Харків – друге за величиною місто України, яке постійно потерпає від варварських бомбардувань і обстрілів окупантів практично безперервно ось вже два роки, тим не менше, продовжує своє культурне життя, яке, хоч і зазнало важких втрат, але не припинилося.
В місті, де щодня чутно вибухи, є загиблі або поранені, важко проводити заходи або видавати книжки, але люди продовжують писати, і проводити івенти. Дуже багато харків’ян намагаються робити це в інших містах або за кордоном. В самому ж місті з’явився новий стиль – графіті та мурали на забитих фанерою вибитих вікнах, яких тут мабуть більше, ніж скляних.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Ми говоримо з Мілою Машновою – харківською російськомовною поетесою – прямо під час обстрілів міста. Вона розмірковує над тим, як перейти на українську, як швидко місто змогло перейти з російського контексту на український та чи є можливість повернення російської культури на вулиці міста.
Армія РФ ударила по дитячому майданчику у Миколаєві: 3 загиблих та 5 поранених
- Культура Харкова під час війни. Концерти та заходи. Як це змінилося під час повномасштабних бойових дій? Наскільки їх стало менше?
Мабуть на відсотків 80.
-Але це не припинилося?
Не припинилося, оскільки я очолювала кілька молодіжних груп, то молодь роз’їхалася хто в напрямку Заходу України, хто за кордон. Творчої молоді зараз майже немає, може маленький процент, може кілька людей. Наприклад, я приїхала, зустрілася з другом, поетом, який тут живе, це його патріотична позиція, він не збирається їхати, хоча міг би. Тож заходів зараз активних нема. По-перше, вони, якщо і є, то україномовні, раніше вони були як україномовні, так і російськомовні.
-Україномовні з і у тебе також, ти ж раніше була російськомовною поетесою?
І у мене також! Мовне питання – для мене глобальне. Оскільки видання книги стало для мене великим знаком запитання. Бо я український російськомовний поет, я пишу з 7 років вірші, і я зараз не можу видати збірку віршів, бо вони російською. Я білінгв, я вільно переходжу на українську, але в мене вокабуляру, достатнього, щоб писати вірші українською. Хоча більшість наших поетів і прозаїків вільно перейшли на українську, і в них виходить зараз краще, ніж раніше виходило російською. І я аплодую цим людям.
Машнова каже – в творчому середовищі Харкова стався справжній переворот, і більшість творчого середовища перейшли на українську. Втім, лишаються люди, які розмовляють принципово російською, при цьому вони позиціонують себе як патріоти України.
- Кожен дуже індивідуально переосмислює. Хтось принципово стоїть на тому, що я переходити не хочу, бо це для мене зрада. Бо я ж ріс у такій сім’ї, де спілкувалися російською, я не вибирав, це змалечку. Ми всі вивчали українську, у нас було 50/50 навчання – українською і російською. Для деяких людей, це принципово, це болюче, і якщо ти спілкуєшся російською, вони дивляться дещо агресивно. Зараз по мовній лінії проходить диференціація – свій/чужий. Якщо людина говорить українською – це точно наш. Якщо ж російською – можуть бути питання – хто ця людина... Все кардинально змінилося. Ніхто не хоче, щоб російські війська зайшли сюди. І щоб Харків забрала Росія. Я не думаю, що будь-який житель Харкова цього б хотів…
- Оцей загальний дискурс на дружбу з Росією, Харків довгий час був зав’язаний на Росію, зокрема і в торгівлі – як це люди переосмислюють? Це непотрібно? Чи не приємно?
-По-перше, це вороже. Все, що пов’язане з Росією. …Відторгнення, я можу сказати, таке. Навіть культура теж, як бачите, піддається такому стисканню, деформації.
-Щодо споживачів культурного продукту – як вони сприймають те, як все змінюється. І щодо кількості заходів, і з переходом на українську?
- Для того, щоб почати мене читати (українською), я маю почати писати українською. У мене було кілька українських віршів – але я писала їх давно, до Майдану і до війни. Років в 16. І коли я дала вчителю один з цих віршів і спитала – хто написав, війн каже – тю, та звісно ж Леся Українка. І в мене тоді був такий бунтарський дух – все, я не буду другою Лесею Українкою! Я не напишу краще, ніж вона. Бути номером два нецікаво будь-якому автору.
-Як харківське мистецтво реагує на війну? Ми бачимо навколо велику кількість муралів, присвячених бойовим діям, і ми бачимо – от, місто - артоб’єкт!
З першого дня війни я писала про бойові дії, про біженство, але… російською. Бо так мені тоді було зручніше, і так лишається до сих зручніше. І багато людей висвітлюють те, що відбувається. Але у харків’ян дуже високий бойових дух. Всі не бігають в підвали з першими сиренами, мабуть ,ми відбігалися. Дійшли до рубежу, коли ми стали фаталістами. Ти можеш бігти, та не добігти. Я в Іспанії, куди потім виїхала, бачила людей, які виїжджали з війни і помирали там. З різних причин. Хтось по хворобі, хтось інакше, часто – молоді хлопці і дівчата.
А тому вдома, каже – краще. Хай і небезпечно. Бо прильоти в Харкові відбуваються кожен день.
- Я прокидаюся вночі, якщо приліт. Мене підкидає на ліжку. Але може це я так барикадую свій розум, що прилетить – значить прилетить, а ні – то ні. Я – у себе в житлі, якщо помру, то помру тут, вдома.
Вона каже – багато харківської молоді зараз беруть участь у різноманітних культурних заходах в Європі і доволі активно сприяють популяризації як теми війни і українського спротиву, так і української культури загалом. Питання в тому лише, чи вони повернуться.
-Зараз це дуже актуально у Європі. Наприклад. Українці творять, створюють нову ланку, гілку, але все, що пов’язано з війною – це те, що травмувало нас всіх, хто тут, хто там. І вся ця культурна молодь – вони пишуть і картини, і вірші, це мутує і інтегрує, але мені важко сказати, що буде.
