«Ми всі втомилися від війни». Це мають право говорити лише ті, хто б'ється зараз на полі бою в України. І ті, хто мешкає в українських містах і селах і по кілька разів на день змушений ховатися в укриттях під час ракетних обстрілів. Або ті, хто змушений був утекти до Європи чи Північної Америки й тепер із тривогою очікує на повідомлення від своїх близьких, що залишилися в Україні (або повідомлень про них).

І ті, хто не знає, чи зможе колись продовжити життя з того місця, на якому його раптово перервала війна. І навіть ті в українській діаспорі, хто щоденно припадає до монітора свого комп’ютера, сподіваючись на добрі новини з України й намагаючись хоч якось підтримати своїх братів на Батьківщині.

Advertisement

Аби майбутній «Саміт миру» мав справді позитивні результати, його учасники повинні твердо пам’ятати, що лише одна людина й одна нація несуть відповідальність за цю війну й можуть покласти їй край. Інша сторона лише захищається й законно прагне повернути свої захоплені ворогом території.

Якщо учасники саміту будуть дотримуватися цієї передумови, він буде успішним і зміцнить нашу впевненість (поки що це лише впевненість), що погляди та думки «людства» мають значення. Однак припустімо, що цей саміт (як вже не раз бувало) має на меті лише умиротворення тих, хто відповідальний за цю бійню та хаос, та на примушування жертви поступитися вимогам геноцидного соціопата. У такому випадку учасникам краще буде залишатися вдома.

Advertisement

А Україна повинна – саме повинна (адже не має іншого вибору) – твердо триматися обраного курсу. Путінська Росія – це щось більше, ніж навала окупантів, які мають намір захопити якусь територію, на яку не мають жодного законного права. Путін – це щось страшніше, ніж просто «відбудовник імперії», який намагається проковтнути – як будь-який типовий хижак – слабших сусідів. Це шось жахливіше, ніж таке собі невдале дитя історії, яке постійно говорить про «мир» і «право», знищуючи при цьому й те, й інше. Усі попередні подібні до Путіна «анфан терріблі» історії мали свої періоди слави та періоди ганьби й, на щастя, врешті-решт усі опинилися на смітнику історії.

Advertisement

Путінська Росія має намір остаточно вирішити своє «українське питання». Це означає, що пропутінські росіяни не погоджуються на існування поблизу своїх кордонів окремого народу зі своєю незалежною державою. Народу, який наполягає на своєму праві вільно визначати власну долю та напрямок розвитку своєї держави без «дозволу» Кремля. Вони обурені самим існуванням нації, представників якої вони завжди вважали «такими ж, як ми», як і вважали, що не існує й «ніколи не існувало» країни, над якою вони звикли знущатись і яку так безжально експлуатували понад три століття. Вони безмежно обурені тим, що українці відмовляються належати до їхнього жалюгідного «русского міра», що позбавляє їх військового плацдарму, з якого Кремль звик домінувати на євразійському континенті, уникаючи значних ризиків для своєї влади.

Advertisement

Єдина поступка, на яку Україна може погодитись, не зганьбивши пам'ять сотень тисяч українців, загиблих у цій війні – це дозволити росіянам безперешкодно вийти з території України.

Російські царі віками намагалися вирішити «українське питання» репресіями та депортаціями до Сибіру усіх, хто мав сміливість говорити про українців як про окрему, відмінну від росіян націю. Українську мову росіяни системно забороняли, написані нею книги знищували, культурні пам’ятки українців нещадно руйнували, а їхні досягнення нахабно вносили до переліку досягнень «російської культури», а в тому випадку, коли зробити це було неможливо, просто замовчували ці здобутки.

Advertisement

У ХХ ст. Сталін вирішив, що зможе досягти успіху в тому, в чому російські царі зазнали невдачі, на два роки перетворивши Україну на величезний концтабір, де вони мали вмирати голодною смертю. Сталінський Голодомор 1932-33 років убив кілька мільйонів українців і досі негативно впливає на демографічну ситуацію в Україні.  Як відомо, після Голодомору радянська влада активно заселяла спорожнілі домівки українців і навіть цілі спустошені голодом села росіянами.

Advertisement

А тепер Путін вперто намагається досягти успіху в тому, в чому зазнали невдачі його імперські попередники – гарантувати своєму отруєному антиукраїнською пропагандою населенню, що майбутнім поколінням росіян більше не доведеться повертатися до «українського питання».

Тому Україна повинна непохитно триматися визначеного курсу. Поки що нам не дуже багато що відомо про плани та очікування президента Зеленського щодо «Саміту миру», який розпочнеться за кілька днів. Однак слід віддати йому належне – він став першим, хто встановив порядок денний «миру», заснованого на верховенстві міжнародного права, прав людини та на принципах Статуту ООН, які ніколи не застаріють (хоча й часто порушуються).

Те, що нам відомо – це те, що переважна більшість із приблизно сотні країн, які будуть представлені на саміті, не надто занепокоєні геноцидною війною, що коїться в центрі Європи протягом останніх 28 місяців, із її жахливими зґвалтуваннями, пограбуваннями, тортурами та викраденням дітей, а також із щоденним руйнуванням міст і сіл, із нищенням природи України та щоденними вбивчими обстрілами її цивільного населення. Ці країни нагадують мені тих, хто знімає на телефон напад бандитів на безневинну людину замість того, аби прийти їй на допомогу і спільно дати відсіч злочинцям. Також нам відомо, що навіть деякі з найактивніших прихильників України досі відмовляються – із суто прагматичних міркувань або через небажання сворювати для себе певні незручності – домовитися про заходи, необхідні для обмеження можливостей Путіна фінансувати свою воєнну машину. Чи можемо ми сподіватися на те, що цей саміт стане чимось більшим, ніж звичні дипломатичні балачки, яких ми вже чули так багато? Якщо нічого іншого нам не світить, то принаймні кілька додаткових систем ППО для захисту того, що ще залишилося від сильно зруйнованої цивільної інфраструктури України, вже були б непоганим результатом.

Якими б не виявилися результати цього саміту, в одному ми можемо бути впевненими. Будь-яка мирна «резолюція» чи ініціатива ніколи не переважать цілком однозначної позиції, якої непохитно дотримується Україна: мир для України неможливий без повного відновлення її територіальної цілісності та суверенітету. Нехай дипломати з усього світу зустрінуться й висловлять свою позицію. Нехай прихильники політики «замирення» очікують на повідомлення, що дають їм надію на «припинення вогню». Але єдина поступка, на яку Україна може погодитись, не зганьбивши пам'ять сотень тисяч українців, загиблих у цій війні – це дозволити росіянам безперешкодно вийти з території України.

Як казав Патрік Генрі, який ризикував своїм життям (не кажучи вже про статки), повставши проти британського панування під час війни за незалежність Америки: «Невже життя є настільки цінним чи мир настільки солодкиим для нас, що їх варто купляти ціною кайданів і рабства?»