У типовій квартирі будинку радянської забудови, що сховався серед інших будинків-близнюків у київському «спальному районі», Анастасія Золотарьова поважно сидить на дивані, тримаючи матір за руку.
У її матері Юлії залишилися теплі спогади про Маріуполь, де вона з батьками провела більшу частину життя. Однак спогади про те, що було до лютого цього року, тепер здаються несумісними зі спогадами про те, що сталося після – в ті 100 страшних днів, впродовж яких вона була змушена спостерігати, як колись комфортне портове місто перетворюється на справжнє пекло.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
«До війни я та мої друзі дуже любили Маріуполь, – розповідає Юлія Kyiv Post. «Велике місто-мрія, яке виростало за сприяння потужної державної програми розвитку. Нові лікарні. Нові парки. Нові школи. Нові дороги».
Маріуполь, розташований на північному узбережжі Азовського моря, в гирлі річки Кальміус, є другим за величиною містом Донецької області. Місто, де процвітала промисловість, було центром не лише прибуткової української торгівлі зерном, а й центром важкого машинобудування та домом для нині горезвісного металургійного комбінату «Азовсталь».
Місто не залишилось осторонь збройного конфлікту, що розгорівся у регіоні в 2014-му. Після Революції Гідності, під час якої українці відкинули російське гноблення та політичне втручання, проросійські протести та заворушення спалахнули у східній Україні. Контрольована Росією самопроголошена Донецька Народна Республіка ненадовго окупувала Маріуполь, але місто було звільнене українськими військами наприкінці весни того ж року.
Настав відносний мир, жорстоко порушений на початку цього року, коли чобіт російського загарбника знову ступив на українську землю.
«Я прокинулася 24 лютого від звуків потужних вибухів», – згадує Юлія. «З цього моменту Маріуполь, моє життя, мій світ – все змінилося».
Маріуполь, який був стратегічною мішенню для росіян та їхніх поплічників, зазнав жахливих артилерійських та ракетних обстрілів. Ще навесні Червоний Хрест заявив, що облога міста переросла в гуманітарну кризу та що приблизно 90 % будівель у Маріуполі були зруйновані.
Працюючи та живучи майже за 800 км у Києві, Анастасія могла лише з жахом спостерігати за щоденними новинами про катастрофу в рідному місті. Про обстріл пологового будинку, у якому загинули сімнадцять людей, авіаудар по Маріупольському драмтеатру, знищення художньої школи, в якій переховувалось 400 мешканців міста, масові вбивства мирних жителів, коли російські солдати вдерлися в місто та повністю окупували його.
Не маючи можливості втекти й не маючи зв’язку, який зник по всьому місту, її мати Юлія, чоловік Юлії та її літні бабуся й дідусь щоденно відчайдушно боролись за фізичне виживання.
«Бомбардування тривали цілий день, щодня», – каже Юлія. «Вже через два-три дні не було ні води, ні газу, ні зв’язку».
«Була зима. Від обстрілів у нашій квартирі вибило вікна. Вода всередині замерзала. Було так холодно».
«Перше, що нам потрібно було зробити, це знайти щось, що дасть нам тепло. Але якщо вам потрібно було кудись піти, у вас просто не було сил це зробити».
«Друга проблема виникла, коли у нас закінчилася питна вода. Ніде неможливо було знайти чисту воду, тому ми були змушені пити воду з батарей опалення, з котла».
«Через два тижні друзі моєї мами знайшли будинок з басейном. Будинок був зруйнований, але в басейні все ще була вода».
Юлія та її друзі регулярно їздили до цього новознайденого джерела води, проходячи повз мертві тіла своїх сусідів, людей, з якими вони колись ввічливо віталися на сходах і спостерігали за їхніми дітьми, які гралися у дворі та щасливо зростали.
Російські окупанти забороняли ховати ці тіла, каже Юлія.
Шлях до зруйнованого будинку з басейном був небезпечним.
«Навколо нас літали снаряди і кулі, обстріли тривали постійно», – розповідає Юлія. «Деякі люди дійшли до будинку, але не повернулися звідти».
Люди кип’ятили більшу частину води на імпровізованому вогнищі у дворі. Потім, голодні і змерзлі, несли воду до своїх квартир.
«Росіяни часто приходили до нас додому і були агресивні, – продовжує Юлія. «Вони говорили нам і іншим людям, що ми повинні виїхати до Росії. Робили все, щоб витиснути маріупольців до Росії. Але якщо хтось хотів евакуюватися в інші райони України, їм навідріз відмовлялось. Тільки в Росію».
Обстріли тривав щодня, значно посилившись однієї фатальної березневої ночі, коли розбомбили вулицю Юлії.
З цього моменту говорить Анастасія, її мати тепер витирає сльози з очей, не в змозі розповідати про надто болісну низку подій.
«Моя мама, її чоловік і бабуся з дідусем сховалися в підвалі», – розповідає Анастасія Kyiv Post. «Там було близько 13 людей».
«Вони там ховалися від обстрілів, але через обстріл у будівлі виникла пожежа. Дим став просочуватися в підвал. Їм стало важко дихати».
Дехто з людей у сховищі, включаючи Юлію та її чоловіка, вирішили вийти на поверхню, щоб трохи подихати вільним повітрям.
«Вони хотіли вийти лише на кілька хвилини, але раптом по будинку завдали авіаудару. В одну мить обвалилася стеля і поховала всіх заживо».
Одинадцять людей загинули під завалами. Серед них була Валентина Поліщук, бабуся Анастасії.
«Вони [її мати та сусіди] не могли їм допомогти, – каже Анастасія. «Все, що вони могли, це почути їхні крики та стогони, і більше нічого. В однієї з дівчат половина тіла опинилась під завалом, і так, розчавлена, вона помирала. Але ніхто нічого не міг зробити. »
Анастасія розуміє, що руїни будинку її матері розчистили росіяни, які й досі окупують Маріуполь.
«Тіла знайшли і кудись вивезли, але куди, ми не знаємо. Ми не знаємо, що сталося з тілом моєї бабусі. Все, що нам відомо, це те, що його виявили. Можливо, зараз воно у братській могилі».
На запитання, чи сподівається вона знайти тіло своєї покійної бабусі та провести поховання як належить, Анастасія твердо відповіла, що необхідно для цього.
«Це можливо лише тоді, коли Маріуполь буде вільним».
«Я впевнена, що Росія буде переможена українськими силами», – додає вона. «Все, що росіяни роблять з Україною, є геноцидом – це розуміють усі у світі. У цій війні нас підтримує весь світ, і я сподіваюся, що війна закінчиться протягом року.
«Нам потрібно повернути Крим, Донецьк і кожну вкрадену частину України. Потім почнеться робота з відновлення».
Анастасія дивиться на свою заплакану матір і розмірковує про її душевну травму.
«Вона не знає, як знайти в собі сили впоратися з усіма цими болючими емоціями, з втратою батьків, близьких друзів, сусідів, грошей, документів – усе її життя зруйноване».
Але потім Юлія бере дочку за руку, міцно й з любов’ю стискає її у своїй. Вона посміхається і дякує дочці за ту роль, яку вона відіграла в організації її порятунку.
«Мені довелося їх вивозити з Маріуполя, – пояснює Анастасія. «У неї не було документів, тому мені довелося шукати спосіб зробити це».
«Мій дідусь виїхав з Маріуполя 22 квітня з евакуаційним конвоєм, організованим українським урядом. Була домовленість із російською окупаційною адміністрацією, яка надала автобуси, одним з яких дідусь виїхав у нічийну зону, а вже звідти його перевезли на контрольовану Україною територію.
«У випадку з мамою я знайшла американську гуманітарну групу, яка раніше допомагала мирним мешканцям в Афганістані».
Зауваживши, що вона не надто релігійна, Анастасія молитовно склала долоні і посміхнулася, дивлячись вгору. «Я сподіваюся, що життя цих людей триватиме вічно – вони герої. Я їх знайшла, поговорила з ними, і вони погодилися забрати маму і привезти її до Києва».
Зараз Анастасія є начальником відділу зовнішніх та внутрішніх комунікацій «Укрзалізниці». Її робота, каже вона Kyiv Post, добре допомагає їй відволіктись від болю та страждань, яких зазнала її родина.
«З початку війни «Укрзалізниця» евакуювала близько 4 мільйонів українців з усієї країни в більш безпечні міста на заході України, а також за кордон.
«Ми також надаємо гуманітарну допомогу хлопцям на передовій та забезпечуємо широку міжнародну підтримку України, привозячи до Києва президентів, міністрів та поважних дипломатів. Я вважаю, що моя робота важлива, і я пишаюся тим, що виконую її».
Жінка сподівається, що незабаром потяги знову попрямують до Маріуполя. Лише там, серед виру радісних і жахливих спогадів, її сім’я зможе нарешті відчути себе воз’єднаною, коли знайде свою улюблену бабусю та попрощається з нею, у чому Росія так жорстоко і так довго відмовляє їм.
Оригінал англійською тут
