Невигадані історії

«Вона стала новим символом невмирущостi українськоi нацiї»

Ось так написав про героїню моєї розповіді один з її сучасників. Інший сучасник переконував, що після Лесі Українки вона – «найбiльша жiноча постать в українськiй лiтературi. Своїм творчим життям i героїчною смертю вона стала новим символом невмирущостi українськоi нацiї».

Йдеться про Олену Телігу, яка народилась у липні 1907 року, тобто 115 років тому. Її дiвоче прiзвище Шовгенова або Шовгенів. Виховувалась вона спочатку в російському оточенні. До речі, її хрещеною мамою була знана російська поетаса Зинаїда Ґіппіус.

У 1918 році Олена з батьками приїздить до Києва. Її батько був професором Політехнічного інституту. У травні 1920-го його призначили директором Департаменту водного і дорожного господарства Міністерства шляхів УНР. А вже в листопаді того самого року він разом із сином опинився в еміґрації, а згодом дістав призначення ректора Української господарської академії у місті Подєбради.

Олена з мамою та братом Сергієм виїхала з комунізованої України пізніше – у 1922 році. Мешкала в Польщі, потім у Чехословаччині. Саме в Чехiї вона спочатку отримує «матуру» – атестат, а потiм закiнчує iсторико-фiлологiчне вiддiлення Українського педагогічного iнституту в Празi. Тут вона познайомилася з інженером і бандуристом Михайлом Телiгою i у 1926 році стала Оленою Телiгою. В Чехiї вiдбулось її становлення як поетеси, публiциста-лiтературознавця. У 1929 році померла мати, а Олена Теліга разом із чоловіком переїздить до Варшави, продовжує літературну діяльність.

«Оригiнальна в образах та iдеях, цiлiсна як рiдко хто iнший, елеґантна у формi своiх вiршiв, елеґантна у своiй статурi «прудконогої Дiяни» («кругом панi» – казав Шевченко), горда в наставленнi до життя, вона лишила нам взiр справжньої панськоi поезiї в найкращiм значеннi слова, поезiї, позбавленої всього вульгарного, простацького», – так написав про неї публіцист Дмитро Донцов.

Догоряє, попелiє дивне щастя…

Зажурився день – замрiяний i млистий,

А думки мої, надхненнi та квiтчастi,

Опадають вересневим, жовтим листям…

Прийдуть люди – не чужi, не випадковi, –

Буду жити i смiятися, як досi,

Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь

Надпила, у перший раз, – холодна осiнь.

Інший відомий український літератор, Євген Маланюк, стверджував, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: “Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя… Це була людина, яка хотіла радости з королівськими значеннями цього слова”.

Тим часом у життя була своя драматургія: почалася Друга Свiтова вiйна. Телiга жила у Варшавi, де померла її мати. Є вiдомостi, що Олені доводилося працювати з музичними номерами у нiчних кабаре, манекенницею, вчителькою початкових класiв. У грудні 1939 року в Кракові Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою), який був одним з керівників українського націоналістичного руху. Під його впливом вона вступила до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Вона була у фракції Андрія Мельника і працювала в культурно-освітній референтурі.

У жовтні 1941 року Олена Теліга знов опиняється в Києві. Вона очолила Спiлку українських письменникiв, вiдкрила пункт харчування для своїх соратникiв, спiвпрацювала з редакцiєю газети «Українське слово». Газету редагував Iван Рогач, а знаходилась вона на Бульварно-Кудрявськiй вулицi. Крім того, Теліга організує видання тижневика лiтератури i мистецтва «Лiтаври».

Після довгих років більшовицької диктатури в Києві публічно почали говорити про відродження української державності, зʼявилась національна символіка, в церквах почалася служба Божа українською мовою. Одначе нацисти не вітали все це, розпочалися репресії проти українських націоналістів. Пiсля арешту редакцiї «Українського слова» Олена Телiга не брала до уваги постанов нiмецької влади, іґнорувала вказiвки нiмцiв зухвало i принципово. Тижневик «Лiтаври» заборонили. 7 лютого 1942 року почалися арешти. Друзi її попереджали, що Ґестапо готує засiдку на вулиці Трьохсвятительськiй, де розмiщувалася Спiлка українських письменникiв. Вона зробила свій вибір – втiкати не збиралася. У приватнiй розмовi сказала: «Ще раз iз Києва на емiґрацiю не поїду! Не можу…».

У своєму останньому листi з Києва вона написала: «Ми йшли вчора ввечерi коло заснiженого унiверситету, самi бiлi i замерзли так, що устами не можна було поворухнути, з холодного примiщення Спiлки до холодного дому… Але за цим снiгом i вiтрами вiдчувається вже яскраве сонце i зелена весна». А ще в одному з віршів вона просила Бога, щоб він зіслав їй найбільший дар: «Гарячу смерть, не зимне умирання».

У лютому 1942 року Олену Телігу разом з її чоловіком заарештували. У київському Ґестапо вона перебувала в камерi № 34. Тодi ж вiдбулась її зустрiч iз сестрою Лесi Українки, з якою перемовились кiлькома фразами. За переказами, на сiрiм ґестапiвськiм мурi Теліга залишила свiй останнiй автограф: вгорi намальовано тризуб i напис: «Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга».

І вона, і її чоловік загинули в лютому того самого 1942-го в тій частині Києва, яка нині відома усьому світові. Йдеться про Бабин Яр – місце розстрілів євреїв, а також представників інших народів. Встановлено, що там було знищено і групу українських націоналістів.

Лише в 1992 році вперше в Україні були надруковані вірші Олени Телiги. Лише у 2017 році у Бабиному Яру спорудили чудовий пам’ятник цій дивовижній українці.

…В липні 1899 року народився американський письменник Ернест Міллер Гемінґвей. Це він написав: “Людину можна знищити, але її не можна перемогти”. Ці слова можуть бути епіграфом до біографії Олени Теліги.