Василь Симоненко: «Україно – ти моя молитва»

Сьогодні мало би виповнитися 90 років видатному українському поетові, Василю Симоненку. Так сталося, що він пішов з життя не проживши й 30 років. Яким він був? Цей чистий геній, пам’ять про якого має зберігати кожен українець? Розповідаємо...

Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…

Та доля не жаліла його. Кволе від напівсирітського злиденного дитинства його здоров’я згорало на очах. Йому не можна було курити, а він без кінця димів, йому протипоказане було вживання алкоголю, а він писав сам собі, жартуючи, епітафію: “Єдиний був, хто пив горілку і не проліз крізь чарку в Спілку” (мав на увазі Спілку письменників). Наступної своєї збірки “Земне тяжіння” (1964) він уже не побачив.

Десь за три місяці до того невідворотного дня, коли Василь Симоненко поставив останню крапку після другої дати свого життя, занотував у власному щоденнику “Окрайці думок”: “Учора написав “Казку про Дурила”. Написав єдиним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати…” (5 вересня 1963 року).

“Сьогодні… ще подобається” – як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожитті двадцяти дев’яти років і доходив до поезії глибокого філософсько-політичного думання. Захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: “Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…”

За його такого коротюсінького життя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть допоки житиме на землі бодай один українець.

Дитинство, юність Василя Симоненка

“Нікому не мовив “тату”

І вірив, що так і слід…”

Він з’явився на світ 8 січня 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Батько покинув сім’ю, коли хлопчина був зовсім малим.

Ріс майбутній поет із матір’ю Ганною Щербань та з її батьком – дідом Федором. Від матері та від діда малий брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив у дитинстві до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле. Коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, дід шепотів: “Безсмертячко ти моє кирпате…”

Просто побожно ставився Василько до матері, за українським звичаєм щиро шанував старших односельців, а це у ті повоєнні роки були здебільшого вдови та матері загиблих. Навчався в школi: чотири класи у Бiïвцях, решту – у сусiднiх селах Єнькiвцях i Тарандинцях. Василько виділявся серед учнів своїм бідним одягом та особливим розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як їхній найкращий учень…

Писати вірші хлопець почав ще в шкільні роки.

“Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля”

1952 року Василь закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Тараса Шевченка. З бібліотеки юний студент не вилазив, перечитав гори книжок. Коли відповідав на екзамені, то сипав такими фактами та прикладами, про які й викладач не завжди чув. Симоненко прийшов учитися не лише заради майбутнього шматка хліба, а й щоб зрозуміти те, що відбувається в державі, в Україні…

Щоб набути журналістського досвіду, відточити перо й мати якийсь підробіток до стипендії, Симоненко працював відповідальним секретарем університетської багатотиражки, де частенько публікував вірші друзів, але не свої. Вперше студенти почули та прочитали його поетичні твори, коли він був уже на третьому курсі.

У 1957 році з відзнакою закінчив Київський державний університет, отримав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював у газеті “Черкаська правда”, а потім одержав посаду завідувача відділу пропаганди в часописі “Молодь Черкащини”.

Василь Симоненко - журналіст, поет, мислитель

Журналістику поет любив. Але не ту примітивну тріскотню, що панувала у “комуністичному раю”. Навіть у тих умовах він намагався писати живою мовою, уникати загальників, брався в основному за літературно-мистецькі й морально-етичні теми.

І все ж,установлені владою правила гри не дозволяли порушувати нікому.

На початку 1960-х Симоненко рішуче й захоплено ввійшов у коло київської опозиційної інтеліґенції, яке тоді щойно формувалося. Саме у цей час у Києві виник КТМ (Клуб творчої молоді), що ставив собі за мету духовне відродження України. Серед його членів були: Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Людмила Семикіна, Лесь Танюк, Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Брайчевський, багато інших талановитих молодих людей.

Василь, хоч жив у Черкасах, душею прикипів до КТМу, використовував кожну нагоду і рідкісну копійку в кишені, щоб поїхати до Києва, поспілкуватися з друзями, побувати на черговій лекції, літературному вечорі, на виставці, концерті чи на спектаклі.

Симоненко вибрав для себе найнебезпечнішу справу – прилучився до комісії, яка виявляла місця масових таємних поховань жертв сталінського терору. За його участю були відкриті приховані могили на столичних Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі.

Василь поставив запитання, яких тоді ніхто не ставив, принаймні вголос: хто винуватець страждань українського народу? Він же ж відповів на ці запитання – дивлячись у корінь, вичерпно й сміливо (хоча такою відповіддю виніс собі смертний присуд): винні не просто бюрократи (“відгодовані й сірі, недорікуваті демагоги й брехуни”), винен сам радянський лад.

Осягнувши цю моторошну істину, поет почав прицільно бити праведними громами свого гніву:

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

“Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину”

Доля не зводила Василя спеціально для творчої праці з кимось із українських композиторів. 1965 року 27-річний Анатолій Пашкевич на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського приїхав працювати хормейстером цього знаного колективу.

Молодий здібний та обдарований Пашкевич не міг не звернути уваги на вперше видану Василеву збірку “Тиша і грім”. “Коли ознайомився з Василевою поезією, зокрема з віршем “Лебеді материнства”, одразу зрозумів, що його ритмічна побудова може легко лягти на музику, – визнавав Анатолій Пашкевич.

Пісня “Виростеш ти, сину” стала народною, вона гордо стоїть в одному ряду з найвизначнішими українськими музичними творами XX століття.

Нині складно зрозуміти, як так сталося, але автор музики до пісні-гімну Василя Симоненка “Задивляюсь у твої зіниці” залишився невідомим. Збігають роки, пісня звучить, а так ніхто і не зізнався, що він народив ще один шедевр і поставив ще один вдячний пам’ятник Василеві.

Мабуть, Симоненкове слово народжувалося в нестерпних муках, зболено, адже кожне слово звучить багатомільйонною тривогою за рідну Неньку. Складно навіть передати ті почуття, які він відчув, написавши готовий текст. Як і складно передати те, що б Василь відчув і що б писав, живучи нині.

Задивляюсь у твої зіниці,

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

“Коли керував ансамблем “Дністер” Тернопільської обласної філармонії, ми включили до репертуару пісню на слова Степана Руданського “Повій, вітре, на Вкраїну”, – визнає знаний музикант Надзбручанського краю Микола Шамлі. – Я собі дозволив у твір, який вважали народним, вставити слова Василя Симоненка, які звучали речитативом:

Україно, ти для мене диво.

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Уперше пісню, до якої я зробив естрадну обробку, виконали на гастролях у Середній Азії. Коли повернулися з Цілинограда в Тернопіль, мене як керівника вже чекали на пероні залізничного вокзалу кремезні хлопці в темних костюмах. Часи були складні, 1973 рік: цензура на кожному слові та кожному наголосі. А коли інкримінували націоналізм, довелося витягнути паспорт і запитати, чи маю я право, як грек за національністю, заспівати гарну українську пісню. Мені цього не забули. Згодом зробили все, щоб я пішов з роботи”.

“Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання – у нас віки”

“Якось на гастролях, правда, не пам’ятаю, в якому місті, зайшов до книгарні. Привабила обкладинка і назва книжки “Тиша і грім”, – розповідав Юрій Гуляєв. – Я сів, розгорнув, і зразу ж вразили слова Василя Симоненка “Ображайся на мене, як хочеш”, так і почалася моя композиторська діяльність, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кілька творів із циклу “Тиша і грім”, але не знаю, чи потрібні мої композиції людям”.

Хтозна чи встиг, бо його молоде і щире серце теж зупинилося рано…

Чи не найкращі роки свого життя провів Юрій Гуляєв в Україні. У нашій столиці народився його єдиний син Юра. Й досі звучить звідусіль “Києве мій!”, натхненником якої був саме Гуляєв. Та й розмовляв і співав українською так, що ніхто б ніколи не повірив, що він не українець!

Василь Симоненко 28-літнім пішов за межу вічності. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так відміряно було Василеві Богом. Ніби пророк таким молодим написав про самовіддане глибоке кохання у вірші “Ображайся на мене, як хочеш”, де лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці:

Ображайся на мене, як хочеш,

Зневажай, ненавидь мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,

Хай до сліз я тебе озлю

—Ти для мене не тільки мрія,

Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання – у нас віки.

“І жити спішити треба,

Кохати спішити треба…”

“З творчістю Василя я познайомився детальніше десь на початку 1980-х років, – каже композитор і музикант Віктор Морозов. – Насамперед мене захопив його дуже прозорий, простий і в той же ж час насичений глибоким змістом вірш-гімн “Ти знаєш, що ти людина?”.

Вірші Симоненка взагалі дуже пісенні, так і просяться, щоб їх покласти на музику, тому й музика на цей вірш мені писалася доволі легко й невимушено. Я тоді працював у чернівецькій “Смерічці”, тож написав і аранжував музику спеціально для нашого складу, і вперше ця пісня прозвучала саме у виконанні “Смерічки”. Згодом, коли “Смерічка” і Назарій Яремчук записували в Києві для фірми “Мелодія” диск-гігант (звукорежисером альбому був Юрій Вінник), ми включили до нього й пісню “Ти знаєш, що ти людина?”. Значно пізніше гарну версію цієї пісні зробила (й також записала на диск) “Піккардійська терція”.

Сьогодні усе для тебе 

– Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба 

– Гляди ж не проспи!

Симоненко і Львів - спроба порозумітися

“Львове, хоч трішки мене зрозумій. Я до тебе прийшов із захопленням сина”

“Пісню “Український лев” на вірш Василя Симоненка я написав наприкінці 1980–х років (кумедно, що мелодія цієї пісні мені прийшла в голову не у Львові, а в Олеську, куди я приїхав з друзями оглянути знаменитий Олеський замок), – додає Віктор Морозов. – Мені цей вірш заімпонував насамперед тим, що він написаний людиною зі сходу України, з Черкащини, це був, так би мовити, погляд на Львів збоку, сторонній і неупереджений, а враховуючи те, що я також народився не у Львові, а в Кременці, вийшов, так би мовити, подвійний погляд збоку, пісня про Львів, складена не корінними львів’янами, а людьми, які просто відчули глибинні чари цього дивовижного міста. Уперше я виконав “Український лев” у новоствореному театрі “Не журись!”.

Певною мірою ця пісня стала візитною карткою нашого театру, бо саме з неї ми розпочинали свою першу театралізовану програму “Від вуха до вуха”, і саме з “Українського лева” зачиналися тоді всі виступи театру “Не журись!”, де б ми не виступали з концертами – чи то в Києві, чи в Торонто, чи в Сиднеї, чи в Буенос-Айресі. Цікаво також зазначити, що створене наприкінці 1980-их “Товариство Лева” вважало (та й досі вважає) цю пісню своїм неофіційним гімном.

…Я побачив у Львові Міцкевича очі,

Кривоносові плечі й Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радощів і надій!

Вибухає душа – я тебе зрозумію.

Але Львове, хоч трішки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина.

Од степів, де Славута легенди снує,

Щоби серце твоє одчайдушно левине

Краплю сили хлюпнуло у серце моє.

“Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюсь…”

Якби Василь прожив ще хоч два-три роки, він, безсумнівно, опинився б у таборах – так, як опинилися там його друзі. Симоненкова інтуїція була вражаючою – він ще 20-річним безпомильно передбачив час свого відходу:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ

в моєму серці втома,

Що в тридцять смерті

в очі подивлюсь…

Василь Симоненко завжди йшов своєю дорогою такого короткого, плідного, але жорстокого життя. Йшов до Храму справжньої літератури, до себе, до України, до істини. Йшов повільно, натужно, збиваючи ноги до крові, але вперто. Дорога – як історична доля народу, як життя людини, як вирішальний вибір, як духовне становлення.

Олесь Гончар назвав Василя Симоненка “витязем молодої української поезії”, Василь Захарченко – “поетом з горніх Шевченкових долин”.

Василь Стус говорив так: “…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само”.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди 

– Добрі, ласкаві й злі.

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того чи ні 

– Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Михайло Маслій, історик української естради.

Публікація на Kyiv Post здійснена з дозволу автора та видання Ukrainian People, де стаття була вперше опублікована.