Протягом останнього тижня ми згадали, що вже 1000 днів триває широкомасштабна агресія Росії проти України, згадали про героїв Небесної сотні, відзначивши День Гідності та свободи, і зараз згадуємо про ще одну сторінку нашої історії.
З директоркою Музею Голодоморів Лесею Гасиджак ми зустрілися в понеділок, ще на початку емоційно важкого для кожного українця тижня щоб поговорити про те, чим живе нині Музей, і не лише про це.
КР: Пані Лесю! Які зараз найбільш актуальні дослідження тривають у Музеї? Можливо, є якісь відкриття щодо вивчення теми Голодомору?
Загалом, рік був складний і насичений, а найгірше - що дуже швидко промайнув. Було багато рутини, аналізу роботи, усвідомлення слабких місць, які потрібно посилювати, і сильних. Саме цього року вперше в історії Музею Голодомору наші експонати поїхали на виставку закордон, у Францію - і це наше досягнення в цьому напрямку.
Свідок геноциду: у музеї Голодомору досліджують листи Джері Бермана
Також ми розпочали кілька проєктів, які триватимуть і наступного року, але їх втілення буде мати велике значення для теми Голодомору.
Ми започаткували докладне дослідження фондової колекції. Адже за роки роботи музею ми накопичували і, зрештою, настав час навести певний лад.
Наприклад, історикиня Катерина Лук'янець разом зі Світланою Старовойт, розпочали археографічне дослідження колекції листів Джері Бермана. Її кілька років тому Музею передала його спадкоємиця, онука, Алісон Маршал.
Джері Берман – це інженер з Південної Африки, який працював на Донбасі, на шахтах і на підприємствах, і звідти писав листи своїм рідним. Це буде видання епістолярним, з коментарями, покажчиками, науковим дослідженням.
Зараз більшість пересічних українців точно знає про Гаррета Джонса, який був в Україні, писав статті, власне, був одним з тих, хто розповів світові про Голодомор. А от листи сторонньої людини, яка працювала у нас на Донбасі, бачила і голодних людей, і бачила те, як там все-таки люди рятуються в промислових центрах, це рідкість, і це дуже важливо.
Друге, над чим працюють наші колеги , це те, що ми недавно отримали в дар від спадкоємців та Американо-української ділової ради USUBC колекцію мистецтва з теми Голодомору, що належала їхньому Президенту, пану Моргану Вільямсу, американському бізнесмену, який, на жаль, помер кілька місяців тому. У цій колекції 700 експонатів: живописні твори, плакати, графіка, значки і марки, світлини і книги. Це найбільша в світі така цілісна колекція з теми Голодомору.
Є у нас і співробітник, який два роки пише монографію про українців Кубані. Я вважаю, що це перспективне дослідження і вірю, що в наступному році ми зможемо видати його. Адже свого часу з різних причин на Кубань припало кілька хвиль міграції українців - реєстрових і слобідських козаків з українських губерній, та козаків після ліквідації Запорозької Січі, які там осіли та інтегрувалися, ставши фактично автохтонами. В період Української революції вони звернулися до Центральної Ради з проханням про приєднання до УНР, а потім зазнали репресій і переслідувань. І цей регіон, станиці Північного Кавказу стали територією вчинення Голодомору, репресій проти українського населення, русифікації, денаціоналізації.
Я сподіваюся, що за кілька тижнів ми теж матимемо рукопис оригінального дослідження про Голодомор у Києві. В чому цінність подібної наукової роботи? Хоча б у тому, щоб розповісти про те, як жило місто, в той час, коли село було приречене на вимирання. Бо більшість дослідників акцентують свою увагу саме на сільській місцевості. І це правильно, адже основний механізм Голодомору був призначений для того, щоб знищити українця, заможного господаря. А от як тоді жило українське місто? Скоро вийде це дослідження, яке нам це розповість.
Ще один напрям – це усна історія. І в цьому році ми зробили все, щоб записати, фактично, останніх свідків Голодомору. Завідувачка відділу Юлія Коцур має талант знайти і розговорити будь-яку людину. Відділ здійснив влітку експедицію на Чернігівщину, в якій записав спогади навіть 106-річної жінки!
Ще однією важливою колаборацією цього року стала наша співпраця з Національним центром Олександра Довженка. В рамках меморандуму про співпрацю ми взяли на сканування та опрацювання колекцію листів, які свого часу, наприкінці 80-х років ХХ століття писали режисеру Миколі Локтіонову-Стезенку ті, хто відгукнувся на якого заклик у газеті «Сільське життя» розповісти свої спогади про голод 30-х років, колективізацію, розкуркулювання тощо. Згодом частина авторів та їхні історії стали героями першого в історії України документального фільму “33-й. Свідчення очевидців”, який був знятий у 1989 році.
З готових найновіших досліджень можу коротко розповісти про Глосарій Голодомору (презентація якого відбувалася вже після запису цього інтерв’ю, 20 листопада – ред.). Він вийшов поки що невеликим накладом, але це результат роботи музейних науковців за цей рік. Глосарій подає і пояснює значення ключових слів з теми Голодомору, які позначають терміни, пов'язані з колективізацією, механізмом, життям села, наслідками, вшануванням пам'яті тощо.
КР: Щодо освітньої роботи… Наскільки інтенсивно Музей працює з молоддю, учнями?
Працівники нашого інформаційно-освітнього відділу, це справжні музейні педагоги, бо вони не просто екскурсії водять, вони проводять ще різноманітні освітні заняття, яких у нас дуже багато, онлайн-уроки, починаючи від дітей, яким 6 років, наприклад. Жовтень, листопад (коли в Україні День пам’яті жертв Голодомору - ред.) і половина грудня - це завжди дуже гаряча пора, і ми всі дуже завдячуємо професіоналізму і пишаємося всіма колежанками на чолі з Яною Городняк.
КР: Як зараз оновлюється музейна колекція? Нещодавно ви робили оголошення про те, що збираєте речі, які може залишилися у нащадків тих, хто пережив тоді Голодомор у Києві…
Це був заклик до людей приносити до нас речі, артефакти, пов'язані з Голодомором в Києві, оскільки ми розпочали роботу над виставкою, про що я сказала вже. Але наразі робота триває, коли ми будемо готові, виставка буде відкрита.
КР: На скільки предметів, артефактів цього року вже поповнилася колекція Музею?
Зараз точно не скажу, але близько тисячі одиниць збереження. За 2023-й рік музейна колекція зросла на 25%. Поки ми підсумки не проводили, але, думаю, ця цифра подвоїться, бо рік був плідним.
Крім того, ми вже почали збирати артефакти, пов'язані з повномасштабною агресією.
Ці предмети, артефакти можуть служити доказами того, що на нинішньому етапі ця російсько-українська війна є геноцидною.
Наприклад, у нас в залі зараз експонується дитячий малюнок російського школяра, який він надіслав на фронт російському солдатові для підтримки, подібно до того, як наші діти пишуть українським воїнам. Там написано навіть прізвище, ім'я є, і школа, де він навчався, а це кадетське училище.
У цьому листі російський хлопчик чітко і однозначно пише про те, що він хоче бути як російський солдат, вбивати українців. Ця фраза замальована коректором (видно вчителька хлопчика спробувала таки втрутитись) але там все можна розібрати.
Такого типу артефакти зайвий раз показують, наскільки російська влада вже воєнізувала, зазомбувала своє суспільство, як вони, ці нові покоління росіян, яких людей вона виховує.
Або, наприклад, до нас потрапив комплект документів чоловіка, який народився в Росії, потім переїхав на Донбас, жив там, працював шахтарем, зокрема, на сумнозвісній шахті ім. Засядька, став громадянином України і потім став до лав так званої «армії ДНР», загинув, зрештою. Така собі строката історія життя «простої людини», яка так і не змогла визначитися, чого вона хоче від життя: свободи чи ще чогось.
КР: Як змінилося суспільство, українці за останній рік на тлі так званої втоми від війни? Зокрема, ставлення до важкої проблематики, якою займається Музей?
У нас нічого не змінилося. Тобто, інтерес до теми тримається на тому ж рівні, на якому і був.
Той, хто приходить в музей Голодомору (і не тільки напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору - ред.), не розказує про втому від війни, бо він розуміє причинно-наслідкові зв'язки того, що з нами зараз відбувається.
