоховання проходили дуже повільно. Юля розуміла, що якщо не прискорити процес, будинок знесуть, і вона не встигне перепоховати батьків.
«Люди тішилися, бо робота пожвавилася. Ми маріупольці, у нас там багато знайомих: однокласники, родичі, друзі. Через друзів ми знайшли судмедексперта, яка попри все допомогла нам провести ексгумацію», – каже Юля.
Кладовище в Маріуполі. Фото AFP.
Трупи вивозять вантажівками
Останнім часом на російському телебаченні та у соцмережах часто оприлюднюють відео та з'являється інформація про те, що Маріуполь нібито активно відбудовують. Однак, відвідавши рідне місто, Юля не помітила нічого такого, що вказувало б на те, що місто відновлюють.
«Люди казали, що окупанти оглядали будинки, складали перелік тих об'єктів, які ремонтуватимуть, і тих, які зноситимуть, обіцяли відбудову. Казали, що роботи почнуться за два тижні, але так і не повернулися».
Ще в червні росіяни активно розбирали завали, щоб приховати сліди воєнних злочинів.
«Драмтеатр, де загинуло багато людей, демонтували. Окупанти звели огорожу навколо будівлі, місцевих туди не пускали. Трупи звідти вивозили вантажівками».
Тих, у кого були родичі, ховали рідні де тільки можна. А тих, чиїх рідних не знайшли, поховали в могилах, які ніяк не позначені. Було безліч таких поховань.
Чоловік несе пляшки з питною водою повз частково зруйнований Маріупольський драмтеатр у місті Маріуполь 3 липня 2022 року.
В місті все розкрадено
Юля каже, що окупанти викрадали все, що тільки можна: вивозили обладнання й металобрухт із заводів, комп'ютери зі шкіл, розібрали навіть дитячі майданчики. У місті була нова клініка з дорогим сучасним обладнанням, був дуже хороший діагностичний центр. Усе медичне обладнання вивезли до Донецька.
Люди, які не виїхали з міста і залишилися в будинку, живуть у під'їздах біля шахти ліфта. Вони готують їжу на вогнищі. Оскільки квартири зруйновані, вікна вибиті, трохи зігрітися можна лише у під'їзді.
Дорога додому
В глибині душі Юля боялася, що її не пустять із Маріуполя назад, до Києва. Вона розуміла, що це божевілля, але після звірств, які чинили російські війська в Маріуполі, можна було очікувати чого завгодно. На щастя, їй вдалося виїхати з міста. Тепер вже вона планує повернутися до рідного міста після перемоги України.
