Внутрішні проблеми України: що головне, хто винен і що робити

ЧАСТИНА ІІІ

Продовження. Частини I та II читайте на сайті Kyiv Post ТУТ і ТУТ.

Ще раз зауважуємо: правова норма частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 чітко визначала діаметрально протилежне - що неконституційні акти визнаються нечинними, а відтак і недіючими, такими, що не мають юридичної сили, з моменту введення їх у дію.

Такий і тільки такий юридичний наслідок протиправності актів може наставати в правовій державі з настільки високим рівнем конституційного закріплення принципів верховенства права, як в Україні. Такий і ніякий інший.

З огляду на принципи верховенства права, встановлені Конституцією України, протиправні акти з моменту їх видання безальтернативно є нелегітимними, нікчемними, недіючими, такими, що не мають юридичної сили, не підлягають виконанню, а в разі їх застосування не породжують юридичних наслідків.

Це імперативні приписи Основного Закону України, які можуть тлумачитися тільки так: або Конституція і принципи верховенства права, або протиправні, неконституційні акти органів влади.

«Українська політична еліта» обрала друге. Вона наплювала на Конституцію України і юридичною позицією КСУ від 27.12.1997 «надала» будь-яким протиправним актам підконтрольних їй органів влади вищу юридичну силу, ніж юридична сила Конституції та встановлених нею принципів верховенства права.

Замість того, щоб стати органом конституційного контролю за дотриманням принципів верховенства права, новий КСУ став головним інструментом придушення дії принципів верховенства права.

Відтак внаслідок реалізації всіх вищезазначених злочинних дій, «увінчаних» явно і грубо протиправним офіційним тлумаченням КСУ від 24.12.1997 частини другої статті 152 Конституції України, «еліта» здійснила не що інше, як латентний конституційний переворот.

Грубо протиправною юридичною позицією КСУ від 24.12.1997 усім органам влади, з судами включно, було недвозначно вказано, що в Україні має діяти «офіційно визнаний», «узаконений» Конституційним Судом України тоталітарний «принцип верховенства акту органу влади», а не прописані в Конституції України принципи верховенства права.

«Видавай скільки хочеш протиправних актів - вони будуть вважатися чинними і діючими доти, доки КСУ не визнає їх нечинними.

А КСУ може ніколи цього й не зробити!

Але навіть якщо КСУ визнає акт неконституційним і він втратить чинність, то нічого страшного не станеться: все раніше здійснене свавілля і все награбоване буде вважатися законним!

Тому що «елітний» КСУ вважає неконституційні акти такими, що з моменту їх прийняття і до моменту визнання їх неконституційними мають юридичну силу, такими, що були у цей період діючими - попри те що вони протиправні! - Такою є суть цього злочинного офіційного тлумачення, дарованого «еліті» створеним і облагодіяним нею КСУ.

Насправді нічого подібного то́му, що завідомо протиправно сформулював КСУ в рішенні N8-зп від 24.12.1997, частина друга статті 152 Конституції України не встановлює.

Норма частини 2 статті 152 Конституції України в частині визнання акту неконституційним є суто декларативною – оскільки КСУ лише виявляє об’єктивну нікчемність неконституційного акту. Неконституційний акт стає недійсним не внаслідок та, відповідно, не з моменту прийняття рішення (висновку) КСУ щодо неконституційності акту, а внаслідок та з моменту виникнення колізії між цим актом і Конституцією, з принципами верховенства права, тобто з моменту видання акту.

В частині втрати чинності неконституційним актом цю норму взагалі можна назвати «бухгалтерською» - оскільки визнання акту неконституційним «автоматично» тягне за собою виключення такого акту з реєстрів фізично існуючих, тобто чинних актів - і крапка.

Відповідно, ні про яку «зворотну дію в часі», «ретроактивність» рішення КСУ, про яку полюбляють побідкатися «елітні правознавці», не йдеться і йтися не може - рішення КСУ про визнання акту неконституційним виконує свою «регуляторну» функцію виключно в момент набуття ним юридичної сили, воно є суто декларативним, жодних правовстановчих повноважень «наділяти» неконституційні акти юридичною силою в минулому чи на майбутнє КСУ не мав і не має, оскільки Конституція України не наділяє КСУ такими повноваженнями.

Про юридичну силу правового акту, тобто про його дієвість/дійсність, у частині 2 статті 152 Конституції України взагалі немає ні слова. Визначення того, який акт має юридичну силу і, відповідно, є діючим, імперативно і лаконічно встановлено нормою частини другої статті 8 Конституції України: тільки той акт, який приймається на основі Конституції України і відповідає їй, тобто той, що відповідає імперативно встановленим Конституцією України принципам верховенства права - і ніякий інший.

Попри це, згідно з «Доктриною свавілля», КСУ юридичною позицією від 24.12.1997 начебто «надав» рішенням КСУ зворотної сили - та ще й такої, що перевершує юридичну силу Конституції України.

Це, безумовно, повна маячня, але ця «юридична позиція» КСУ внаслідок свавілля української «еліти» є в Україні хоча і завідомо протиправною, але діючою «правовою доктриною».

У світі існують різні доктринальні теорії та форми юридичних наслідків рішень конституційних судів про неконституційність нормативно-правових актів. Загальновизнаними є: ex nunc («із цього моменту»; акт визнається неконституційним з моменту оголошення рішення конституційного суду і діє наперед); ex tunc («з тих пір»; акт визнається нікчемним з моменту його прийняття); pro futuro («на майбутнє»; конституційний суд відтерміновує втрату актом чинності).

Можливість застосування тієї чи іншої форми юридичних наслідків визнання правових актів неконституційними повністю залежить від особливостей законодавства кожної держави.

Ідеального законодавства немає ніде у світі, жодне законодавство не вирізняється повною правовою визначеністю.

Більше того, ситуація з правовою визначеністю, в тому числі у правовій системі ЄС, на яку начебто орієнтується Україна як на взірець верховенства права, є досить непростою, і часто ще більше ускладнюється внаслідок нових актів і тлумачень різними органами та інституціями ЄС.

Великою проблемою є визнання в правовій системі ЄС в окремих випадках юридичної сили протиправних актів з мотивів на кшталт «захисту довіри громадян до закону», «забезпечення стабільності права», «можливості дестабілізації правового порядку у державі» тощо - і навіть «ризику серйозних економічних наслідків». Таке, безумовно, жодним чином не стимулює органи влади до підвищення правового рівня актів і створює умови для свавілля.

В державах усталеної демократії проблеми недосконалості законодавства зазвичай долаються в інтересах суспільства та людини завдяки належно діючим механізмам стримувань і противаг і високої правової культури еліт. В Україні, де ні першого, ні другого, ні третього не було й нема, всі проблеми законодавства використовуються виключно в протиправних і антинародних цілях.

Це при тому, що українське законодавство за належного тлумачення повністю виключає правову невизначеність, а в аспекті закріплення принципів верховенства права його можна назвати найбільш наближеним до ідеального. Від часу проголошення 16.07.1990 мети побудови правової держави, анти-тоталітарних конституційних реформ 1990-1991, прийняття закону «Про КСУ» від 03.06.1992, що визначили принципи верховенства права наріжними засадами державно-правової системи України, в аспекті застосування тієї чи іншої форми юридичних наслідків визнання актів неконституційними законодавство України було і є безальтернативним: нікчемність протиправних актів є прямим наслідком невідповідності їх нормам вищої юридичної сили і принципам верховенства права. І тут виникає ipso jure («в силу закону») з моменту прийняття акту.

Тобто настання будь-якої іншої форми юридичних наслідків протиправності актів, у тому числі згідно рішень КСУ щодо неконституційності правових актів, крім як ex tunc, в Україні неможливе – оскільки це буде прямим і грубим ігноруванням Конституції України, конституційним переворотом, поваленням конституційного ладу України.

Саме виключно ex tunc мали наставати наслідки протиправності актів у 1991-1997 у відповідності до норм і принципів Конституції України та частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, і саме тому, що «еліта» свавільно придушила принципи верховенства права шляхом застосовування «принципу верховенства протиправних актів органів влади», вони не наставали.

Далі буде...