У Дружківці, від якої до лінії фронту всього 11 миль, діти бігали та гралися на дитячому майданчику на вулиці, а здалеку було чутно вибухи бомб. Гудіння безпілотників над головою змішувалося з розмовами сімей, які зібралися в громадському центрі на Донеччині, переобладнаному під тимчасовий притулок. Тут члени організацій Добра Справа та LOVE UA організували захід, щоб розважити дітей. Вони принесли їм подарунки та смаколики, дорослі були у святковому вбранні.
На виході з притулку волонтери документують їхні дані, щоб з’ясувати, хто ще залишився в цьому районі.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
На цю зустріч, яку профінансувала зареєстрована в США неприбуткова організація «Українська мережа довіри», зібралися десятки матерів, бабусь і дідусів, які прийшли зі своїми дітьми та онуками. Такі заходи для дітей мають на меті не лише розважити їх у воєнний час. Вони також допомагають волонтерам відстежувати, скільки дітей є в цьому прифронтовому районі Донеччини і де саме вони мешкають, щоб у разі потреби їх можна було евакуювати. Тут досі залишається понад 100 дітей. Якби не такі заходи, багато сімей залишалися би неврахованими, і волонтери не знали би, хто потребує евакуації, поки не стане занадто пізно.
«Ми даємо їм ліки, все, що можемо, і допомагаємо їм жити далі. Ми робимо все безкоштовно. Годуємо їх тричі на день. У них є чиста постіль. Якщо в них є якісь потреби, навіть якщо є ситуація, що їм потрібен психолог, ми їх викликаємо, працюємо з людьми і допомагаємо їм жити далі. Людина може перебувати тут від трьох днів до тижня, перш ніж її переселять далі в Україну», – розповіла Світлана Грекова, яка завідує притулком у Дружківці.
За словами директора благодійного фонду «Добра справа» Ігоря Жирова, дуже важко переконати когось виїхати далеко від рідних місць. «Основна причина, чому люди залишаються тут – це їхні домівки. Це ключовий фактор. Багато людей не знають, куди вони поїдуть далі і що з ними буде. Вони втратили все – роботу, засоби до існування, домівки – все, заради чого колись жили», – пояснив він.
«Люди досі тримаються за надію, що їхні домівки вціліють, що ситуація на фронті покращиться, і що вони скоро зможуть повернутися, – сказала Світлана. – Це відчуття близькості до дому утримує їх тут, тому що починати все з нуля неймовірно важко. Дитина не може попросити своїх батьків поїхати звідси, не може сказати їм, що їй страшно. Діти дивляться на їхню поведінку під час обстрілів. Їм не можна тут бути. Батьки повинні думати не про власні бажання, а про благополуччя своїх дітей», – зазначила Світлана.
Ігор розповів про один нещодавній випадок: одну сім’ю евакуювали, а згодом батьки вирішили повернутися з дітьми до свого будинку на лінії фронту, і під час російського обстрілу трагічно загинула 11-річна дитина.
Ще однією значною проблемою сімей, які відмовляються евакуюватися з прифронтових районів, є повна відсутність стабільності. Тут немає роботи, не працюють дитячі садки та школи. Батьки з усіх сил намагаються дати своїм дітям освіту, але залишають їх в ізоляції, без соціальної взаємодії, що суттєво впливає на їхній розвиток. Навіть коли сім’ї знаходять якусь подобу нормального життя, часто виявляється, що це ненадовго, оскільки лінія фронту знову наближається. Багато таких сімей просто переїжджають до сусіднього міста, чекаючи і сподіваючись на можливість повернутися до своїх домівок.
«Якщо сім’ї вирішують переїхати далі від лінії фронту, все забезпечується безкоштовно, – пояснила Світлана. – Це стає можливим завдяки зусиллям волонтерів, благодійних фондів і нашій державній програмі, яка досі діє і дуже добре працює. Ми допомагаємо людям переїхати до Павлограда, де вони можуть сісти на потяг до Львова».
Волонтери також планували поїхати до прифронтової Костянтинівки, щоб евакуювати сім’ї згідно з розпорядженням про примусову евакуацію дітей. Однак одна пара батьків не з’явилася, і поліція була змушена розшукати подружжя, яке переховувало своїх маленьких дітей від евакуації.
Проте проблеми залишаються. Переконати сім’ї покинути свої домівки, навіть під загрозою постійних обстрілів, залишається колосальним завданням. Емоційні та матеріально-технічні бар’єри на шляху евакуації є величезними, бо в основі них – страх перед невідомістю та надія на те, що колись можна буде повернутися до звичного життя.
