Carol of the Bells - мелодія з Покровська, що стала справжнім символом Різдва

Майже напевно ви вже знаєте, що пісня має українське походження. Але, чи відомо вам, що її автор міг працювати над нею в тому самому Покровську, який так відчайдушно зараз намагаються захопити росіяни? Чи знаєте ви, що ця пісня стала світовим хітом саме тоді, коли Україна за схожих обставин була змушена відстоювати власну державність.

Carol of the Bells/Щедрик - з чого все почалося

У 1936 році в ефірі американського радіо NBC американці вперше почули мелодію Carol of the Bells, написану американцем українського походження Пітером Вільговським. Пісня викликала фурор — наступного ранку радіостанцію завалили листами з проханням надіслати ноти, тож Вільговський опублікував їх у музичному видавництві Carl Fischer.

У партитурі він зазначив, що це українська народна пісня «Щедрик» на музику композитора Миколи Леонтовича. У своєму інтерв’ю Пітер також сказав, що почув мелодію у виконанні українського хору, який гастролював Америкою.

Тож, який це був хор і як українська мелодія дісталася до США?

Покровськ - місто де народився Щедрик

Так склалося, що містом народження «Щедрика» вважається Тульчин. Адже саме тут у 1916 році була написана фінальна, четверта редакція пісні, яку ми здебільшого чуємо в наші дні. Однак, Ольга Прокопенко, дослідниця життя та творчості Миколи Леонтовича, пропонує поглянути глибше на історію написання цієї пісні.

За словами дослідниці, загалом існує п’ять редакцій “Щедрика”, дві перші з яких можуть бути пов’язані з періодом життя композитора на Донеччині.

Наприкінці 1903 року, в пошуках роботи, Микола Леонтович у поїзді знайомиться із залізничником, який розповідає йому, що в залізничній школі Покровська потрібен вчитель музики. Тож у 1904 році Леонтович із родиною переїжджає до Покровська, де працює сільським учителем, створює хор залізничників і, ймовірно, одну з перших редакцій «Щедрика». Сталося це у 1906 році.

Голос нації, задум Петлюри - до чого тут Щедрик

Холодної київської зими 1919 року очільник УНР Симон Петлюра відвідує концерт на честь ювілею Миколи Вороного у Києві. Він мріє про збереження незалежної нації, і, на той момент, ці надії не були безпідставними. За кілька тижнів у Франції починалися засідання Паризької мирної конференції — найбільшого тогочасного дипломатичного конгресу в Європі, де лідери держав-переможців у Першій світовій війні збиралися перекроїти мапу повоєнного світу.

Базовим критерієм нового світового устрою був принцип права націй на самовизначення, задекларований президентом США Вудро Вільсоном. Петлюра розумів, що це був шанс і для України. Однак ситуацію ускладнював той факт, що на той момент у Європі українців частіше бачили або як поплічників Троїстого союзу, або як сепаратистів і ворогів єдиної неподільної «русской держави».

“Україна, або, правильніше кажучи, південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної чи етнографічної окремішності”, – заявляв на перемовинах у Яссах у листопаді 1918 року французький консул Еміль Енно.

Перед Симоном Петлюрою стояло майже неможливе завдання. Він мав чотири місяці, щоб переконати весь світ у існуванні окремої нації й знайти вагомі аргументи, які б змусили європейських політиків симпатизувати ідеї незалежної України.

1 січня 1919 року очільник УНР знаходить рішення на тому самому концерті в Києві. Саме тоді, коли чує «Щедрика» у виконанні першого національного київського хору під орудою диригента Олександра Кошиця.

В найкоротші терміни він видає указ про створення «Української республіканської капели» і виділяє на цей проєкт безпрецедентні на той час кошти — мільйон франків та мільйон карбованців. Зараз це були б 20 млн доларів.

Ідею Петлюри схвалювали не всі. Ось, зокрема, що писав про неї тодішній міністр земельних справ Микита Шаповал:

“Тільки українська голова може додуматися до того, щоб під час стрілянини на фронтах, коли ллється кров за свободу України, займатися етнографічними студіями та співами. Українська республіканська капела — прекрасна річ, але для чого вона їде за кордон? Яку політику вона має робити піснями і перед ким? Щоб буржуазія Відня, Праги, Парижа, Лондона, розвалившись у кріслах, хлопала вухами, слухаючи пісню залитої кров’ю України?”

Щедрик їде до Європи

Вже у лютому, менше ніж через місяць після створення капели, план Петлюри виявився під загрозою. Більшовицька армія знову наближалася до Києва. Уряд був змушений вдруге залишити столицю, а хор терміново евакуювати до Кам’янця-Подільського.

Ось як згадує ті події один із хористів, Кирило Миколайчук:

8 лютого

Проклятий день. Наш вагон залишили далеко — аж на товарній станції. Навколо все засипане снігом так, що не можна вийти з вагона. Кажуть, що цієї ночі занесло снігом усі вагони в полі. Холод такий, якого досі я не переживав.

11 лютого

О десятій годині вечора нас зачепив якийсь потяг і повіз… Але недовго. Піднялася жахлива хуртовина. Потяг став серед поля, засипаний снігом. Пишу це о третій годині ночі, бо ніяк не можу заснути: страшенно дме в розбите вікно.

12 лютого

Проклятуща подорож. Страшенно болить голова, а нежить не дає жити. Уранці нас витягли зі снігової завії й повернули на станцію Гречани. Тут трапилася пригода: Педа, Козловський та панна Катруся пішли в село за хлібом і там залишилися.

Все ж таки капела дісталася Кам’янця-Подільського, а потім і до Ужгорода, де дали свої перші концерти, які викликали фурор. Однак найскладніше було ще попереду.

Тур української капели розпочинався з Чехії. Щоб повніше зрозуміти ставлення європейської публіки до українців, досить прочитати спогади менеджера хору Олександра Пеленського з його книги Українська пісня в світі, де він описує складність місії капели в Європі.

“Як відомо, чехи до приїзду Української Республіканської Капелі були прихильниками єдіної нєдєлімої Росії. Москалям удалось переконати Чехів, що нас немає, що ми “русскіє”.

Важливо також згадати, що по дорозі до столичної Праги хористів арештували у повному складі й кілька днів тримали у в’язниці, звинувачуючи у більшовизмі. Зі спогадів Кошиця також відомо, що позаочі їх називали російськими сепаратистами.

Та все змінилося після першого концерту у Празі. У своїй книзі “З піснею через світ” Кошиць описує зміни у настроях чеської публіки:

«Усе українське стало модним у Празі. Мої хлопці фліртували на всі боки. І чешки втрачали голови. Взагалі було дуже гарно і щиро», – пише Кошиць.

А ось як описує свої враження у журналі Hudební revue відомий чеський диригент Ярослав Кржічка, який раніше не поділяв прагнення України до незалежності: «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли й перемогли. Я думаю, ми мало про них знали й тяжко кривдили, коли несвідомо й без інформації з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання “великої і неподільної Росії” є слабким аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам».

Ось, наприклад, інший коментар у тому ж журналі:

«Послухавши, затамувавши подих, виконання цього хору, з соромом визнаємо, що стоїмо перед чимось цілком для нас незнайомим, що могло би тішити нас віддавна, вказувати нашим композиторам нові напрями та ідеї.»

Проте успіху в Празі було недостатньо; головною метою капели була Франція та Паризький саміт. Проблема була в тому, що російська дипломатія в Європі робила все можливе, щоб українські хористи не отримали віз до європейських країн, наголошуючи, що учасники хору є представниками невизнаної держави.

Та Українська капела не мала наміру здаватись і підтвердила свій успіх виступами у Відні, Бадені, Цюриху та Женеві.

Іноземні імпресаріо звертаються до міністерства закордонних справ Франції з вимогою надати капелі візи. Врешті-решт, за сприяння міністра закордонних справ Франції, Стефана Пішона, візи хористам видали. Втім, занадто пізно. Не зважаючи на те, що Паризька мирна конференція все ще тривала, головні історичні рішення вже були ухвалені, зокрема був підписаний Версальський договір, за яким визначалися кордони нових держав. Україну було поділено між кількома державами. Українська Республіканська Капела вже не могла змінити рішення Паризької мирної конференції, але могла продемонструвати, якої великої помилки припустилися європейські політики. Саме тому хор вирішив виступати й надалі.

6 листопада 1919 року, під час першого концерту в Парижі, хор зробив те, що вмів робити найкраще: закохав французьку публіку в українську культуру.

Концерт, як і завжди, спричинив фурор. Перші сторінки найбільших французьких видань були заповнені новинами про хор з України.

«Жоден хор, ані французький, ані іноземний не презентував тут ще нічого подібного... Ці 85 співаків виконують пісні з таким колоритом, що слухач часто впадає в ілюзію, ніби чує оркестр... Чисельна публіка, присутня на премʼєрі, висловила своє бурхливе захоплення частими й довгими оплесками»«le nouvelliste», - написав французький оглядач  9 листопада 1919 року.

«Скільки б не заперечували існування української нації, ваші хористи доводять, що ця нація має музичну душу неперевершеної сили» - зі статті французького історика,професора Сорбонни Шарля Сейньобоса.

Трагедія Української нації у ХХ столітті

1921 року Україна вже була повністю під більшовиками. За два роки Українська Республіканська Капела виступила в 45 містах 10 країн Західної Європи, проте хор, чия місія полягала у поширенні української культури у світі, вже не мав держави.

У вересні 1922 року хор Кошиця назавжди покидає Європу та переїздить до США.

5 жовтня 1922 року мелодія «Щедрика» вперше прозвучала в стінах Карнегі-холу, а з часом — ще на десятках інших майданчиків.

Згодом на одному з виступів української діаспори був присутній Пітер Вільговський, який, почувши «Щедрика», попросив у співаків ноти, щоб виконати пісню разом зі своїм хором на радіо NBC.

З 1936 року, Carol of the Bells нерозривно асоціюється з різдвяними святами. Однак, добре прислухавшись у мелодії пісні, можна почути, як звучала молода країна, що стікала кров’ю і боролася за життя. 

Сьогодні події майже сторічної давнини знову повторюються на українській землі. Російська держава Путіна, що марить ідеями відновлення кордонів «єдиної Росії», наближається до міста Покровськ — міста, яке може розділити долю Вовчанська чи десятків інших поселень, стертих з лиця землі. 

Проте, знищуючи українські міста, Росія не просто руйнує цеглу чи бетон — вона нищить історію національної культури, що давно стала надбанням людства.