31 рік тому, 19 серпня 1991 року, купка радянських прибічників жорсткого курсу спробувала повернути колесо історії назад. Вони влаштували путч у Москві, і кілька днів було незрозуміло, якою буде доля Радянського Союзу, а з ним і Радянської України, яка тоді була в його складі.
Напередодні 31-ї річниці Незалежності варто згадати, що то був за путч, у чому була його суть, якими були його наслідки і яку роль він відіграв у подальшому розпаді СРСР і появі Незалежної України.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Прибічники жорсткого комуністичного курсу мали на меті спинити процес демократизації, який запустив Михайло Горбачов своєю політикою «перестройки» і «гласності». Вони, зокрема, хотіли зберегти централізовану Радянську імперію під машкарою федерації республік і не дати йому зберегти цю унітарну державу шляхом підписання нового «Союзного договору» з неросійськими народами, що стверджувались як самосвідомі нації.
Жорстка радянська влада
На той час Україна, де радянська влада була жорсткішою, ніж в інших неросійських республіках, пробудилася. За прикладом прибалтійських республік, у 1989 році демократичні патріотичні сили об’єдналися під знаменом Народного руху, щоб рухати Україну до незалежності.
Ба більше, 16 липня 1990 року український радянський парламент проголосував за суверенітет республіки, а деякі його комуністичні керівники – так звані «комуністи за суверенітет» на чолі з Леонідом Кравчуком – повстали проти Горбачова і вимагали максимальної незалежності від Москви.
Проте досягти цього було зовсім не просто, адже влада була досі в руках комуністів, які мали більшість у парламенті УРСР.
Єльцин як каталізатор
А в цей час у Москві комуніст-ліберал Борис Єльцин, кинувши виклик Горбачову, зайняв демократичну позицію і виступив за державний суверенітет Російської Федерації. Несподівано і сам того не бажаючи, Єльцин виявився і російським союзником, і каталізатором тих сил в Україні, які виступали за незалежність, і національно свідомих комуністів, таких як Кравчук.
Пригадаймо, що відбувалося протягом попередніх місяців, коли «Радянська Україна» намагалась втілити на практиці щойно проголошений суверенітет.
Утвердження суверенітету
В останні місяці 1990 року Україні вдалось утвердити свій суверенітет, підписавши – в обхід Москви – низку важливих угод і декларацій з іншими радянськими республіками та сусідніми країнами. Угорщина, Польща і Російська Федерація визнали суверенітет України у вересні, жовтні і листопаді відповідно. Україна також підвищила свій статус в ООН і подала заявку на пряме представництво в Комісії з безпеки і співробітництва в Європі.
На новий, незалежний політичний курс вказувало й прийняття Президіумом Верховної Ради УРСР у січні 1991 року постанови із відкритим засудженням радянського військового придушення непокірної Литви.
Референдум
Коли Горбачов посилив тиск на республіки, щоб ті підписали союзний договір, і оголосив всесоюзний референдум про майбутнє СРСР, Кравчук запропонував геніальний компроміс: український парламент проголосував за проведення республіканського референдуму одночасно із всесоюзним. Цей референдум мав вирішити, на яких умовах Україна погодиться залишитись у складі СРСР.
Три західні області також вирішили винести на референдум ще одне – третє запитання – про ставлення громадян до незалежності України.
17 березня 1991 року 70.5% громадян (58% від тих, хто мав право голосу) проголосували за збереження Радянського Союзу. Проте цей результат перевершила набагато більша кількість голосів (80.2%) за те, щоб Україна увійшла лише до нового «союзу суверенних держав».
Горбачов – не указ
До слова, у Києві, який донедавна вважався повністю зросійщеним, більшість громадян відкинули пропозицію Горбачова, а в західній Україні понад 90% опитаних сказали «так» незалежності.
Кравчук заявив, що на українському референдумі громадяни проголосували «за такий союз, у якому Україна має бути суверенною, повноправною державою, господарем на власній землі».
Наприкінці червня 1991-го парламент УРСР порушив плани керівництва СРСР, проголосувавши за відкладення розгляду питання про новий союзний договір до середини вересня.
Одночасно, під керівництвом Кравчука і тиском Руху, парламент налагодив конструктивну роботу.
Були вжиті заходи з реорганізації та раціоналізації системи державного управління, узгоджено концепцію нової української конституції.
Хоча більшість у парламенті мали комуністи-консерватори, були затверджені фундаментальні демократичні принципи й рамки: багатопартійна система, верховенство права, повага до прав людини, релігійна свобода, гарантовані права національних меншин.
Прямі вибори
В липні 1990 року парламент також затвердив створення президентського устрою держави з прямими виборами президента. Уряд, який тоді очолював Вітольд Фокін, розпочав поступовий і обережний перехід до ринкової економіки.
І ось у серпні, коли неросійські республіки з усіх сил намагалися домогтися максимального суверенітету, або навіть взагалі відділитися, як прибалтійські республіки, прихильники жорсткої політики вирішили діяти, щоб відновити контроль. І вони почали діяти – дуже незграбно і саме за день до підписання горбачовського «Союзного договору».
Виявилось, що путч поставив під загрозу все, що було досягнуто. Кравчуку і його команді протистояли силовики-яструби, які вимагали від них підтримати путч і «пристосуватись». Це викликало шквал критики в демократичному таборі. Їм навіть нагадали, що сам Горбачов перебував під домашнім арештом у Криму, тобто на території суверенної України.
Неприйняття путчу
Протягом кількох днів невідомості будівля Спілки письменників України була центром народного спротиву путчу, а в центрі Києва збиралися тисячі людей, щоб сказати путчистам «ні».
На одному з мітингів український поет Дмитро Павличко закликав депутатів взяти під контроль всі розміщені в Україні військові підрозділи і звернутися до всього світу з проханням визнати незалежність України.
Вже до 22 серпня Єльцин, який згуртував і очолив народний спротив путчу в Москві, здобув перемогу, і Горбачов повернувся до столиці. І тільки тоді Кравчук нарешті погодився скликати позачергове засідання українського парламенту на суботу – два дні потому.
От на такому тлі обурення і полегшення Кравчук тремтячим голосом вів засідання парламенту, який зрештою й проголосив незалежність України. Та це заслуговує на окремий розгляд.
Сьогоднішні російські імперіалісти, наслідуючи приклад Гітлера, ведуть варварську війну проти України. 31 рік тому їхнім попередникам перемогти не вдалося. Так само прорахувався й путінський режим, який вперто суне до ганебної поразки.
Україна пережила Сталіна й Гітлера, і Путіну її не знищити.
