Виробництво сільськогосподарських машин в кількох кілометрах від кордону з Білоруссю? Цілком можливо! Переїхати з Маріуполя і перевезти свій бізнес з зони активних бойових дій прямо під кордон з недружньою державою і успішно розвиватися? Також! Але як? І чому тут? Kyiv Post вирушає подивитися на економічний прогрес у прикордонній зоні Чернігівської області.
Місто Славутич – наймолодше в Україні, розташоване в Чернігівській області в 100 милях від Києва. Його побудували на порожньому місці в кінці 1980-х для робітників Чорнобильської атомної електростанції, яких евакуювали з зони радіаційного зараження.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Знаходиться воно майже на самому кордоні з Білоруссю – звідси до річки Дніпро, що розділяє тут дві держави, лише кілька кілометрів.
МЗС підтвердило, що українці, у вбивстві яких підозрюють росіянина, були військовослужбовцями
Частина людей покинули місто одразу після закриття ЧАЕС, яка після аварії 1986 року ще продовжувала працювати до початку 2000-х. Втім, багато людей працювали на ній і надалі – будували нове Укриття над старим саркофагом і брали участь у виведенні станції з експлуатації. Та російське вторгнення 2022 року завдало удару й тут: міст, яким робітники станції перетинали Дніпро, був підірваний, і тепер, щоб дістатися туди, їм треба щодня долати більше 100 кілометрів, каже інженер Сергій Красиков.
«У мене два цехи – турбінний цех і цех експлуатації укриття. Станція живе, станція працює. Є свої складнощі по доставці персоналу на майданчик, умови проживання…. Поки справляємось. Не кожна людина витримує проїзд туди-сюди, 6 годин 130 кілометрів», – розповідає Красиков.
Прикордонний статус міста не лякає інших людей – навіть іноземців, таких, як Томас Карпентер. Цей ірландець заснував тут цілий завод із виробництва сільськогосподарської техніки ще кілька років тому, і Чернігівську область обрав не просто так.
« Я приїхав сюди ще у 2016-му, спершу не в Славутич, а в Козелець, щоб вирощувати картоплю. І ми продовжуємо це робити. Та головне – це зробити збирання картоплі в Україні більш механізованим», – каже Карпентер.
З давніх-давен в Україні картоплю збирали руками, і це не змінилося навіть у ХХ столітті - Радянський Союз мобілізовував на збирання картоплі солдатів, студентів і навіть вчителів. Головна проблема була в тому, що СРСР так і не навчився робити таку техніку, яка б акуратно збирала картоплю, не пошкоджуючи її. Томас вирішив заповнити цю прогалину.
« З прогресом, люди виїжджають в міста, або навіть в інші країни – на навчання чи роботу. Тобто, в селах залишається менше людей, щоб працювати з картоплею. А збирати її треба – і бажано, не пошкоджуючи. 2:20 Оскільки картопля зараз на світових ринках дорожчає, ви не продасте пошкоджену картоплю. P1050441 0:20 Тобто, це про те, як зберігати врожай. Якщо ви збираєте 40 тон з гектару і 50% псуєте при цьому, ви будете більшу частину врожаю продавати за копійки», – каже Карпентер.
Тут працюють більше 20 людей – усі місцеві, з Чернігова та Славутича. В цьому регіоні Карпентера привабило те, що тут багато технічних кадрів, які мають досвід роботи в Чорнобилі.
У виробника працюють усі цехи – металообробний, збірний, піскоструминний, малярний. Усі свої машини він, як інженер, конструює сам – як-от цю машину для посадки й збирання, яка коштує кілька тисяч доларів.
« Це власне комбайн. Я винайшов його, застосувавши всі знання за 30 років досвіду. Він зроблений простим, механічним, щоб підходив українським фермерам, бо тут не так багато доступу до високих технологій або високотехнологічних запчастин. А це важливо, бо фермер завжди працює в напруженні. Якщо станеться проблема під час робіт, у нього має бути можливість поремонтуватися прямо в полі, без довгих зволікань та очікувань Ми експортуємо, в тому числі до Ірландії, ось наприклад, три відвантаження будемо робити. Але головні наші клієнти – в Україні», – розповідає Карпентер.
Наприклад, зараз він спроєктував під замовника ось такий завод із обробки та пакування картоплі. Він з упевненістю каже, що може зробити тут що завгодно.Сусідства з Білоруссю він не боїться, вірить у ЗСУ та каже – українці мають більше вірити у себе.
« Я вірю, що армія нас захистить, і так, якщо вони матимуть більше озброєнь від США та Заходу, які мають їх надати, це буде їм цілком по силах. Я бачу великий потенціал в Україні, але Україна має сфокусуватись на тому, щоб повірити у себе, це важливо. Україна має багато талановитих і якісних фермерів, виробників, і ми маємо просто покращувати технічну складову, я не бачу проблеми», – впевнений Карпентер.
Та не один лише він розвиває тут виробництво. Промзона Славутича стала прихистком і для тих, хто переїжджає з охопленого війною Донбасу. Серед них – Марія Бубнова та її сім’я. Вона мала сімейний бізнес із виробництва консервованих продуктів харчування в Маріуполі, і їм вдалося виїхати з міста буквально під російськими бомбами. Росіяни знищили і її житло, і її завод.
«Все розколочене, вони ж не вміють працювати з обладнанням, росіяни та люди, які там з ними… Там все розгромлене», - розказує Бубнова.
У Славутичі вони почали нове життя. На грантові кошти вони відродили виробництво і тепер спеціалізуються на консервованих супах. Серед таких – сирний, вершковий, овочевий супи та знаменитий український борщ.
« Там лінія повністю овочева – чистка, нарізка йде. Оці два котла – тут вариться м’ясо. Щоб це був бульйон. Потім м’ясо дістається, відділяється від кісток, робиться нарізка. А далі оця вся краса – це дозування в кожен пакет, загружається, заливається бульйоном, запаюється. І йде не стерилізацію», – пояснює переселенка.
Працює це все так: овочі нарізуються і змішуються, окремо вариться м’ясо. Потім м’ясо рубиться, ділиться на порції і поступає в змішувач, де змішується з овочами. Врешті-решт, це все потім наповнює ось такі пакети, які роблять тут же на спеціальному обладнанні, яке також виготовляють в Україні.
«Автоматичне обладнання карусельного типу. Береться кожен пакет машинкою, розкривається, потім туди попадають овочі, потім заливається бульйоном і м’ясо додається і запаюється. Потім на терезах ми перевіряємо, щоб було 400 грам», – розказує Бубнова.
Наразі команда з більш ніж десяти людей виробляє тисячі таких пакетів. Їх замовляють звичайні українці, бо продукція довгого зберігання актуальна під час блекаутів. Бубнова каже, що вирішила переїхати в Славутич, бо це місто комфортне для життя і лише воно запропонувало необхідні умови для бізнесу. Тож тепер тут мешкає вся її сім’я.
« Ми писали – допоможіть знайти місто в Україні з такими характеристиками – 1,5 мегавата підключення по електриці, вода і так далі. Єдине місто, яке запропонувало нам такі умови – Славутич. Буквально за ручку нас водили – може оце приміщення, може оце», - каже Бубнова.
Мер Славутича Юрій Фомічов каже: це не просто примха, це спосіб врятувати місто і його населення від міграції. І частково залучення бізнесів і створення нових робочих місць дає свої плоди.
«Намагаємось продемонструвати свою відкритість, створити максимально сприятливі умови, мінімально бюрократизувати всі процеси. Славутич – ледь не єдине місто, де можна онлайн отримати дозвіл на рекламу та земляні роботи. Скорочуємо процедури, зменшуємо бюрократію В нас є якісь наші приміщення, які ми готові здавати в оренду, у нас є вільні площі, які ми готові надати. Вам не вистачає електроенергії? Давайте будемо щось думати, ми протягнемо вам мережі, інакше ми не виживемо!», – каже Фомічов.
До кінця війни ще далеко, та наші герої сповнені ентузіазму та готовності розвиватися далі.
«Ми тут живемо з минулого року, в серпні ми переїхали в Славутич. Мама моя, мама чоловіка, моя сестра, вся родина…. …. Ні, не страшно, я вірю в ЗСУ», – каже Бубнова.
«Думаю, уряд мав би надати малому бізнесу податкові пільги. Так робили багато країн, треба запустити економіку, вона потребує поштовху», – вважає Карпентер.
