Є поети, які зачаровують магічним схопленням думок, вражень, почуттів і вмінням передати їх у відповідному доборі слів та структурі. А є такі, що одразу проникають у власне внутрішнє “я” і власну сприйнятливість. І ти одразу ідентифікуєш себе з їхніми інсайтами та меседжами.
Для мене, сина українських біженців, який народився у Великій Британії в 1950-х роках і здобув там освіту в 1960-70-х роках, це був випадок Василя Симоненка, який народився 90 років тому в цей день.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Мені пощастило вирости в толерантній і меритократичній Британії 1960-х років. Будучи студентом у 1970-х роках, я мав змогу спостерігати за найкращим, що відбувалося на інтелектуальній, культурній та музичній сцені західного світу.
Зміна духу часу мала глибокий вплив: деколонізація, студентські та антивоєнні протести, нова, часто іконоборча література, кіно, музика і гумор того часу, які допомогли сформувати моє покоління. Ми читали твори Альбера Камю та Германа Гессе, слухали пісні та музику Боба Ділана, Джоан Баез, Джоні Мітчелла, Леонарда Коена, Moody Blues, Rolling Stones, Pink Floyd, сміялися з Monty Python, дивилися чудові фільми тощо.
Я жадібно вбирав усе це, але як син українських батьків, які виховували мене в патріотичній родині та громаді, я хотів бути пов’язаним із землею та культурою нації, з якою вони хотіли, щоб я себе ототожнював. Однак залізна завіса перешкоджала нам, “антирадянським націоналістам”, мати нормальний контакт з підкореною Росією землею, з якої вони були змушені тікати.
Мені, підлітку, чия свідомість була відкрита британською освітою, було недостатньо дізнатися про минуле України та її героїв з російських наративів української громади, і я прагнув дізнатися більше про те, що насправді являла собою сучасна Україна під радянським правлінням.
І саме тоді, наприкінці 1960-х, у підлітковому віці, я відкрив для себе потужні, виразні, сучасні й дуже зрозумілі вірші Симоненка та його колег - патріотично налаштованих представників нового покоління України, відомих як “шістдесятники”.
Вони були новим голосом нації, яка пережила страшні часи - війни, переслідування та репресії, масові вбивства через штучний Голодомор, постійну цензуру, інтенсивну русифікацію та відірваність від зовнішнього світу та великої української діаспори. І все ж вони здавалися мені такими нормальними і європейськими, такими співзвучними з тим, що відбувалося у вільному світі.
Шістдесятники відкидали радянську регламентованість і займалися екзистенційними темами, пов’язаними з людським буттям, свободою - творчою, індивідуальною і народу в цілому, любов’ю, самотністю і солідарністю, а також тим, що пережив і до чого прагнув український народ. Не в якомусь вузькому націоналістичному сенсі, а в дусі деколонізації та виправлення завданих йому кривд.
Ці відважні молоді інтелектуали з’явилися на сцені якраз тоді, коли загострювалася Холодна війна. Саме в 1961 році Радянський Союз звів Берлінський мур, а в 1962 році світ затамував подих під час Карибської кризи.
Симоненко народився у 1935 році в центральній частині Полтавської області в бідній сільській родині. Але він був розумним, допитливим та амбітним. У 1957 році він закінчив університет у Києві і став журналістом у Черкасах, місті на захід від свого рідного села.
Він був вродливим, небагатослівним (збереглися записи, де він читає свої вірші), чутливим, але сміливим, патріотично налаштованим і прозахідним, любив американську літературу. Талановитий молодий письменник і журналіст, він писав не лише вірші на теми від кохання до політики, але й прозу та п’єси, зокрема дитячі оповідання та гуморески.
В українській столиці він познайомився з невеликою, але енергійною групою молодих письменників, поетів і літературних критиків. Серед них були поети Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, літературні критики Іван Світличний, Іван Дзюба та Євген Сверстюк, художниця Алла Горська та театральний режисер Лесь Танюк.
Як і їхні колеги на Заході, вони мали ліберальні, антитоталітарні погляди. Проте вони прагнули не лише розширити межі індивідуального самовираження, а й, у задушливих умовах радянської імперії, утвердити українські культурні цінності та національну ідентичність.
З цією метою Симоненко та його колеги заснували в Києві Клуб творчої молоді. Вони взяли на себе ініціативу вимагати від радянської влади інформації про незліченні жертви сталінської епохи, останки яких знаходили в той час у безіменних масових похованнях за межами Києва, а також захищати культурні та релігійні пам’ятки.
Мистецький і політичний нонконформізм шістдесятників неминуче приніс їм неприємності. Симоненко, був жорстоко побитий “невідомими нападниками” і помер у віці 28 років у грудні 1963 року. Чи був він фактично усунутий зі сцени радянською репресивною системою, чи помер від раку нирок, як стверджують деякі версії? Це досі не з’ясовано.
Сміливі відверті вірші Симоненка та його колег почали поширюватися в андеграунді у вигляді самвидаву. Наступного року Клуб творчої молоді було закрито.
На той час київські шістдесятники налагодили зв’язки зі своїми побратимами у Львові на заході країни та в інших містах України. Їхній патріотичний спротив радянській регламентації поступово набув форми політичного дисидентства, і в 1965 році КДБ розправився з ними, заарештувавши понад два десятки молодих патріотів.
Попереду були протести та арешти. Рання смерть вберегла Симоненка від цієї долі, але не важко уявити, що було б з ним, якби він прожив довше.
Наприкінці 1960-х років вірші Симоненка контрабандою вивезли з Радянського Союзу й опублікували на Заході. Так я дізнався про нього і через його твори та твори його колег-шістдесятників відкрив для себе, чим займалося і що відстоювало молоде постсталінське культурне покоління в Україні.
Це було те, з чим я міг себе ідентифікувати та підтримувати, це спонукало мене активно долучитися до захисту українських в’язнів сумління та справи свободи загалом.
За останні 10 років ще один дуже талановитий український поет і дисидент Василь Стус, який помер у 1995 році як політичний в’язень радянського ГУЛАГу, став найвідомішим літературним дисидентом і символом свого часу.
Не бажаючи жодним чином применшити внесок Стуса, роль і поштовх, які Симоненко раніше надав зароджуваному українському патріотичному рухові, не можна ігнорувати, і вони заслуговують на належне визнання.
Ще за життя Симоненка порівнювали з сучасним Тарасом Шевченком, який був українським національним поетом і захисником української свободи в середині 19-го століття.
Немов підсилюючи слова Шевченка майже через століття, саме Симоненко зухвало проголосив у 1962 році: “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!”
Сьогодні його впевнене твердження є ще більш актуальним.
Я дивлюся в твої очі...
Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
