Соловки: побачення зі злочином

Пʼятнадцять років тому, у серпні 2009 року, з Києва, від Українського інституту національної памʼяті відʼїхав автобус. У ньому була делегація, яка прямувала в Карелію і на Соловецькі острови (це Архангельська область  Росії) у звʼязку зі щорічним Днем пам’яті жертв радянського терору. Тоді таке вшанування ще відбувалося в Росії, хоча вона вже була путінською. Ми це відчули, адже нас під час перетину кордону і ще кілька разів потім зупиняли, автобус чомусь обшукували. Проте ми зрештою доїхали до Санкт-Петербурґа, потім до міста Кем (саме таким є правильне написання цієї назви), залишили там наш автобус. А вже звідти теплоходом дісталися Соловецького архіпелагу.

Та перед тим ще встигли зробити те саме побачення зі злочином, яке згадане в заголовку цього матеріалу. Ми побували і у Карелії: у містечку Медвежʼєгорськ і на 19-му кілометрі теперішнього шляху з Медвеж’єгорська до міста Повенець. Тут розташований піщано-гравійний кар’єр. Неподалік від нього ми побачили ями, що зберегли правильну чотирикутну форму. Тут у липні 1997 року співробітники Науково-дослідницького центру Санкт-Петербурзького товариства «Меморіал» на чолі з покійним вже Веніаміном Йоффе віднайшли 236 ям із захороненими жертвами. Людські рештки були укладені у два ряди в ямах розміром 4 на 4 метри. Урочищу, в якому це все знайшли, дали назву від найближчого на місцевості топоніма – болота Сандармох (інколи пишуть Сандормох). Всього, за наявними відомостями, у серпні 1937 – грудні 1938 року тут було розстріляно і поховано понад 9 500 осіб 58 національностей.

Імена 1116 в’язнів встановлені точно. Достеменно відоме імʼя ключового ката, який особисто розстріляв 1111 вʼязнів (один із групи приречених помер, а чотирьох з різних причин залишили живими і вивезли в різні міста). Із розстріляних вʼязнів з України походила 201 особа. Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Марко Вороний, Валерʼян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, Валерʼян Поліщук, Мирослав Ірчан-Бабʼюк, Григорій Епік, Михайло Яловий (приятель Миколи Хвильового)… Та й сам Хвильовий був би тут, якби не його неймовірна інтуїція. Він застрелився у Харкові 13 травня 1933 року, у переддень його арешту, підготовленого чекістами.

Серед знищених українців були не лише представники того, що потім назвуть «Розстріляним відродженням», маючи на увазі переважно літераторів. Тут були вчені – наприклад, академік Степан Рудницький. Тут був історик-марксист, академік Матвій Яворський, якого Соловки перетворили на запеклого антикомуніста. Тут були прокомуністичні політики Юрій Озерський і Михайло Полоз. Не буду перераховувати всіх. Кому цікаво, знайдіть книгу «Остання адреса. Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937-1938 роках». Я брав участь у її підготовці, і вона вийшла друком у 2003 році у київському видавництві «Сфера». Там є докладна інформація про соловецькі жертви.

Власне, пʼятнадцять років тому ми їхали до Сандармоху і на Соловки, щоб згадати не лише про ці жертви, а й про злочинців. Я вже написав, що відоме імʼя ключового виконавця вбивств у Сандармоху. Імʼя це відкрилося майже випадково (а це часто буває в історії). Все почалось у 1996 році, коли вийшла друком невелика книжечка працівника Ленінградського управління ФСБ, що розповідала про чекістів з Управління НКВД по Ленінградській області. Була там і згадка про такого собі капітана держбезпеки Михайла Родіоновича Матвеєва. За завданням начальника Управління НКВД Ленінградської області Леоніда Заковського у 1937 році Матвеєв приїхав до Медвеж’єгорська. Тут знаходився БелБалтЛаг (Беломорско-Балтийский лагерь) – табір ОҐПУ для будівництва Біломорсько-Балтійського каналу і управління будівництвом цього каналу. Тут був слідчий ізолятор. Саме туди доправили групу соловецьких вʼязнів.

Завдання Матвеєва якраз і полягало в знищенні цієї групи в’язнів. Писав автор згаданого нарису й про те, що особисто Матвеєв нещадно бив приречених в’язнів березовими палицями, як констатувалося потім у документах, «без всякой к тому надобности». Бив, а потім особисто перестріляв.

У серпні 2009-го у Медве’єжгорську ми побачили жахливий сірий будинок Управління ББК, в якому тоді був (не знаю, чи є тепер) музей, присвячений історії будівництва Біломорсько-Балтійського каналу та долям в’язнів. Стояв пам’ятник Сергію Кірову – жахливий і безглуздий зразок «соцреалізму», паттерн кіровських пам’ятників-клонів, поставлених по всьому СРСР.

Здалеку ми побачили ізолятор, де колись перебували розстріляні у Сандармосі. Підійти близько і сфотографувати не дозволялося, оскільки ізолятор був діючим. Мені вдалося лише з вікна автобуса зробити фото, найвиразніші деталі якого – колючий дріт і паркан.  Автобусом ми проїхали тим самим шляхом, яким Михайло Матвеєв віз своїх жертв у 1937-му. Я дивився у вікно і прагнув уявити, як усе було тоді…

Почали 27 жовтня. Тоді було знищено 208 осіб. Потім – перерва. Матвеєв змушений був її зробити. В’язні, яких везли на розстріл, зрозуміли, куди їх везуть. Вони зробили відчайдушну спробу втекти. Вони кричали, спробували втекти. Катам ледве вдалося повернути контроль над ситуацією. Ще в дорозі вбили найбільш «буйних», а решту відвезли в урочище і планомірно перестріляли, напрацювавши певний розстрільний алгоритм.

Із згаданого епізоду Матвеєв зробив висновки: тепер перед виїздом у Медвеж’єгорську в’язнів роздягали до нижньої білизни, зв’язували їм руки, затикали роти кляпами, вантажили в кузов автомобіля, що відвозив їх до місця страти. В’язнів ставили на край ями і стріляли. 1 листопада було знищено 210 осіб, 2 листопада – 180, 3 листопада – 265, 4 листопада – 248. Стріляв Матвеєв особисто, а допомагав йому помічник коменданта УНКВД Ленінградської області Георгій Алафер.

10 листопада 1937 року Матвеєв підготував рапорт-звіт про здійснені ним вбивства. Та на цьому розстріли не завершились. Ще 509 соловецьких в’язнів були вивезені на материк і знищені. Серед цих в’язнів з України походило 58 осіб. Їх розстріляли у пустоші Койранкангас під Токсово. Акти про виконання вироків цього разу підписані приятелем Михайла Матвеєва комендантом УНКВД Ленінградської області Олександром Полікарповим.

 І нарешті, останню групу соловчан-в’язнів (198 осіб) розстріляли в лютому 1938 року прямо на Соловках, в районі Ісаково. Українська частина цього списку нараховує 21 особу. Підписав документи про розстріл заступник начальника 10-го відділу Головного управління держбезпеки майор держбезпеки Микола (Лука) Антонов (Грицюк).

Минуло не так багато часу, і залізна логіка тоталітаризму привела до «чистки» тих, хто за вказівкою з Москви знищив соловецьких вʼязнів. Матвеєв одержав «червінець» – 10 років позбавлення волі. Етапом його доправили до Волзького концтабору неподалік Рибінська. Однак сидіти йому довелось недовго: почалась війна і його звільнили. Він повернувся до Ленінграда, знову працював в Управлінні НКВД (завідував внутрішньою тюрмою), пережив війну і помер у 1971 році.

«Де зараз ви, кати мого народу?» – запитував у 1962 році у своєму вірші поет Василь Симоненко. У той час відповідь, як свідчить доля Матвеєєва, могла бути різною. Проте для Симоненка не було сумніву в іншому: «Народ мій є! Народ мій завжди буде!». Однак щоб народ був, повинна бути памʼять. І наша соловецька подорож пʼятнацятирічної давнини підтверджувала це. У 1998 році у Сандармоху відкрили пам’ятник авторства петрозаводського скульптора Григорія Салтупа. Це – гранітний камінь зі скульптурним барельєфом і написом «Люди, не убивайте друг друга». Неподалік нього і проводились щорічні мітинги пам’яті в’язнів. Там у 2009 році довелося виступати й мені.

Так ось, на пам’ятнику був ще й металевий барельєф, який одного дня (чи ночі?) вкрали. Вкрали, оскільки метал, навіть меморіальний, можна продати. Напис відновлений не був. Коли у 2009 році я це побачив, це стало певним потрясінням, знаком байдужості до пам’яті про розстріли соловецьких вʼязнів. Я побачив у цьому також знак реваншу тієї сили й тієї ідеології, які спричинили масу Сандармохів по всьому колишньому СРСР, породили матвеєвих та інших садистів.

На жаль, я не помилився. Тепер у Росії 110 памʼятників Сталіну. 95 із них встановлено за правління нового кремлівського диктатора Путіна. Схоже, в Росії впевнено перемагає памʼять про вбивць, а не про жертв комуністичних злочинів. У грудні 2021 року Верховний суд Росії та Московський міський суд ліквідували «Міжнародний Меморіал» та правозахисний центр «Меморіал» за «систематичне порушення вимог закону про іноземних аґентів». Прокуратура на суді також обвинуватила «Меморіал» у тому, що він створював «фальшивий образ Радянського Союзу як терористичної держави». У 2023 році проти співробітників «Меморіалу» порушили кримінальну справу щодо «реабілітації нацизму».

Проте, на думку Ірини Фліге, яка керує Науково-інформаційним центром «Меморіал» у Санкт-Петебурзі, «Меморіал» закрити неможливо, адже «це рух, це люди, які продовжують працювати. І в Москві, і в Санкт-Петербурзі, і в багатьох інших містах». З пані Іриною ми бачились у серпні 2009 року. Я тоді завітав до її офісу і вона, крім іншого, розповідала про перші утиски з боку влади. Розповідала і про свою участь у віднайденні могил вʼязнів у Сандармоху.

Згадували ми і Юрія Дмитрієва, історика і краєзнавця з Карелії. Він також шукав сліди таємної екстермінації вʼязнів у Сандармоху. Тепер він – політвʼязень. Його відправили у колонію на 10 років у сфабрикованій кримінальній справі. Я познайомився з Дмитрієвим у серпні 2009 року. Він багато розповідав, як у липні 1997 року спочатку відчув місце розстрілу, а вже потім зрозумів, що не помилився. Ми довго ходили урочищем Сандармох, стояли біля розстрільних ям. Стояли і розмовляли не лише про минуле. Говорили і про тодішню російську політику памʼяті, і про те, якою вона може бути у майбутньому.

Мені не вдалося знайти відомості про те, чи відзначали в Росії у серпні цього року День пам’яті жертв радянського терору. Я не здивуюсь, якщо не відзначали. Та навіть якщо памʼять про Соловки придушать у Росії, вона не зітреться зі свідомості тих, для кого свобода і демократія – не порожні слова. Ніколи не стерти її і для українців. Надто високу ціну вони заплатили за незалежність і право бути собою.