Куди веде «Світлий шлях»

2 червня на телеканалі Суспільне мовлення відбулася прем’єра документального фільму режисера Ігоря Мінаєва «Ізоляція». Виробник стрічки – компанія «Тремпель Філмз» на замовлення  АТ «НСТУ», продюсер Юрій Леута.

Режисер «Ізоляції» Ігор Мінаєв – уродженець Харкова, закінчив кінорежисерський факультет Київського інституту театрального мистецтва у 1977 році, його перша повнометражна картина «Холодний березень» (1987, Одеська кіностудія) брала участь у двотижневику режисерів Каннського кінофестивалю.

З 1988 року Ігор Мінаєв мешкає у Франції, ставив вистави у театрах, фільмував документальні та ігрові стрічки, співпрацював із французькими зірками, наприклад, у його картині «Повінь» (1993) головну роль зіграла Ізабель Юппер.

Однак Ігор Мінаєв не залишається осторонь подій, безпосередньо пов’язаних з Україною, і ці теми лягли в основу його наступних робіт. У 2018 році за підтримки Державного агентства з питань кіно України він зняв документальну стрічку «Какофонія Донбасу».

Звісно, «Какофонія Донбасу» – це перш за все реакція та рефлексії автора на російську агресію – анексію Криму та частини Луганської та Донецької областей, де окупанти та керовані ними місцеві сепаратисти проголосили так звані «народні республіки».

Слід визнати: на той момент російській пропаганді вдалося сформувати на Заході думку, що буцімто якийсь «окремий народ» Донбасу категорично не сприйняв Майдан і Революцію гідності, що й спричинило «народне повстання» на Донбасі проти «націоналістичного режиму» в Києві.

Тож Ігор Мінаєв у першу чергу адресував свою картину західному глядачеві й розповів справжню історію міфу-утопії радянського Донбасу, у створенні якого не останню роль зіграв і радянський кінематограф. Звідси й назва стрічки – відверта алюзія на знаменитий авангардний документальний фільм Дзиґи Вертова «Ентузіазм» (1930), інша назва якого «Симфонія Донбасу».

У Франції документальне кіно можна переглянути переважно на телебаченні та онлайн-платформах, однак «Какофонія Донбасу» здобула неабиякий резонанс, брала участь у різних кінофорумах, вийшла у кінопрокат та на стрімінгових сервісах, а з початком повномасштабного вторгнення відбувся новий сплеск цікавості французьких глядачів до фільму, який нині також можна подивитися й в Україні в онлайн-кінотеатрі Takflix.

Про жахливу історію відомого артфонду «Ізоляція» у Донецьку Ігор Мінаєв дізнався під час роботи над «Какофонією Донбасу».

Неприбутковий та недержавний артфонд «Ізоляція» постав  у 2010 році на базі вже закритого на той час радянського заводу ізоляційних матеріалів. Засновницею «Ізоляції» стала Любов Михайлова, батько якої багато років обіймав посаду директора цього заводу.

Незабаром мистецькі проєкти та культурні ініціативи «Ізоляції» стали відомі не лише в Донецьку. Сюди приїздили та створювали нові роботи як українські художники, так і визнані закордонні митці та шановні інституції. Варто згадати, наприклад, виставку сучасного відеомистецтва Videonale-Donetsk, організовану та реалізовану «Ізоляцією» разом із одним із найстарших фестивалів відеоарту Videonale (Бонн, Німеччина), чи створені в «Ізоляції» проєкти справжніх зірок, як-от французького художника Даніеля Бюрена чи китайського митця Цай Гоцяна тощо.

Досить швидко «Ізоляція» стала відомою на Заході значно більше, ніж в Україні.

Нині з тогочасними проєктами «Ізоляції» можна ознайомитися лише на сайті артфонду, бо після російського вторгнення в Донбас у 2014 році приміщення «Ізоляції» були захоплені сепаратистами, а засновникам і працівникам унікальної мистецької платформи довелося переїхати на підконтрольну Україні територію.

Частину архівної відеодокументації використав у своєму фільмі й Ігор Мінаєв, але значну частину артоб`єктів,  створених в «Ізоляції» до 2014 року, вивезти, на жаль, не вдалося.  Що з ними сталося – достеменно невідомо, однак дещо таки можна дізнатися з інтерв’ю  одного з представників нової «народної влади Донбасу». Той з відвертою відразою гортає у кадрі буклет знаменитого харківського фотохудожника Бориса Михайлова, роботи якого регулярно експонуються у найповажніших музеях світу, й тоном знавця виголошує на камеру: «це не мистецтво».

Як тут не пригадати нецензурну лайку радянського лідера Микити Хрущова на адресу художників на виставці в московському Манежі у 1962 році? На його думку та смак, такі твори були «не потрібні радянському народу». Чи згадаємо, як німецькі нацисти вважали «дегенеративним» мало не все авангардне мистецтво…

Схоже, більшість робіт, які залишилися на території «Ізоляції», знищені. Дізнатися про це на разі неможливо, бо замість відомого мистецького центру на території «Ізоляції» влаштували страхітливу тюрму, куди потрапляють ті, кого запідозрили у нелояльності до влади.

Це одна з жахливих і водночас питомих ознак «русского мира», який не лише забирає життя українців, а й перетворює  наші музеї та театри на руїни, артцентри та школи – на місця допитів і тортур. «Ізоляція» стала лише першим  прикладом.  Однак тоді світ цього не почув, адже події на Донбасі вважали локальним конфліктом і навіть називали «громадянською війною».

Українського журналіста Станіслава Асєєва сепаратисти схопили в Донецьку й запроторили в новостворену в «Ізоляції» тюрму. Однак йому вдалося вижити й після обміну виїхати на підконтрольну Україні територію. Все пережите в «Ізоляції», а також розповіді про інших її в’язнів – у книжці Асєєва «Світлий Шлях»: історія одного концтабору», яка побачила світ у 2020 році.

Автор свідомо вжив назву «Світлий Шлях» у лапках, адже поштова адреса «Ізоляції» – колишнього центру мистецтва, перетвореного на місце знущань, тортур та принижень – Донецьк, вулиця Світлого Шляху, 3.

Розповідаючи історію «Ізоляції», режисер, звісно, не міг оминути книжку Асеєва, тож у стрічці є фрагменти з неї, які читає актор Іван Залуський. Ще у картині є надзвичайно болісні й важливі свідчення жінок і чоловіків, пощастило вирватися на свободу, переживши ув’язнення в «Ізоляції». 

Не менш важливою складовою драматургії фільму є більш ніж промовисті паралелі між макабричною історією «Ізоляції» та радянським кіно, які режисер відчув, зчитав і відтворив на екрані, таким чином продовжуючи тему «Какофонії Донбасу».

Річ у тім, що «Світлий шлях» – це назва свого часу надзвичайно популярного радянського фільму 1940 року, поставленого лауреатом Сталінських премій, народним артистом СРСР, кавалером орденів та низки інших державних нагород і відзнак режисером Григорієм Александровим. Головну роль у фільмі зіграла зірка радянського кіно, дружина режисера Любов Орлова. Ймовірно, це чи не єдиний приклад у радянській топоніміці, коли вулицю назвали на честь кінофільму. 

«Світлий шлях» Александрова – це радянська альтернатива Голлівуду,  відома всім з дитинства казка про Попелюшку, лиш адаптована для потреб комуністичної ідеології.  Проста, бідна, забита й неосвічена дівчина Тетяна виключно завдяки радянській владі на наших очах перетворюється на шановану працівницю великої ткацької фабрики, передовика виробництва, яка за свої трудові подвиги отримує найвищу державну нагороду – орден Леніна.

Тетяна, звісно, у захваті, сльози щастя на очах, і тут починається марення наяву: вона за кермом лімузина, який не просто мчить шляхом, а підіймається до хмар, летить над Москвою й привозить Тетяну на Виставку досягнень народного господарства.

У саундтреку «Світлого шляху» вперше прозвучала одна з популярних пафосно-оптимістичних радянських пісень із промовистою назвою «Марш ентузіастів», яка прославляє Країну Рад та її народ, який впевнено, не знаючи перешкод, крокує до світлого комуністичного майбутнього.

Варто нагадати: «Світлий шлях» вийшов на екрани за сім років після Голодомору, коли в українського села забирали хліб, аби забезпечити індустріалізацію; за три роки після Великого Сталінського терору 1937 року; за рік після підписання Німеччиною та СРСР пакту Молотова - Ріббентропа, який відкрив шлях до Другої світової війни.

Відтоді минуло 84 роки, але кінострічка «Світлий шлях» і нині популярна у Росії, недаремно випустили її кольорову версію. Тільки раніше це була казка про світле сьогодення, а нині це працює, як казка про світле минуле.

Саме ностальгія за прекрасним радянським минулим живила сентенції їхнього президента про розпад СРСР, який він назвав найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття, та ідею відновлення  СРСР у форматі «2.0», заради втілення якої він і розпочав війну. 

Ігор Мінаєв у своєму фільмі «Ізоляція» безжально й образно точно розбиває на друзки фальшивий міф «Світлого шляху»: героїня Любові Орлової летить вже не над зірками Кремлівських башт, а над зруйнованим російською бомбою драмтеатром у Маріуполі, над згарищами інших міст Донбасу – наочним свідоцтвом дій нащадків і спадкоємців радянської ідеології та традицій.

Коло замкнулося, і «світлий шлях» виявився дорогою до пекла. Власне, саме про це новий фільм Ігоря Мінаєва. Сподіваюся, незабаром стрічка з`явиться на YouTube каналі Суспільного. Важливо також, щоб «Ізоляцію» неодмінно побачили закордонні глядачі.