"Радіо Свобода" 70 років. Інтерв'ю з Богданом Нагайлом до ювілею видання

Сьогодні одному з найавторитетніших видань України, "Радіо Свобода", 70 років. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з нині шефредактором Kyiv Post Богданом Нагайлом, який очолював Українську службу у 1989–1991 роках і напередодні ювілею зустрівся ж нинішніми журналістами "Радіо Свобода" для того, щоб згадати про свою роботу в ті часи.

Інтерв'ю було опубліковане 27 липня на сайті Радіо Свобода.

16 серпня Українська служба Радіо Свобода відзначає 70-у річницю першого у своїй історії етеру. Тоді, нечисельна редакція у Мюнхені вперше звернулась до української авдиторії по всьому світу, і зокрема – всередині СРСР, який від решти планети відділяла «залізна завіса», цензура і «глушилки». З нагоди ювілею Радіо Свобода друкує спогади співробітників Української служби, які розповідають про своє бачення історії редакції. 

Богдан Нагайло очолював Українську службу у 1989–1991 роках. Уродженець Великої Британії, до роботи на Радіо Свобода він був правозахисником – працював в Amnesty International, а також дописував у західні часописи. В Україні вперше побував у 1990 році, коли вже був директором української редакції.

Нагайло записав перше інтерв'ю із тодішнім спікером Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком, яке не було санкціоноване Комуністичною партією. Він також керував редакцією, коли Радіо Свобода серед перших поширило новину про проголошення Незалежности України. Він впевнений, що того дня Радіо Свобода, повідомляючи про історичну новину, випередило інші медіа, такі як ТАРС (Телеграфна агенція Радянського Союзу), Reuters, Associated Press.

«Західні дипломати у валізах вивозили з Москви інформацію про дисидентів»

У 1978–1982 роках я працював в Amnesty international і очолював відділ, який займався радянськими політв'язнями. Не тільки українськими, а всіма. Це означало, що я з моєю маленькою командою досліджували, хто за що сидить, хто де опинився, в яких таборах, в яких місцях заслані, що відомо про їхні родини і так далі. Тож, я добре знався на проблематиці наших політв'язнів: В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Івана Світличного та інших.

Ми отримували цю інформацію здебільшого через Москву, це були кола Андрія Сахарова. Вони не були шовіністами чи імперіалістами, вони дійсно допомагали українським в'язням, і майже вся інформація йшла через Москву. Західним журналістам було заборонено вільно їздити в Україну збирати інформацію, тому все йшло через Москву. І сприяли цьому деякі західні дипломати, які в дипломатичних торбах вивозили це. А потім це випливало на Заході, у правозахисних організаціях – таких як наша.

У Британії у ті роки був комітет на захист Володимира Буковського, і коли його звільнили, мені вдалося голову цього комітету, актора Девіда Маркгема переконати цей комітет не розпускати, перейменувати його на комітет на захист Чорновола. І ось два чи три роки цей комітет існував.

На цій хвилі я почав друкуватися і в серйозній пресі: The New Statesman, The Guardian, The Spectator. Писав про Україну, дисидентів, Голодомор (тоді ще навіть і терміну такого не було). Далі я писав про економіку, про газопроводи Сибіру, щодо яких тоді йшли великі дебати: Рейган був проти, Тетчер була за.

Одним словом, було про що писати. Людей тоді хвилювало, що буде після Брежнєва, що буде після Андропова, що буде після Черненка, хто такий Горбачов? І ось на тому тлі мені вдавалося пропихати українську національну проблематику. І вже у 1984 році отримую дзвінок із Мюнхена, а це директор Радіо Свобода, він каже мені: «Пане Нагайло, ми читаємо ваші статті. Прекрасно ви роботу робите. Ви би не хотіли для нас працювати?»

Перспектива переїжджати в Мюнхен мене не приваблювала, але мені було цікаво ось що: Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа мало найбільший у світі дослідницький центр, який вивчав країни Східної Європи.

Тож усі, від ЦРУ, британської розвідки до дипломатів і журналістів користувалися нашими матеріалами і нашими звітами. Ми видавали щотижня бюлетень статей про найбільш актуальні теми англійською мовою – RFE/RL Research Report. І він був доступний всім, він не був секретний. Ми мали картотеки чиновників усіх, ми мали моніторинг статей, і телебачення, і радіо – усе.

Отож, коли я потрапив на Радіо Свобода, я працював у дослідницькому центрі (дослідницький Інститут Радіо Свобода – ред.) разом із Романом Сольчаником.

Про перше інтерв'ю з Кравчуком

І ось, у квітні 1989 року так сталося, що я очолив українську редакцію. Одним із моїх завдань було об'єднати наше суспільство. Не еміграцію, а бути ампліфікатором здорових голосів в Україні, які ми могли нарешті почути. Щоб у Донецьку знали, що відбувається в Чернігові, щоб у Чернігові знали, що відбувається в Одесі, щоб у Львові знали, що відбувається в Києві. І ми через радіо були тим ампліфікатором.

Ми не вважали своєю місією повчати з Заходу. Навпаки – ми хотіли передати мікрофон Україні, модерній, з усіма її недоліками. Країні, яка виходила з того кріпацтва політичного, культурного, економічного, і шукала себе. І ми хотіли сприяти тому процесові самопізнання, відновлення історії, самоутвердження і консолідації.

І от, працюючи у цьому напрямку, ми почали шукати виходів не лише на «рухівців», а і на такий людей, як Леонід Кравчук. У 1990 році, на другому році моєї каденції вже як директора української служби, я вперше беру в нього інтерв'ю, в його кабінеті у Києві, під портретом Леніна. Ця розмова Компартією не була санкціонована.

Тоді авдиторія такого інтерв'ю, та ще й з «суверенним комуністом» – так я у статтях називав членів КПУ, що відстоювали суверенітет України на противагу «імперським комуністам» – слухали мільйони людей. Це був саме час, коли Радіо Свобода припинили глушити, тож авдиторія у нас була чимала.

Чим було особливе це інтерв'ю? Передовсім тим, що ми почали нарощувати контакти із представниками комуністичної влади, яка усвідомлювала, що Україна почала вже дуже очевидний рух до самостійности – «Рух» об'єднується, у Чернівцях проходить фестиваль «Червона рута», де молодь виходить з синьо-жовтими прапорами.

На фестивалі неофіційно від Радіо Свобода побувала моя кума Марта Зелик і привезла звідти чимало касет із записами, які ми потім транслювали в етері. От зокрема тоді Тарас Петриненко співав: «Єднаймо, хлопці, силу серця, розуму і рук… Ще є нагода святої праці, і ця нагода – «Народний рух».

Пізніше Україна проголошує суверенітет. Це вже був серйозний поступ, хоча більшістю у парламенті залишилися комуністи. Але вже такі люди, як Кравчук, вагалися: Кравчук не пішов на те, щоб підписувати з Горбачовим новий союзний договір.

І от Кравчук рушає до Мюнхена на зустріч із Гельмутом Колем. Нагода була – налагодження побратимства між Україною (себто УРСР) і землею Баварією. Разом із Кравчуком у Німеччину прямують кілька чиновників. Кравчук виходить із машини, а оркестр МВД Баварії йому грає «Ще не вмерла України...» Німці грають! Це було фантастично.

На зустрічі із Колем Кравчук робив заяви українською, а не російською. І це не оминули увагою у програмі «Время». Їхній кореспондент у Німеччині сказав щось на кшталт: «ви уявляєте собі, щоб хтось з Баварії поїхав до Москви і змусив слухати «байріше акцент»?

І от наступного ранку я, у синьо-жовтій краватці, що Кравчук безперечно помітив, йому про це кажу. Він був такий обурений, що його висміяли. Отакий ідеологічний бар'єр! Але от виходить, що це з подачі Радіо Свобода він про це дізнався, і одразу ж у Мюнхені і відреагував, та ще й без озирань на те, що ж скажуть у Москві?

У той момент я відчув, що ми можемо мати із ним діло. Ми повинні говорити про «Рух» як про головну силу за демократію, але ми і не можемо відштовхувати їхніх опонентів. Я зрозумів, що ми можемо здобути контакти і знайти тих, хто готовий перейти на бік Незалежности України. Отак ми і намагалися бути таким голосом-ампліфікатором для цілком неодностайної нашої авдиторії.

«До Чорновола додзвонитися було легше через Москву, ніж з Мюнхена»

Коли я вперше прямував до Києва у 1990-му, керівництво ставило переді мною задачу: зробити так, щоб ми мали власні новини з України.

У нас почали з'являтися кореспонденти. З нами почав співпрацювати Сергій Набока із Гельсінської групи, він став нашим головним кореспондентом. Долучилась Світлана Рябошапка, Леонід Мілявський.

Мілявський із Набокою були політв'язнями, відсиділи по 3-4 роки. І в 90-х почали співпрацю із Радіо Свобода. Мілявський, до речі, одним з перших публічно піднімав тему Голодомору. Для Радіо Свобода повідомляти правду про Голодомор завжди було місійною задачею.

І був у нас тоді кореспондент у Москві Анатолій Доценко. Він насправді став основним джерелом новин з України, як не парадоксально. Річ у тім, що усі наші контакти, наприклад, з «Руху», слухавку, коли їм телефонували наші репортери з Мюнхена, могли взяти хіба о шостій ранку. Мобільних телефонів же не було! А пізніше всі вони, як правило, чи на мітингах, чи на зустрічах – ловити їх треба було вранці, коли вони ще були удома.

Але і це було непростою задачею. Інколи по пів години доводилось додзвонюватися, адже дзвінок із-за кордону, з Німеччини, викликав підозри у відповідних органів. Тому дзвінки часто просто «не проходили». Тому потрібно було, наприклад, шукати якісь невідомі телефонні номери, або ще щось вигадувати. Ну а як дотелефонуєшся, то вже не сумнівайся, що розмову прослуховують.

І от, як не дивно, додзвонитися до Чорновола чи до Яворівського значно простіше вдавалося тому ж Доценку з Москви. Бо то ж столиця! Там же були інші порядки, там вже все розпадалося, вже було вільніше, а в Україні – поки ні.

І так вже сталося, що саме Радіо Свобода завдяки вправності наших колег у Києві першим розповсюдило новину про те, що Україна проголосила Незалежність 24 серпня 1991 року. Було це так.

Я тоді був у Мюнхені. Оскільки це була субота, то я попросив кількох колег перервати свій вихідний день і прийти у бюро. Ми як мінімум очікували, що на позачерговій сесії Верховної Ради України заборонять діяльність Комуністичної партії. І це вже була би колосальна вістка.

Новин з України впродовж дня фактично не було, і я близько 18-ї години за Києвом наполіг, щоб ми зателефонували до Києва. А там колеги в Києві мені сказали, що якраз Кравчук ставить на голосування акт проголошення Незалежности. Я в це не повірив, але Світлана Рябошапка, яка була разом із Леонідом Мілявським і Сергієм Набокою у квартирі, що слугувала корпунктом, приклала телефонну трубку до телевізора, і я сам почув, як Кравчук це робив.

Я побіг до студії, де за лічені секунди мав начитувати вечірній випуск новин Василь Дарчук, і простяг йому папірець із цією інформацією. Кажу: читай це, як перше: «За попередніми даними, Верховна Рада України щойно ухвалила Акт Незалежности України, подальшу інформацію слухайте в чергових передачах». А Василь Дарчук, що сидів у кабінці й мав начитати текст, здивовано подивився на мене й покрутив пальцем біля скроні. Ми якийсь час сперечалися на жестах, але він таки прочитав це.