Хоча в Україні жінки не є військовозобов’язаними, деякі з них з власної ініціативи героїчно пішли боронити Україну. Серед них є ті, хто взяв до рук зброю, а є й такі, що допомагають на волонтерському фронті. Дві подруги – Ярина Чорногуз та Олена Герасим’юк, яких поєднала війна, розповіли Kyiv Post про свій військовий досвід.

Познайомились подруги, коли Ярина цілком цивільною людиною приїхала в зону воєнних дій знімати матеріал на нульових позиціях, де Олена вже рятувала життя наших бійців. Опинившись на передовій, Ярина прийняла рішення пройти військовий вишкіл і згодом успішно склала іспити. Дівчата разом почали служити в лавах добровольчого батальйону “Госпітальєри”, але потім їхні бойові шляхи розійшлись.

Advertisement

Ярина Чорногуз, відома українська активістка, яка ще до 2014 року брала активну участь в акціях протесту проти антиукраїнських мовних законопроєктів прибічників Януковича, вже третій рік поспіль відважно захищає Україну.

Ярина Чорногуз, село Зачатівка Донецької області, березень 2022 (фото – Ярина Чорногуз)

“Я хотіла піти на війну ще з 2014 року. Збройна боротьба за Україну мені здавалась логічним продовженням усього, що я робила раніше. Раніше я була активісткою, займалась популяризацією української мови, різними ініціативами, які блокували антиукраїнські законопроєкти Януковича”, – розповідає Ярина.

Advertisement

Проте доля склалась інакше. У перший день АТО, 14 квітня 2014 року, Ярина народила доньку, тому повинна була залишитися вдома та піклуватися про немовля. Але щойно донька підросла, Ярина вирішила приєднатись до захисників Батьківщини як волонтерка-парамедик.

До професійної військової служби жінку підштовхнула особиста драма – на війні загинув її коханий: «В 2020 році сталась трагедія. Загинув хлопець, який мені був дуже близьким, з яким ми разом були на позиціях… І після цього я вирішила, що піду його шляхом. Я зрозуміла, що єдиний спосіб пережити цю втрату — це пройти його шлях.»

Advertisement

Вже майже два роки Ярина служить у батальйоні морської піхоти: “Зараз я служу в розвідувальному батальйоні морської піхоти, у 140-му. Скоро буде два роки, як я тут служу”.

 

Ярина Чорногуз, село Розівка, біля Маріуполя, 1 березня 2022 (фото – Ярина Чорногуз)

“Наше завдання досить важке, криваве, і це аж ніяк не романтично – бути по лікоть в чужій крові. Нажаль, в прямому сенсі, без метафор…”

Олена Герасим`юк, волонтерка добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри” та авторка поетичної збірки “Тюремна пісня”, на війні з 2015 року. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну “Госпітальєри” готувались впродовж кількох місяців і їхні командири мали чіткий план на випадок повномасштабної війни. Завдяки тому, що комбат «Госпітальєрів» Яна Зінкевич серйозно поставилась до загрози повномасштабного вторгнення, батальйон одразу запрацював на передовій.

Advertisement

Колись Олена Герасим’юк планувала професійно займатись письменством і навіть не думала про військову кар’єру, але події 2013-2014 років, коли відбувся “Євромайдан” і Росія вторглася в Донбас, кардинально змінили її життя.

“Перші кілька років я займалась тим, що волонтерила. Я допомагала, зокрема, своїм друзям. Я назву тих, кому я найбільше допомагала: це, зокрема, мої друзі з “Правого сектору”, і тому, власне, такі перші спроби щось зібрати, щось купити, щось із-під землі дістати в мене були завдяки їм, завдяки тому, що ці люди були на передовій, вони виконували завдання, і постійно треба було закривати їхні потреби. Але згодом я побачила, що про війну стали забувати, допомоги стало в рази менше, і власне, підтримки теж. І я бачила, як люди втомлювались, в них просто фізично не вистачало сил стільки тягнути на собі цей хрест… і, власне, свій перший вишкіл з тактичної медицини я пройшла в 2015 році”, – так Олена Герасим’юк розповіла про свої перші кроки на непростому шляху військового парамедика.

Advertisement

За час своєї волонтерської діяльності Олена Герасим’юк рятувала життя наших людей на Маріупольському та Донецькому напрямках, в тому числі у Пісках і Мар’їнці, брала участь у спецоперації з вивезення Цемаха – злочинця, який катував та вбивав людей на камеру, а також був причетний до великої трагедії – збиття малайзійського пасажирського літака MH-17.

Advertisement

“Наше завдання таке досить важке, криваве, і це аж ніяк не романтично – бути по лікоть в чужій крові, нажаль, в прямому сенсі, без метафор …”, каже Олена.

“Коли чуєш, як людина кричить на тому кінці дроту, то все життя будеш намагатися зробити так, щоб люди так не кричали, тому що це страшно. І тому, власне, це й мотивує наших парамедиків. Тому, що наші люди настільки затяті, і взагалі, можливо, це якась нова риса характеру… Всі зусилля наші парамедики завжди кидають на те, щоб довезти людину живою… Коли везеш тіло загиблого, і коли везеш тіло, скажімо, в комі, коли родина приходить до цієї людини ще живої, щоб потримати за руку, за теплу руку, щоб, можливо, сказати якісь слова, щоб відчути якийсь рух пальцями, це трохи менша катастрофа… це бажання якось полегшити ці страждання не тільки пораненому, але й родині. Воно мотивує просто рвати зубами і битися зі смертю”, – додає волонтерка.