Американський кінооператор українського походження Стефан Чапські протягом своєї кар’єри працював з багатьма режисерами, але найбільш відомий завдяки співпраці з оскароносним режисером Тімом Бертоном над трійкою фільмів: сюрреалістичним «Едвард Руки-ножиці» (Edward Scissorhands) з незвичайним готичним забарвленням, темним і задумливим «Бетмен повертається» (Batman Returns) та вишуканою чорно-білою картиною «Ед Вуд» (Ed Wood).

За останній фільм Чапські отримав нагороду за найкращу операторську роботу від Національної асоціації кінокритиків, Товариства кінокритиків Нью-Йорка, Спілки кінокритиків Бостона та Асоціації критиків Лос-Анджелеса.

Advertisement

У біографії оператора зазначено, що він народився в Німеччині. Фактично це правда, але насправді він народився в таборі для переміщених осіб у 1950 році в оточенні інших українців, яких було витіснено під час Другої світової війни. У розмові з Kyiv Post Чапські розповів про свій шлях від переселенця до зовсім іншої особистості.

Ви народилися в українській сім’ї в Німеччині і переїхали до США, коли вам було п’ять місяців, як переселенець. Що Ви знаєте про історію своєї родини до свого народження?

Advertisement

Більшість речей про Україну я чув від матері, коли був дитиною. Тоді ми мешкали в Огайо. Мої батьки мало говорили про це, бо то були важкі часи. Я знаю, що коли німці під час Другої світової війни захопили частину України та Росії, моїх батьків, що мешкали в різних селах, посадили на потяг та відправили до Німеччини на примусові роботи.

Скільки років було тоді вашим батькам, і чим вони займалися в Німеччині?

Моїй мамі тоді було 14, а татові – 16. Мама носила воду фермеру, тато вмів їздити верхи, тож працював в стайні. Коли війна закінчилася, вони опинилися в частині Німеччини, що була звільнена британцями, і були переведені в табір для біженців. Мої батьки не були знайомі, доки не потрапили до табору.

Advertisement

Ваші батьки коли-небудь розповідали вам про те, що відбувалося в Україні чи Німеччині під час війни?

Моя мама говорила про табір для біженців як про жахливе місце. Вона розповідала про голод в Україні (1932-1933 рр.) і про те, що влітку дерева були голі, тому що люди позривали все листя і їли його. І трави теж не було. Вона розповідала про дітей із роздутими від голоду животами. Розповідаючи ці історії, вона сподівалась, що мені ніколи не доведеться пройти через те, що пройшли вони.

Як ви зрештою потрапили у кіно?

Я зростав у бідному районі Клівленда, там же завершив навчання в університеті (Case Western Reserve University). Кіно для себе відкрив під час уроку, потім продовжив вивчати історію кіно та кінокритику в університеті. Також навчався в кіношколі Колумбійського університету в Нью-Йорку. Це було у роки війни у В’єтнамі, під час президенства Річарда Ніксона. Мої батьки не сприймали мій вибір, бо я мав довге волосся та носив дивний одяг. Вони хотіли, щоб я носив костюм і був юристом, лікарем або бізнесменом. Ми з ними посварилися, і я не розмовляв з батьками майже десять років.

Advertisement

Так довго не розмовляти!

Я зрозумів це набагато пізніше. Мої батьки не знали, що таке бути підлітком. Вони не знали, що означає бути непокірним. Усе їхнє життя вони прислухалися та підкорялися поліції чи священикам. Для них це було так: хто б не був головним, ти маєш його слухати. А тут бунтує їхній син. Моя поведінка була для них незрозумілою.

Advertisement

Яким було життя в Нью-Йорку, далеко від української громади в Огайо?

У Нью-Йорку я вирішив, що не хочу бути академіком. Я працював над документальними та малобюджетними фільмами. Тоді я зрозумів, що моєю головною перевагою була не освіта, а працьовитість.

Що вам сподобалось у роботі над фільмом, на телебаченні?

Мені подобалась активна робота, співпраця, коли виймали все обладнання, налаштовували його та спостерігали за акторами. Мені було цікаво створювати щось у групі, гуртом працювати фізично. Мені це подобалося більше, аніж слухати лекції чи писати реферати, хоча я добре це вмів. Але я насолоджувався саме активною роботою під час зйомок. 

Advertisement

Як ви потрапили до кінематографа?

Я працював техніком 11 років, перш ніж зняти свій перший фільм. Потім мені знадобилося ще чотири чи п’ять років, тому що перший фільм, який я зняв, монтувався два роки (сміється).

Яким був ваш великий прорив?

Великий прорив – це шлях від низькобюджетного фільму до зйомок у великій студії. В одному з таких малобюджетних фільмів – «Поцілунок вампіра» – головну роль зіграв Ніколас Кейдж, і ми зняли його за шість тижнів приблизно за мільйон доларів у Нью-Йорку. Тіму Бертону дуже сподобалась ця картина, тож він найняв мене зняти «Едварда Руки-ножиці». Після цього я зняв для Тіма ще два фільми: «Бетмен повертається» та «Ед Вуд».

Ви також знімали новаторський документальний фільм «Тонка блакитна лінія» (Thin Blue Line) легендарного кінорежисера Еррола Морріса. Пізніше Бібліотека Конгресу США відібрала його для збереження в Національному реєстрі фільмів США як картину «культурного, історичного та естетичного значення». Яким був ваш досвід роботи над ним?

Еррол сказав мені, що фільм показуватимуть в кінотеатрах, і я подумав: «Облиш! Жоден документальний фільм ніколи не показуватимуть у кінотеатрах». Але це сталося, і це було стартом моєї великої кар’єри. Я також знімав фільм із Дженніфер Джейсон Лі (Jennifer Jason Leigh) під назвою «Останній поворот на Бруклін» (Last Exit to Brooklyn). Його режисером був Улі Едель (Uli Edel), а продюсером – Бернд Айхінгер (Bernd Eichinger). Фільм був високо оцінений критиками та змінив мою кар’єру.

Як це – працювати для таких легендарних кінорежисерів, як Бертон, Морріс чи навіть актор Денні ДеВіто, який зняв «Матильду» (Matilda) у 1996 році, в якій ви були оператором?

Коли ви працюєте з таким легендарним режисером, як Тім Бертон, немає ніякої плутанини щодо того, хто головний – ви працюєте на Тіма. У мене був такий же досвід з Денні. Ці хлопці насправді головні, бо саме вони ухвалюють рішення. Ви чітко розумієте, на кого ви працюєте, що дозволяє виконувати свою роботу, не замислюючись, до кого вам потрібно прислухатися. Вони мають чітке бачення того, що вони роблять, і ваше завдання полягає в тому, аби виконувати роботу. Цікаво, що найкращі режисери, з якими я працював, налаштовані саме на співпрацю, вони не заважають вам виконувати вашу роботу. Вони просто дозволяють тобі робити те, що ти робиш.

Сьогодні кіно – переважно цифрове. Раніше все було на плівці. Як це вплинуло на вашу роботу як кінематографіста?

Мені пощастило працювати в доцифровий період у кіно, коли оператор відповідав за кадр. Зараз цього немає. З появою цифрового кіно ви бачите зображення на моніторі – і все. Це факт. З плівкою трансформація зображення була певною магією, оскільки вона мала пройти через фотохімічний процес. Ви не знали, що вийде. Мені подобався той час, тому що я сам керував камерою. Я отримував задоволення від зйомок. Ви дивитесь через оптичну камеру, бачите гарне зображення через об’єктив, виділяючи потрібне. Було цікаво знімати в нецифрову епоху.

Як Ви поєднуєте своє минуле з тією особистістю, якою ви є сьогодні?

Я працював, маючи статус переселенця, потім була робота оператором, і це все здається мені цілком гармонійним. Я радий, що потрапив на Захід, бо інакше шанси на успішну кар'єру були б незначними. Я почуваюся захищеним і щасливим там, де я сьогодні, але відчуття переселенця іноді переслідує мене.

Ви знайшли спосіб позбавитися цього відчуття, чи не так?

Так, у 1994 році я придбав ферму в північній частині штату Нью-Йорк. У мене є орендована квартира в Нью-Йорку, але мій дім - ферма. Мої батьки знали назву кожної рослини, кожного дерева. Вони мали тісний зв'язок із землею, і я завжди відчував бажання мати власну землю та повернутися туди зі своїми дітьми. У мене п'ять доньок. Моє найбільше досягнення – не фільми, які я зняв, а земля, де зростали мої діти.

З огляду на нинішню війну в Україні, що ви можете порадити українцям, які одного дня розповідатимуть про цей час своїм дітям чи онукам?

Розкажіть свою історію. На початку кар’єри я хотів розповісти історію моїх батьків, їх вимушений переїзд. Але я розумів, що цього не буде, тому що немає грошей. Мені здавалося, що про такі речі можна розповісти лише у великому кіно. Але це не так. Перевагою цифрової ери є те, що зараз з легкістю можна розповісти свою історію, зняту чи то на iPhone, чи недорогу камеру. Тож розкажіть, що з вами відбувається, у будь-який спосіб, зараз у вас є така можливість.