«Мусиш бачити, мислити і споглядати світ»

Сорок п’ять років тому на кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка завершили роботу над картиною «Вавилон ХХ». Стрічка стала режисерським дебютом вже відомого кіноактора Івана Миколайчука, в якій він також зіграв одну з головних ролей – сільського філософа та трунаря Фабіяна.

Я вперше переглянув «Вавилон ХХ» того ж 1979 року, коли навчався у дев’ятому, передостанньому класі середньої школи та, як і всі однолітки, дуже любив кіно. Ми щонайменше раз на тиждень відвідували один із київських кінотеатрів.  У репертуарі передусім шукали французькі, італійські, або американські фільми, але не пропускали стрічки про югославських партизанів чи про індіанців і ковбоїв виробництва студії «DEFA» (НДР).  На радянські фільми теж ходили – здебільшого стрічки «про війну», про «розвідників і шпигунів» та комедії.

Ми вже добре знали Івана Миколайчука за фільмами кіностудії імені Олександра Довженка «Розвідники» (1968, реж. О. Швачко та І. Самборський), а ще – «Бур’ян» (1966, реж. А. Буковський) та «Захар Беркут» (1972, реж. Л. Осика). Також запам’яталася його роль у двох серіях  масштабної воєнної кіноепопеї «Визволення» студії «Мосфільм» (1968, 1969, реж. Ю. Озеров).

Наша школа – на ті часи чи не єдина українська на весь район – носила ім’я Тараса Григоровича Шевченка. Тож, окрім барельєфа класика на стіні другого поверху, в коридорі розмістили ще й експозицію світлин із кадрами художніх фільмів про Кобзаря. Серед них чимало кадрів із фільму режисера Володимира Денисенка «Сон» (1964), у якому Іван Миколайчук зіграв одну з перших своїх головних ролей у кіно – молодого Тараса Шевченка.

Кіностудія ім. О. Довженка  також тримала «шефство» над нашою школою, й відповідно довженківці часто приїздили до нас із показами нових фільмів. А ми, школярі, їздили допомагали прибирати  студійний  сад, який насадив сам Олександр Петрович Довженко.  Тому не зрідка під час цих робіт поруч із нами прибирали листя або обкопували дерева добре впізнавані актори. Серед них – Іван Миколайчук, гарно вбраний та ще й у крислатому імпортному капелюсі. Він одразу привертав увагу й виглядав достоту, як герої закордонних фільмів.

Ми ще не бачили заборонених після арешту режисера Сергія Параджанова «Тіней забутих предків» (1965), «Білого птаха з чорною ознакою» (1970, реж. Ю. Іллєнко), «Пропалої грамоти» (1972, реж. Б. Івченко). Щоправда, я знав, що «Пропала грамота» – картина «про козаків», яку «поклали на полицю», і дізнався я це від батька, який працював редактором на кіностудії. Чому саме заборонили – батько не розповів, але зрештою й так зрозуміло: «інстанції» віднайшли у стрічці якусь «крамолу».

Того ж 1979-го тато якось подарував абонемент на кінолекторій для старшокласників у Будинку кіно,  де одного разу показали «Вавилон ХХ». Пригадую, що аж ніяк не очікував такого захвату від побаченого на екрані, і що картина Миколайчука стане для мене відкриттям. До того фільмами «про село», як і мої друзі, я не надто цікавився, адже більшість із них здавалися нудними.

Натомість перші кадри одразу немов затягнули у дивовижний та магічний світ «Вавилон ХХ».   

Туман, йдуть води, зітхають та стогнуть, наче люди; розлоге дерево на роздоріжжі з дороговказами «Верхній Вавилон» і «Нижній Вавилон»; філософ Фабіян зі своїм найближчим приятелем цапом, якого теж звати Фабіян; наївна й фантасмагорична скульптурна композиція «Цар, і єво жена, і єво син»; вбраний кольоровими стрічками човен-гойдалка поміж дерев; загадкова посмішка красуні Мальви (актриса Любов Поліщук); неоковирні й тому трохи ексцентричні та кумедні брати-бобилі – старший Данько та молодший Лук’ян (у виконанні Леся Сердюка та Ярослава Гаврилюка); смішний та водночас дуже зворушливий Явтушок (Борислав Брондуков) із веселою дружиною-кокеткою Пріською (Таїсія Литвиненко) та їхньою багатодітною родиною; і далі ціла галерея образів їхніх сусідів, мешканців українського села з химерною назвою Вавилон у перші десятиліття минулого століття. 

Запам’яталися сповнені народного гумору та парадоксу діалоги, які хотілося цитувати, бо у реальному житті траплялося чимало подій і нагод, які одразу нагадували про героїв фільму «Вавилон ХХ».

Ось виходить зранку з хати Лук’ян і звертається до Данька:

- Даню! Сьогодні ж ти мене несеш!

- Що?!

- Ну, так сьогодні ж середа! 

Або після похорону їхньої матері, Данько, йдучи з цвинтаря після того, як запросив односельців на поминки, аби самому не озиратися, запитує молодшого брата, який йде трохи позаду:

- Що, усі йдуть?

- Усі!

- Ну, й публіка!

Незабаром – вже у кінотеатрі – я переглянув стрічку вдруге, а потім батько порадив прочитати роман Василя Земляка «Лебедина зграя». Видання роману 1972 року із дарчим підписом автора батькові я перечитав двічі з не меншою цікавістю, цей примірник і нині зберігається на моїй книжковій полиці на видному місці. Василь Земляк, який деякий час обіймав посаду головного редактора кіностудії, написав сценарій за власним романом разом з Іваном Миколайчуком, але прем’єри фільму не бачив – пішов із життя у 1977-му.

За рік після виходу фільму «Вавилон ХХ» на екрани я вступив на кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва. Моїм художнім керівником став кінорежисер Володимир Терентійович Денисенко; викладачем з акторської майстерності – Кость Петрович Степанков, який у «Вавилон ХХ» зіграв Кіндратія Бубелу;  монтажу нас вчила Наталія Олександрівна Акайомова, монтажер знакових картин українського поетичного кіно та «Вавилон ХХ». Трохи згодом нашим однокурсником став Костя Степанков-молодший, який теж там знімався в епізодах. Він багато розповідав про знімання та інші історії про те, як робився фільм, зокрема, про запис пісні «Йшли корови із діброви», яку заспівали сам Іван Миколайчук, його батько Кость Степанков, Борислав Брондуков та інші члени знімальної групи. «Йшли корови із діброви» відразу стала однією з улюблених пісень нашого курсу, і ми її часто співали на гулянках. Також пригадую, як ми студенти, докладали зусиль та хитрощів, аби без запрошень чи перепусток потрапити у модний тоді ресторан Будинку кіно, названий на честь стрічки «Вавилоном». А вже потім, коли закінчив інститут і почав працювати на кіностудії, мав честь познайомитися з іншими виконавцями та людьми інших професій, які доклалися до створення «Вавилону ХХ».

Сорок п’ять років минуло, відколи вийшов «Вавилон ХХ», який вже давно посів почесне місце серед класики українського кіно, заслужено здобувши статус культової стрічки. Французький кінознавець українського походження й автор ґрунтовной праці «Історія українського кінематографа» Любомир Госейк вважав, що останнім фільмом Київської поетичної школи був «Захар Беркут» Леоніда Осики, але попри всю величезну повагу й честь бути особисто знайомим, все ж не погоджусь, бо я вважаю (і, схоже, не я один), що «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука гідно продовжив традицію.

Паралелі та асоціації з картиною виникають дивовижним чином знову і знову, бо ж невипадково молоде покоління кінематографістів, які об’єдналися, щоб фільмувати події Революції Гідності, свою спільноту назвали «Вавилон 13». 

Ще пригадую, як на Водохрещу в січні 2014-го на Майдані активізувався спротиву режиму, а у мене перед очима раптом постали фінальні кадри «Вавилону ХХ»: кривавий розстріл у селі на Йордан, а далі – тужлива мелодія й діалог Мальви та Фабіяна: 

- Звідки ця музика?

- Яка музика?

- Ось ця…

- Це волоська музика…

Той 2014-й, до речі, теж був ювілейним роком фільму, якому тоді виповнилося 35, а нині, йдучи вулицями Києва під час відключень, мимоволі згадую епізод, як вночі брати Данько та Лук’ян шукають скарб:

- Ану, глянь, що там у Вавилоні?

- Тьма!

На початку стрічки Фабіян сказав: «Філософ мусить  бачити, мислити та споглядати світ», тому відсутність світла заледве може приховати посмішку. Слова мудреця з українського села Вавилон дивним чином перегукуються зі знаменитим твердженням Рене Декарта «Я мислю, отже я існую». Як і вавилонянам, нам випало жити у часи потрясінь, і напевно тому характери з фільму «Вавилон ХХ» суголосні сьогоденню, нагадуючи: щоб бачити, мислити та споглядати світ, мусимо жити й радіти кожному дню. 

Тож, вкотре переглядаючи цю стрічку, знову дивуюся легкості, з якою вона була знята в ті часи. Знову разом із героями повторюю репліки, які давно знаю їх напам’ять, неодмінно сміюся й водночас трохи сумую, але з теплотою та вдячністю згадую роки студентської юності, батьків і наших Вчителів.