Кирило Осьмак - підпільний президент нескореної України

Хто кого знаходить – історик тему для дослідження чи тема історика? У 1996 році на одній з київських книжкових презентацій до мене підійшла жінка. «Пане Юрію, – промовила вона, – мене звуть Наталія Осьмак. Я знаю Ваші публікації, знаю, що Ви багато працюєте із документами радянських спецслужб. А чи не хотіли би Ви написати про мого батька?». Хоч це й не дуже ввічливо, але я відповів на запитання запитанням: «А хто Ваш батько?». І почув у відповідь: «Кирило Осьмак».

Тоді я знову запитав: «Чи не той це Осьмак, якого чекісти вписали у справу «Спілки визволення України» («СВУ») у 1929 році?». «Так, це він», –  відповіла пані Наталя. І додала: «А ще мій тато був Президентом Української Головної Визвольної Ради».

Ось так для мене почалося знайомство із президентською частиною життя Кирила Осьмака. Мені першому поталанило опрацювати чимало унікальних документів і матеріалів, що стосуються Осьмака, у Галузевому державному архіві Служби безпеки України у Києві. Наслідком цих досліджень стала низка публікацій про його життя й долю. У всіх цих публікаціях неодмінно була присутня тема УГВР. Що ж це за організація?  Чому і за яких обставин вона була утворена?

Ця організація була проголошена в умовах суворої конспірації в лісі біля села Лужок Горішній Турківського району Дрогобицької області. 11-15 липня 1944 року тут відбулися збори, ініційовані Головним проводом (керівництвом) Організації Українських Націоналістів (ОУН), а саме радикальним, тобто бандерівським, його крилом. Представники цього крила добре усвідомлювали необхідність координації українських політичних сил. Для цього був скликаний Великий збір, на якому представники українських націоналістичних організацій, що виступали за відторгнення України від Радянського Союзу, з метою підвищення ефективності спільної боротьби із комуністичною владою, вирішили створити обʼєднаний керівний орган – УГВР. Затвердили Платформу та Універсал цього органу, обрали альтернативний уряд. До складу цього уряду Кирило Осьмак і увійшов як Голова Президії або як Президент.

У 1948 році, пишучи про історію створення УГВР, головнокомандувач Української Повстанської Армії (УПА) Роман Шухевич висловився так: «15 липня 1944 року відбулися вибори Голови Президії УГВР, членів Президії УГВР, Голови Ґенерального Секретаріату УГВР, Ґенерального Судді УГВР та Ґенерального Контрольного УГВР. Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР став перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова присяги... Це присягав Президент України перед усім українським народом...».

Створення УГВР було втіленням ідеї, яку сповідував Осьмак – ідеї про нагальну необхідність обʼєднання всіх українських політичних сил. В принципі потреба верховного політичного керівництва вже стояла перед керівництвом ОУН і Головним командуванням УПА. Зокрема, це питання розглядалося на 3-му Надзвичайному Великому Зборі ОУН в серпні 1943 року, але тоді не було прийняте остаточне рішення. Цьому завадила низка факторів.

Осьмак був одним з тих з тих, хто постійно нагадував про необхідність прийняття такого рішення. Саме цю ідею він обстоював перед «Володимиром» (Мирославом Прокопом, про якого варто розповісти окремо), а через нього перед керівництвом ОУН-бандерівців у Львові навесні 1944 року. І пізніше, у червні того ж року, на засіданні ініціативного комітету по створенню УГВР. Цю свою ідею Осьмак поклав в основу проєктів принципово важливих документів УГВР (які згодом були прийняті): Платформи і Універсалу.

У першому з них так визначались цілі та завдання УГВР:

• Обʼєднати й координувати дії всіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними для національно-визвольної боротьби проти всіх ворогів українського народу, зокрема проти московсько-большевицького і німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави
• Визначати ідейно-програмові напрямні визвольної боротьби українського народу
• Керувати всією національно-визвольною боротьбою українського народу аж до здобуття державности і створення органів незалежної державної влади на Україні
• Репрезентувати, як верховний всеукраїнський центр, сучасну політичну боротьбу українського народу в краю і за кордоном
• Покликати до життя перший український державний уряд та скликати перше всенародне представництво

По своїй суті створення УГВР знаменувало практичне відродження традиції державотворення доби національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 років. Традиції, насильницьки перерваної, але не знищеної.

В процесі роботи в архівах спецслужб мені вдалося віднайти кілька надзвичайно цікавих і важливих документів, що стосуються УГВР. Один із них, про який, здається, ще ніколи не згадувалось, має назву «Єдине політичне керівництво Соборної України». Він зберігся у справі Кирила Осьмака з грифами «Сов. секретно. Перевод с украинского» і являє собою оцінку Великого збору, на якому було створено УГВР. Ось уривок із цього документу: «В середині 1944 року завершилась на Україні історична подія: на Великому Зборі створилася Українська Головна Визвольна Рада – обʼєднання і провід всіх національно-визвольних сил українського народу на всіх рідних землях і за кордоном... Свою боротьбу... УГВР прагне вести в союзі з усіма поневоленими народами Європи і Азії, які борються за своє визволення і визнають право України на політичну незалежність. Зокрема, УГВР прагне до урегулювання і до мирного співжиття з всіма сусідами України на принципі обопільного визнання права на власні держави на етнографічних землях кожного  народу».

УГВР ухвалила демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України. До складу підпільного парламенту увійшли представники ОУН, колишні члени Української Центральної Ради, гетьманці, лідери Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) – найбільшої парламентської сили українців у міжвоєнному польському сеймі та представники церкви. Серед членів УГВР були не лише представники Західної України, а й делегати від східних областей. Цим засвідчувалося, що тут представлені інтереси всього українського народу.

Недаремно так захвилювались чекісти, коли дізнались про існування УГВР. До слова, дізнались не одразу, а лише під час проведення органами СМЕРШ 4-го Українського фронту операції з ліквідації загонів УПА на території Дрогобицької області. Це сталося в лісі південніше хутору Підбуж. Серед покинутого майна, літератури й документів були виявлені чорнові протоколи й нотатки Великого Збору УГВР. У цих документах кожен присутній на Зборі значився під двома прізвищами й іменами. З лівого боку аркушу список був виконаний на друкарській машинці, з правого – від руки хімічним олівцем.

Інформацію про УГВР наркомат держбезпеки УРСР одразу надіслав до Москви. Лист, який невдовзі надійшов звідти до Києва, свідчить про те, що в центральному апараті НКДБ СРСР про УГВР ні від внутрішньої, ні від закордонної агентури жодної інформації не мали. Ось чому заступник народного комісара держбезпеки СРСР Богдан Кобулов поставив завдання щодо з’ясування таких питань: «…Що означає створення УГВР – йдеться про організаційне об’єднання всіх українських націоналістичних організацій чи лише про контактування їх між собою при збереженні організаційної самостійності кожної окремо? Це питання має винятково важливе значення… Хто входить до складу УГВР? Жоден із зазначених Вами членів УГВР невідомий НКДБ СРСР і за обліками в нас не проходить. Що відомо про місцезнаходження УГВР?».

На момент появи листа Кобулова доля Осьмака вже визначилася: у вересні 1944 року він був поранений і заарештований.

Проте я був вражений, коли вперше перечитуючи томи справи, заведеної на Кирила Івановича 1944 року, помітив, що після його арешту 13 вересня 1944 року і аж до 25 серпня 1947 року (майже три роки!) він водив гебістів за носа, неухильно тримаючись версії: ніякий він не Осьмак, а Іван Пилипович Коваль, 1888 року народження, з Тернопільщини, який мешкав у селі Дорожів Дублянського району Дрогобицької області. Він, як записано у постанові на арешт від 18 вересня 1944 року, «в останніх числах серпня 1944 року, пробираючись разом з обласною боївкою з Карпат у село Дорожів через лінію фронту Червоної Армії, був поранений». Щоправда, вже в цій постанові було зазначено: «Приховує своє справжнє прізвище і місце народження».

І він довго приховував цю інформацію. Головною причиною цього було те, що він боявся за свою родину. Лише через три роки, гадаючи, що його близьким допомогли виїхати або законспіруватися, він назвав своє справжнє ім'я. Трапилось це у серпні 1947 року, коли він почав давати свідчення як Кирило Іванович Осьмак, а не як «Коваль». При цьому не приховував того, що був Президентом УГВР.

Йому довелось пройти увесь хресний шлях радянської в'язниці: погрози, побиття, позбавлення сну, шантаж тощо. У 1948 році Особлива нарада Міністерства державної безпеки СРСР засудила його до 25 років позбавлення волі. Вже після смерті Сталіна, у червні 1953 року, Осьмака привезли з Владимирської тюрми до Москви, до тодішнього союзного Міністерства внутрішніх справ. Зроблено це було, як зазначалося в одному з документів, «з метою оперативної обробки і вивчення можливості використання у заходах по розкладанню націоналістичного підпілля на Україні та оунівських центрів, що знаходяться за кордоном...».

Однак використати Осьмака не вдалось. Автори згаданого оперативного документу подавали це так: «Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН є найлютішим ворогом українського народу, не принесла позитивних результатів, а на зроблену йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається ідейним українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитись на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності».

Кирило Осьмак помер 16 травня 1960 року. Після 15 років, 8 місяців і 3 днів ув'язнення. У грудні 2004 року Наталя Осьмак перепоховала батька на Байковому цвинтарі у Києві. УГВР проіснувала 10 років. Вона здійснювала керівництво національно-визвольним рухом українців до середини 1950-х. Друкувала звернення до громадян всередині країни та у еміграції, а також до закордонних урядів, встановлювала свята України, вручала нагороди та відзнаки. Більшість членів УГВР загинули або були заарештовані.

Проте не загинули ідеї, які сповідувала УГВР, і вони стали підґрунтям демократичних, консолідаційних засад майбутньої Української держави, проголошеної 1991 року.