Українське серце американського кінорежисера Андрія Пареха

Моя розмова з Андрієм Парехом, який отримав кінопремію «Еммі» за режисуру в американському телесеріалі «Спадкоємці» («Succession») 2018 року, відбулася за кілька тижнів до початку війни 24 лютого. Парех має україно-індійське походження, тому цілком зрозуміло, що у нас з ним відбулася досить насичена  розмова про Україну, про кінематограф, про його роботу з акторами, про майбутні проекти тощо.

Через війну я призупинила роботу над цим матеріалом. Але враховуючи рівень підтримки з боку голлівудських акторів і режисерів та на Каннському кінофестивалі, я вирішила, що наша дискусія зберігає актуальність і буде цікавою читачеві, адже вона дає чітке уявлення про американський кінематограф та про одну з його найяскравіших фігур.

Леся: Отже, ти наполовину українець, наполовину індієць? Яким було твоє дитинство?

Андрій: Мене і мого брата Марка виховували свідомі українці, адже мама дуже споріднена зі своїм українським корінням. Вона народилася під час Другої світової війни у Госларі у Німеччині, у трудовому таборі, а до США приїхала десь у 1949 році. Для неї було важливо, щоб ми росли українцями, відвідували українську школу на вихідних. Ми тоді жили в Міннеаполісі.

Леся: А твій тато не був проти?

Андрій: Мій тато залишив Індію після закінчення середньої школи і не є надто залежним від свого походження в культурному сенсі, тому він дуже підтримував маму, яка виховувала нас в українських традиціях та розмовляла з нами українською. Він водив нас до церкви, хоча ми не хотіли туди йти, і це  було постійно! Він завжди був поруч, трохи на задньому плані, допомагав виховувати нас справжніми  українцями.

Леся: Ви сказали, що досить часто подорожуєте Україною. Яке наразі ваше уявлення про нашу країну?

Андрій: Я почав знімати одразу після розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Тоді ж почав знімати рекламу для своїх друзів Дарка Скульського та Романа Кіндрачука, які створили продюсерську компанію «Radioaktive Film». Там наприкінці 1990-х – на початку 2000-х я отримав свою першу роботу як кінематографіст, одразу після  закінчення кіношколи.

Мені все це подобалось. Україна перебувала на етапі відродження, і це певною мірою був такий собі «Дикий Захід». Ще трохи цього духу залишилося, але думаю, що все стало вже набагато цивілізованішим. Це дивовижно. Я про український середній клас. Це дуже молода країна, сповнена надій та оптимізму, попри клопіт з лихими сусідами.

Востаннє я був в Україні два роки тому, я дуже люблю її. Я не можу дочекатись, коли повернусь.

Леся: То чому саме кінематограф?

Андрій: Хороше запитання. Після другого курсу університету я взяв відпустку, працював та подорожував світом. Саме тоді камера стала для мене засобом спілкування з людьми, я тільки почав знімати. До кіношколи я не міг відрізнити оператора від режисера. Однак я знав, що добре володію камерою, тому тяжів до цього. Мені також не вистачало словникового запасу, щоб говорити з акторами, оскільки вони лякали мене та й досі лякають. Тож життя за камерою мене цілком влаштовувало.

Леся: Яку лексику використовують актори?

Андрій: Є певні способи говорити з акторами таким чином, щоб як режисеру отримати від них потрібний результат. Ви повинні розуміти акторський процес. Але мені бракувало необхідного словникового запасу, коли я починав. Лише зараз я вважаю, що після 20 років роботи оператором і тісної співпраці з режисерами я можу комфортно спілкуватися з акторами.

Або я можу принаймні вдавати це!

Леся: Я впевнена, що актори – не найпростіші люди, з якими доводиться спілкуватися.

Андрій: Вони насправді хороші та добре знають, що у них виходить найкраще. Вони як коні – відчувають запах страху.

Леся: Ти з ними ладнаєш?

Андрій: Це, безумовно, допомагає ладнати, коли проводиш 15-16 годин на день з людьми на знімальному майданчику. Крім того, ця робота і без того важка, тому добрі стосунки просто необхідні.

Леся: І вдається?

 Андрій: Ми намагаємося. Конфлікт – це частина людського життя, але я думаю, що саме в цьому хтось повинен проявити людяність, зробити так, щоб усе працювало і не ламалося.

Леся: У Голлівуді багато українців?

Андрій: Оскільки я живу в Нью-Йорку, я насправді не знаю. Для мене це ніколи не було особливо важливим. Мені подобається працювати з усіма. 

Леся: Ви отримали премію Еммі, вітаю. Що відчуваєте з цього приводу?

Андрій: Це перша нагорода, яку я отримав відтоді, як в 11 років виграв у лотерею калькулятор. Це було захоплююче. Але, чесно кажучи, визнання для мене не надто важливе. Робота – це тільки робота. Ці вручення нагород мені завжди здавалися грою в дартс, але створення фільмів — це не гонка з переможцями і переможеними. Мабуть, мені просто пощастило.

Леся: Це дуже суб’єктивно, ти не вважаєш?

Андрій: Це абсолютно суб’єктивно. Я зняв три-чотири телевізійні шоу, перш ніж отримав «Еммі». Це колективний процес, тому виділяти когось серед інших мені здається трохи дивним.

Леся: «Спадкоємці» не є типовим американським серіалом. У ньому відчутний інший метод, інша манера акторської гри, задіяні актори різного походження. Чи вважаєте ви, що це певним чином відображає зміни в американському суспільстві загалом?

Андрій: Я б сказав, що це викриває лицемірство американського суспільства. Якщо ви багаті, ви вже праві. Тобто це дає вам автоматично статус правильного чи морально бездоганного. Тому я думаю, що «Спадкоємці» висміюють і розривають на шматки. Персонажі надзвичайно багаті, але вони також змучені, збочені та врешті-решт справжні. Вони люди. Тому нам подобається створювати шоу, яке відрізняється власним почуттям гумору. Інакше людям було б дуже важко це дивитися.

Крім того, сценаристи у нас переважно британці. Отже, відчувається присмак дотепності та самоіронії, що не надто часто зустрічається на американському телебаченні.

Леся: Я відчула британський присмак, оскільки іноді персонажі використовують слова, які не дуже поширені в американській англійській. Як ви думаєте, чому тоді шоу стало таким популярним у США?

Андрій: Я думаю, якби не адміністрація Трампа, воно не було б таким популярним. У серіалі наче під мікроскопом розглядається культура Fox News і те, як ЗМІ безпосередньо впливають на політику і навпаки. І я думаю, що попередня адміністрація була чудовим прикладом цього.

Леся: А що стосовно акторів? Наскільки приємні вони в реальному житті? Чи ладнають вони між собою?

Андрій: Здебільшого ладнають. Я їх усіх по-своєму дуже люблю і дружу з ними поза шоу. У їхніх персонажах, безперечно, є елементи їхньої особистості.

Візьмемо хоч би Брайана Кокса, який грає медіамагната Логана Роя. Коли він за сценарієм визвіряється на партнера по фільму чи на когось на знімальному майданчику, це спричиняє той самий ефект.

З іншого боку, Джеремі Стронг (Кендалл Рой у серіалі) — дуже рішучий актор, і так цікаво спостерігати, як він грає у своєму стилі, що так відрізняється від інших. Це ідеально підходить для його персонажа, який є емоційно ізольованою людиною. Дивна суміш мистецтва, що імітує життя, і життя, що імітує мистецтво, і в цьому магія шоу. 

Леся: У 2004 році ви зняли фільм під назвою «Snowblink» («Сніговий відблиск») за романом Габріеля Гарсіа Маркеса. Колумбійський письменник і Україна – про що ця історія?

Андрій: У цьому романі пара з Південної Америки на медовий місяць їде до Франції, де виявляється, що їм важко спілкуватися. Просто здалося, що це не надто вже й далеко від того, якби французька пара поїхала в Україну.

Леся: Як було зніматися в Україні у 2004 році?

Андрій: Це було неймовірно. Ми знімали у Львові та Києві. Я пам’ятаю, як у 1992 році був у Києві, і на вулицях не було ліхтарів, бо люди крали лампочки. Але в 2004 році там були дивовижні зйомки, і ми чудово провели час, працюючи над фільмом з допомогою моїх друзів Дарка та Романа.

Леся: Що ви думаєте про сучасне українське кіно?

Андрій: Я насправді не бачив жодного сучасного українського фільму, який би привернув мою увагу. Кіра Муратова та Лариса Шепітько – чудові режисерки. Ви вважаєте їх українськими чи радянськими кінематографістками? Я не впевнений. Я не в курсі того, що зараз відбувається в українському кіно.

Леся: Ви співпрацюєте з українською кіноспільнотою? Можливо, вас надихає молода її генерація?

Андрій: Я б хотів колись повернутися, щоб показати роботу на кінофестивалі. Я відчуваю, що це потрібно зробити, щоб додати нову енергію та посилити інтерес до України та українського кіно. Я також хотів би знову щось зняти в Україні.

Леся: Який фільм ти маєш на увазі?

Андрій: Поки що не можу сказати, подивимося, як воно буде.

Леся: Зараз ти працюєш над дещо незвичайною кінодрамою під назвою «Червона веселка». Про що вона?

Андрій: В центрі сюжету – радянський чиновник, який випадково приваблює групу дуже яскравих гей-активістів. Це досить смішно, дуже правдиво і дуже реально, до того ж цю історію справді важливо розповісти.

Леся: Де ви будете це знімати?

Андрій: Можливо, в Києві. Сюжетні події відбуваються в Москві, але, з огляду на теперішню ситуацію, в Росії фільм, на мою думку, точно не можна знімати.

Леся: Який ваш улюблений фільм і чому?

Андрій: У мене три улюблені фільми. «Вісім з половиною» Федеріко Фелліні. Я думаю, що це неймовірне дослідження людини в кризі з усією її дотепністю та чарівністю.

Мені також подобається «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Форда Копполи, який є одним із найкращих «щоденників подорожнього» та воєнних історій.

Також «Конформіст» Бернардо Бертолуччі. Кінооператор Вітторіо Стораро зробив неймовірно стильну роботу.

Леся: Отже, ти скоріше європеєць у своїх уподобаннях?

Андрій: Можливо. Просто в цьому кіно присутнє щось божевільне, що я вважаю цікавим.

Леся: І насамкінець, якій кухні ти віддаєш перевагу: українській чи індійській?

Андрій: Індійській 100%! Вибачте.

Леся: Який шок!

Андрій: В українській кухні найцікавіші спеції – сіль та перець.