10 років минуло з весни 2014 року, яка стала багато в чому визначальною для України та всього європейського континенту.
Після перемоги Революції Гідності Росія, яка не могла змиритися з тим, що проросійський президент Янукович був позбавлений влади, а Україна триматиме курс на інтеграцію до європейського співтовариства, перейшла від лобіювання своїх інтересів в Україні до відкритої агресії проти України.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Першою жертвою агресії став Крим, куди нахабно вдерлися російські військові й швидко заблокували розташовані там підрозділи Збройних сил України. Після цього Росія перейшла до агресії вже на материковій частині України, активізуючи своїх агентів, підбурюючи проросійські настрої, розігруючи мовну карту (до цього щодо мови в українському суспільстві насправді ніколи не було конфлікту) та спекулюючи на міжнародній арені історичними питаннями.
Хроніка війни в Україні. 21 листопада: «Ми здатні та можемо відповісти»
Всі виступи проросійських сил за підтримки російських агентів розгорталися за звичною схемою:
- масові мітинги з метою показати «всенародну» підтримку проросійського руху;
- прибуття з РФ «ударних» груп, які мали грати роль «спускового гачка» й виконувати найбруднішу роботу, а саме пов’язану з насильством;
- захоплення органів влади, зазвичай обласної адміністрації або обласної ради з примусом місцевих депутатів проголосувати за від’єднання регіону від України та заклик до Росії з проханням про допомогу;
- провокація вуличного насильства, щоб показати «неспроможність» української влади.
У цьому Росія спиралася не лише на велику кількість своїх агентів і прихильників, а й на певну частину населення з числа прибічників екс-президента Януковича, наляканих Революцією Гідності, що позбавила його влади, зокрема, правоохоронців, які не підтримували революцію через зіткнення протестувальників із поліцейськими на Майдані. Російська пропаганда називала революцію «переворотом», а нову владу країни «нелегітимною». Місцева влада в південно-східних регіонах часто була пасивною, інфільтрованою російською агентурою, і через це, коли треба було просто навести порядок на вулицях, діяла нерішуче або не діяла взагалі. Це розв’язувало проросійським силам руки.
Проросійські заколоти відбулися в усіх великих містах південного сходу України, який Росія намагалася захопити ще тоді. В Одесі, Дніпрі, Запоріжжі та Харкові їхні проукраїнські мешканці та правоохоронці дали відсіч, а от у Донецьку та Луганську заколот вдався і занурив ці міста у хаос сірої зони, безправ’я та війни на роки. Чому так сталося в різних обласних центрах? Ми поговорили з учасниками тих подій з різних регіонів.
ОДЕСА
Одеса була одним із ключових міст для російського впливу. Росія завжди апелювала до «російськості» одеської історії та підтримувала цілий штат проросійських депутатів у місцевих органах влади, таких як Олександр Васильєв та Ігор Марков.
«Тут вирішувалася доля не тільки Одеси, а й України взагалі. Проєкт, який вони позиціонували як Новоросія, мав на меті вихід до кордонів Румунії, об’єднання з Придністров’ям, відрізання України від моря», – пояснює місцевий активіст Владислав Балицький, на очах у якого розгорталися події весни 2014-го в Одесі.
Ми стоїмо на площі під назвою Куликове Поле біля залізничного вокзалу міста. За нами – Будинок профспілок.
Саме тут 2 травня стала пожежа, в якій загинули кілька десятків учасників проросійського сепаратистського руху Одеси. Російська пропаганда використала ту пожежу на повну потужність, називаючи це злочином і приписуючи його українцям.
Натомість, каже Балицький, це був лише трагічний фінал усього того, що відбувалося в місті.
«3 березня вони намагалися захопити обласну раду, зірвали український прапор, намагалися змусити депутатів проголосувати ряд законів – особливий статус, звернення до Росії по допомогу. Тобто, процес йшов по накатаній, за шаблоном. І якби 2 травня в них вдалося, вони би втримали позиції в центрі міста, продовжували б розкачувати, і все могло би піти за донецьким сценарієм», – згадує Балицький.
Втім, депутати відмовилися виконувати забаганки заколотників, і тоді ті влаштували наметове містечко на Куликовому полі. 1 травня, за день до трагедії, більшість із них покинули його.
«Вони ослабли. Не секрет, що деякі представники місцевої влади профінансували проросійських лідерів, які насправді більше турбувалися про своє фінансове становище, на щастя», – каже місцева активістка Катерина Маденс і додає, що у неї не зникає відчуття, що все було сплановано.
«Мета тоді була така сама, як і в нинішніх ударах по цивільній інфраструктурі Одеси – розкачати ситуацію максимально, дестабілізувати її, принести в місто хаос, в якому можна реалізувати необхідний Росії сценарій», – каже Маденс.
2 травня проукраїнські одесити влаштували ходу центром міста. Заколотники за фактичної підтримки поліції вивели проти них своїх прибічників, які ще залишалися біля Будинку профспілок. Окремим проросійським діячам роздали вогнепальну зброю.
На цьому фото один із лідерів проросійських сепаратистів на прізвисько Боцман з автоматом Калашникова.
Недалеко, буквально поряд – тодішній начальник поліції Одеси на прізвище Фучеджі.
Одразу після подій того дня обидва втекли до Росії. Але саме Боцман пролив першу кров в Одесі 2 травня.
«Першим загинув Ігор Іванов – сотник Правого сектору. Він був застрелений з автомата Калашникова проросійським активістом Боцманом, прізвище якого було Будько. Будько з автоматом потрапив на купу кадрів журналістів», – згадує Балицький.
Всього сепаратистам вдалося вбити шістьох проукраїнських активістів. Та заколот швидко провалився. Жителі Одеси після перших пострілів масово вийшли на вулиці, змусивши проросійських сепаратистів тікати до Куликового поля. Звідти ті почали тягнути в Будинок профспілок усе, що в них було – намети, піддони, коктейлі молотова, пальне. Воно зайнялося, виникла пожежа.
Російська пропаганда, яка використала пожежу в своїх цілях для розкручування антиукраїнської істерії, багато про що мовчала. І про те, що перші шестеро загиблих людей того дня були саме з проукраїнського боку, і про те, що місцева поліція фактично допомагала проросійським силам, і про те, що Будинок профспілок, як пізніше встановить слідство, зайнявся зсередини, і про те, як проукраїнські активісти, які зайшли на Куликове поле, рятували своїх ідеологічних супротивників, використовуючи для цього драбини й риштування. Того дня було знято дуже багато таких кадрів – було врятовано багато людей.
Загибель кількох десятків отруєних російської пропагандою людей призвела до спаду проросійського руху в місті. Це вберегло його від бойових дій та зберегло, на думку наших співрозмовників, тисячі життів одеситів.
ХАРКІВ
У Харкові – другому за величиною місті України, розташованому за 50 кілометрів від російського кордону, справи у Росії йшли на початку значно успішніше. Події там розвивалися точно за тим же сценарієм, що і в Одесі. Єдина різниця була в тому, що тут російським силам вдалося в березні захопити будівлю Обласної державної адміністрації.
«Ті, хто захоплював ОДА – частково це були місцеві маргінали, частина – проросійські активісти на зарплаті у Росії, а як мінімум половина – це були завезені цілими автобусами росіяни з Бєлгорода та Ростова, з сусідніх областей. Кордон тоді був прозорий і неконтрольований. Росія – це натхненник і керівник цього процесу», – каже учасник подій, депутат Харківської міської ради Дмитро Булах.
Зокрема, тут був і Арсен Павлов (позивний «Моторола»), який потім став одним з обличь сепаратистського руху в Донецьку. Ось на цих фото він – у центрі Харкова.
Обстановка була настільки критичною, що, як каже журналістка Інна Москвіна, здавалося, що росіяни просто контролюють центр міста.
«Я бачила, як витягують з обласної адміністрації українських громадян, поета Жадана, як били і плювали в них. Це були дуже агресивні нападники. Було страшно в центрі Харкова розмовляти українською, ти не знав, хто трапиться тобі на вулиці. Було багато завезених росіян, їх за говіркою легко було розпізнати. Їхні машини були на парковках, навіть російський прапор над захопленою обласною адміністрацією піднімали не харківські сепаратисти, а росіяни», – каже Москвіна.
Вона додає: росіяни вільно заїхали в Харків тому, що тоді між Україною та Росією діяв безвізовий режим, країни були формально союзниками, багато росіян з прикордонних територій їздили до харківських торгівельних центрів на закупки.
Втім, закріпитися в Харкові, незважаючи на бездіяльність правоохоронних структур, які частково залишалися вірними президенту-втікачу Януковичу, росіяни не змогли. Проукраїнські активісти також діяли рішуче, а частина правоохоронців чітко стала на захист конституційного ладу України.
Крім того, як каже Дмитро Булах, представники місцевої влади, зокрема голова ОДА Михайло Добкін і мер Харкова Генадій Кернес, хоч і приходили на проросійські мітинги, щоб заспокоїти натовп, але нічим проросійським заколотникам не допомогли.
«У Харкові частина еліт не підтримала це, зайняла проукраїнську позицію. Велика частина суспільства не підтримала це, студентство також, якого в Харкові багато. Плюс частина міліції, якій надала допомогу міліція з інших регіонів. Врешті, місцева влада в особі мера Кернеса не робила кроків на розгойдування ситуації, тож цей рух затух, і його остаточно додавили правоохоронці», - каже Булах.
Наприкінці березня 2014 року залишки сепаратистів розігнали спецпризначенці МВС із Вінниці.
ДОНЕЦЬК
Зовсім інакше розвивалися події в Донецьку. Тут справи дійшли до прямого втручання озброєних росіян і створення квазідержави. Чому це стало можливим? Журналіст і блогер Денис Казанський – корінний донеччанин, учасник місцевого Євромайдану, зазначає: Донецьк та інші міста Донбасу були більш пролетарські, ніж Харків і Одеса, а також більш депресивні через закриття шахт. Тож серед їхніх мешканців російська пропаганда поширювалася швидше.
«Специфіка регіону – багато депресивних міст із декласованим населенням, незадоволеним своїм життям. Це був придатний ґрунт для російської пропаганди. На відміну від міст Донбасу, Харків та Одеса – це наукові, торгівельні міста, там інший контингент», – пояснює Казанський.
Також зіграло свою роль і те, що від часів СРСР цей регіон був найбільше русифікований. Мовою спілкування частіше була російська, ніж українська, і російським ЗМІ більше вірили. Крім того, ще від часів СРСР тут були сильні позиції монопольної влади партійних і силових структур, а населення, здебільшого робітниче, мало слабкі демократичні традиції.
«Донбас – фронтирний регіон для України. Там були дуже слабкі горизонтальні зв’язки – слабкіші, ніж у будь-якому іншому регіоні. В інших регіонах півдня і сходу, зокрема, Одещини, була культура опозиційних партій, дискусії тощо, а на Донбасі влада з радянських часів була монополізована однією партією. Монопольна влада навесні 2014 року розпалася на два табори – активний проросійський і слабкий і пасивний проукраїнський. І не треба забувати, що росіяни роками вкладали гроші й сили в розвиток проросійських рухів на Донбасі і заслала туди проксі-сили зі зброєю, які перевели ситуацію на інший рівень», – каже Валентин Краснопьоров, який був одним із учасників проукраїнських мітингів у Донецьку навесні 2014 року.
Наприклад, організація «Донецька республіка», що стала центром консолідації проросійських сил, була заснована ще в середині 2000-х років. Її керівником став один із подальших лідерів проросійських сил у Донецьку – Андрій Пургін, її члени проходили навчання в Росії та навіть викладали фото й відео своїх дій, не приховуючи їх.
Тому, коли почалося протистояння, прибічники Росії в місті виявилися сильнішими за проукраїнських активістів.
«Проросійські активісти біли агресивніші, і серед них вже були підготовлені Росією люди, які готові були застосовувати силу і вбивати. Серед проукраїнських не було таких активних, ми виходили на мирні мітинги. Вони мали російський ресурс і часткову підтримку місцевих еліт при пасивності правоохоронців», – зазначає Краснопьоров.
Але навіть за такої переваги подолати супротив проукраїнських сил було важко, і тоді Росія вдалася до відкритої агресії – до Слов’янська та Краматорська, що на північ від Донецька, за пасивності правоохоронців, вдерлися колони російських спецпризначенців під командуванням підполковника ФСБ Ігоря Стрєлкова (Гіркіна).
Росіяни видавали себе за озброєних місцевих протестувальників, але їх видавала специфічна російська говірка. Зокрема, в цьому відео в Краматорську озброєний російський спецпризначенець кричить: «За порєбрік!» (наказує відійти за бордюр). Таке слово відсутнє в українській мові й навіть у лексиконі російськомовних жителів Донбасу (вони кажуть «бровка»), зате слово «порєбрік» характерне для росіян.
Крім того, багато з них були вихідцями з кавказьких республік, що добре видно на фото.
«Саме вторгнення групи озброєних спецназівців через російський кордон під керівництвом Гіркіна з Росії і розпочало війну. Це була людина, яка спустила гачок війни. Це те, чого не сталося в Харкові та Одесі», – наголошує Казанський.
Як наслідок, сепаратисти під проводом російських озброєних агентів захопили арсенали поліції та почали роздавати зброю всім підряд, хто потрапляв під вплив російської пропаганди. У відповідь уряд України розпочав Антитерористичну операцію на Донбасі, а Росія ввела туди додаткові війська без шевронів і групи ФСБ.
Почалися бойові дії.
