У кінопрокат вийшла повнометражна документальна стрічка режисерки Марії Стоянової «Фрагменти льоду». Зазвичай у кінотеатрах фільми йдуть два-три тижні, але напевно згодом стрічка з’явиться й на онлайн-ресурсах.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
«Фрагменти льоду» вже брав участь у міжнародних фестивалях, здобув чотири призи торішнього кінофестивалю Docudays UA: головну нагороду в конкурсі DOCU/УКРАЇНА, спеціальну відзнаку конкурсу DOCU/СВІТ, відзнаку від журі Спілки кінокритиків України та головну нагороду студентського журі.
Картина також перемогла у двох номінаціях на Тижні критики 2024: «Найкращий повнометражний документальний фільм» та «Відкриття року».
Стрічка режисерки та сценаристки Марії Стоянової дуже особиста, адже створена на основі домашнього відеоархіву. Батьки режисерки Михайло та Інна мешкали у Києві та працювали в Українському художньо-спортивному ансамблі «Балет на льоду». Тато – фігуристом, мама – помічницею режисера.
У 1986 році у житті родини Стоянових сталися три знаменні події: перша – народилася донька Марія, друга – Михайло вперше вирушав у закордонні гастролі до Канади, третя – він придбав побутову відеокамеру.
За радянських часів подорож за кордон та ще й до «капіталістичної» (як тоді казали) країни була неабиякою подією. Той, кому таки поталанило побувати на Заході, потім ще роками розповідав про це своїм рідним, друзям та колегам. Окрім цього, під час закордонного відрядження можна було заощадити на добових і привезти додому щось із дефіцитних в СРСР товарів: модний та якісний одяг або взуття, побутову техніку, дитячі іграшки чи просто цікаві сувеніри.
Однак задовго до власне перетину кордону СРСР необхідно було пройти сувору перевірку на благонадійність, адже вистачало випадків неповернення. Тримати вдома закордонний паспорт заборонялося, його видавали лише на термін подорожі й забирали одразу після повернення. До речі, візи країни, до якої прямував, було недостатньо – у паспорті мали ще й поставити окремий штамп «дозволений виїзд до такої-то країни».
До того ж, до складу кожної делегації неодмінно входив співробітник КДБ, бувало й не один, не рахуючи «стукачів» у кожному колективі. Після поїздки співробітник КДБ подавав детальний звіт про поведінку кожного, і від цієї «характеристики» залежало, чи випустять за кордон у майбутньому.
Купівля відеокамери теж стала подією, бо у радянських магазинах їх просто не продавали. Михайло Стоянов придбав камеру – за висловом тих часів – «з рук» у директора ансамблю, де він танцював, і коштувала вона, напевно, шалено дорого.
У Канаді Михайло фільмував усе, що міг: вулиці, людей на них, вітрини магазинів, репетиції та фрагменти виступу свого ансамблю, а ще – телевізор у готельному номері, бо для радянської людини закордонне телебачення теж було неабияким дивом.
Михайло хотів не лише зберегти на плівці пам’ять про свої враження за кордоном, а й показати рідним такий відмінний від радянського, інший вільний світ.
Зрештою Михайлові пощастило, його й надалі випускали за кордон – він побував у інших країнах Заходу і навіть Азії та всюди фільмував. Звісно, їздив із гастролями містами СРСР і до соціалістичних країн. Однак, як коментує за кадром режисерка: «Тато ніколи не знімав поїздки Союзом. Лише свої закордонні гастролі й наш дім».
Окрім цих відеозаписів періоду з 1986 по 1994 рік, Марія Стоянова доповнила структуру стрічки ще й уривками з архіву Українського художньо-спортивного ансамблю «Балет на льоду». За словами режисерки, вона чи не перша, хто за довгий час зацікавився цими документами: «Ці сторінки, тонкі й жовті, рясніють мовними штампами й знаками часу, який з’їдає сам себе. Офіційні тексти ігнорують життя, а життя прагне не помічати тексти».
Дійсно, уривки цих документів, а особливо радянської доби, насичені аж по вінця пропагандистськими гаслами, від яких нині відгонить абсурдом. Менше з тим, з-поміж цих бравурно-макабричних рядків про «необхідність здійснювати постійні заходи, спрямовані на підвищення рівня ідейно-виховної роботи» та «виконати план року на 101 відсоток» дізнаємося чимало подробиць із тогочасного життя ансамблю. Зокрема, про вимоги економити на дзвінках за кордон і на виробництві костюмів і що найцікавіше – на зарплаті. Держава на закордонних гастролях заробляла чималі кошти, та ще й у валюті, тоді як артисти відпрацьовували кілька вистав на день лише за добові.
У відеозаписах, з яких зроблений фільм «Фрагменти льоду», багато промовистих, вже напівзабутих характерних прикмет часу. Ось один із прикладів: на початку фільму у записі Михайла фоном лунає пісня “You`re My Heart, You`re My Soul” з дебютного синглу групи Modern Talking 1984 року, пік популярності якої якраз припав на момент купівлі камери.
Однак найголовніше, що «Фрагменти льоду» – це фільм не лише про власне дитинство режисерки та роботу її батьків у справді унікальному колективі – Українському художньо-спортивному ансамблі «Балет на льоду».
У стрічці Марії Стоянової події життя її родини відбуваються на тлі глобальних змін: Перебудова, аварія на ЧАЕС, яка змусила батьків вивезти новонароджену доньку за межі Києва; розпад СРСР – країни несвободи й тотального дефіциту; спроби батька започаткувати власний бізнес; інфляція та економічні труднощі у перші роки незалежності України; омріяна нова квартира, на яку довго чекали ще з радянських часів; робота батька за кордоном, про що до того було годі й мріяти; зрештою, розчарування та нелегке рішення взагалі припинити артистичну діяльність.
«Фрагменти льоду» – дуже відверта картина, у якій рефлексії режисерки органічно поєднали приватне із життям суспільства, а ще це фільм про усвідомлення власної ідентичності у час війни, розв’язаної Росією проти її Батьківщини.
Зізнаюся, стрічка розбудила й мої особисті спогади дитинства початку 1970-х. За кілька десятків метрів від нашого будинку стояли великі дерев’яні щити з наклеєними афішами фільмів, вистав і концертів, і там я часто бачив рекламу «Балету на льоду». Пригадав, як нас, школярів, у дні зимових канікул вчителі водили на новорічні концерти у Палаці спорту, де у збірних програмах ми бачили й номери ансамблю. Не скажу, що нам, особливо хлопчакам, аж так подобався балет на льоду, але майстерність артистів на ковзанах таки справляла враження. Чи був серед них батько Марії? Навряд чи, але гадаю, що Михайло Стоянов вже займався фігурним катанням і наполегливо тренувався.
Відзначу ще один, на мою думку, важливий момент у картині. Попри те, що батьки режисерки працювали у «Балеті на льоду» вона все ж зізнається, що не надто цікавилася фігурним катанням.
Під час роботи над фільмом Марія запитала батька, чи любив він свою роботу, хоча й став на ковзани ще у ранньому дитинстві. Бабуся відвела маленького Михайла на фігурне катання якраз тоді, коли «Балет на льоду» повернуся із турне по США. Попри свій вік хлопчик швидко усвідомив, що бажає побачити світ, і що балет на льоду – чи не єдиний шанс втілити свою мрію у життя.
Тож на запитання доньки тато відповів: «Є зірка, а є до неї шлях».
