Внутрішні проблеми України: що головне, хто винен і що робити.

Частина 1.

Частина проблем України постійно перебуває в центрі уваги. Це насамперед проблеми паралічу дії принципів верховенства права та екзистенційної корумпованості органів влади - з судами включно.

Між тим інші не менш страшні проблеми залишаються поза увагою експертів та суспільства. Такі як системні й масові порушення прав і свобод людини, постійне звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, знищення демократії та узурпація влади, повалення конституційного ладу, руйнація державності й територіальної цілісності України, геноцид українського селянства тощо.

Уточнення: мова не про наслідки зовнішньої агресії проти України, а виключно про внутрішньодержавні процеси.

Усі означені негативні явища мають одне спільне: в українському суспільстві у них нема глибокого соціального підґрунтя, вони чужі й ворожі для законослухняного українського народу, виникли всупереч його волі, на шкоду його правам та інтересам як результат протиправної, незмінно антинародної, антидержавної діяльності так званої політичної еліти України.

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА І ДЖЕРЕЛО УСІХ ПРОБЛЕМ – «ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА»

Українська «політична еліта» - це всі хто у роки незалежності реально впливав і впливає на суть і зміст правотворчих та правозастосувальних процесів у органах влади всіх рівнів.

Це лідери та функціонери привладних політичних партій і громадських організацій, їх представники в органах влади, від найвищих посадових осіб держави до керівників та впливових депутатів місцевих органів влади включно, а також усі, хто приводив їх до влади шляхом обману виборців, хто фінансував руйнівну політичну діяльність у власних корупційних інтересах.

Відповідно до частини першої статті 37 Конституції України діяльність політичних партій та громадських організацій, дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняється.

Все вищезазначене у частині першій статті 37 Конституції України – це про діяльність української «політичної еліти» протягом понад трьох крайніх десятиліть. Тяжкі злочини «еліти» та їх руйнівні наслідки є настільки очевидними, що доказування не складає жодних проблем. Доказів мільйони, і всі вони на виду – залишається тільки скласти відповідні реєстри.

Для узурпації влади і грабежу народу «еліта» впровадила в Україні «Доктрину свавілля» та створила гібридну «подвійну» правову систему, легітимна сторона якої використовується «елітою» виключно для публічної демагогії, а тіньова сторона - для реального свавілля, яким по суті є вся діяльність органів влади України.

«ДОКТРИНА СВАВІЛЛЯ» - ГОЛОВНА ПРАВОВА ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ

«Доктрина свавілля» - це злочинні наративи та діяння «еліти», якими із тоталітарного СРСР в правову систему незалежної України перетягнуто і задіяно так званий принцип верховенства закону (в реальності верховенства усіх виданих органами влади й існуючих (чинних) актів, далі – «принцип верховенства актів органів влади»), чим в Україні повністю придушено дію принципів правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України (далі – принципи верховенства права).

Принципи верховенства права не діяли в Україні жодного дня і не діють до сьогодні - вони паралізовані застосуванням «Доктрини свавілля».

1991-1997: СВАВІЛЛЯ БЕЗ ДОКТРИНИ

Імплантація «принципу верховенства акту органу влади» тоталітарної правової системи в діяльність органів влади незалежної України здійснюється від самого початку суверенізації українського законодавства, перш за все шляхом неналежного в умовах правової держави тлумачення і застосування юридичного терміну «чинний акт» (закон, інший правовий акт тощо).

За прислів’ям, облудне слово людину губить. Українська «еліта» облудним використанням слова «чинний» згубила мільйони українців, донищує українську націю і державність.

Термін «чинний акт» став «троянським конем», що ввіз «принцип верховенства актів органів влади» із адміністративно-командної системи Української РСР в правову систему України, яка від самого початку мала будуватися виключно як правова держава.

У законодавстві Української РСР термін «чинні акти» був тотожним терміну «діючі акти», оскільки усі чинні акти органів влади, з підзаконними актами включно, безвідносно до того, як вони впливають на права і свободи людини і громадянина, підлягали «чіткому й неухильному» виконанню.

Тобто все без винятку чинне законодавство тоталітарного режиму апріорі водночас було діючим законодавством без огляду на визнані у світі правові цінності, з правами людини включно, оскільки в Українській РСР (УРСР) пріоритетом були ідеологічні цінності комунізму, воля Комуністичної партії та створених нею органів влади, а не права і свободи людини.

[Важливо зазначити, що термін «чинне законодавство» та всі похідні від нього терміни (чинний правовий акт тощо) появилися в законодавстві Української РСР (УРСР) за часів російськомовного СРСР як неправильний з юридичної точки зору переклад російського терміну «действующее законодательство».

Правильний з юридичної точки зору переклад російського терміну «действующее законодательство» українською – «діюче законодавство»; аналогом українського терміну «чинне законодавство» у російській мові є термін «существующее законодательство».

Заради справедливості варто зазначити, що «принцип верховенства актів органів влади» існував і діяв не тільки в СРСР - він притаманний усім недемократичним, авторитарним, тоталітарним, диктаторським режимам»].

Будь-який чинний акт, навіть протиправний, завжди = діючий акт - це і є «принцип верховенства актів органів влади», принцип верховенства інтересів правлячої «еліти» недемократичної держави, авторитарного чи тоталітарного режиму.

Натомість, в Україні як правовій державі все чинне законодавство апріорі має відповідати принципам верховенства права - і тільки за цієї умови воно може бути легітимним, а відтак діючим/дієвим, тобто таким, що підлягає виконанню, має юридичну силу та у разі застосування породжує правові наслідки.

У правовій державі чинне законодавство, що не відповідає означеній умові, апріорі з моменту його видання є нелегітимним та нікчемним, недіючим, таким що не підлягає виконанню, а в разі застосування не породжує правових наслідків.

Чинність акту, тобто його фізичне існування внаслідок видання акту з дотриманням встановлених процедур, є лише передумовою дійсності акту. Водночас чинний акт = діючий акт тільки за умови, що він не суперечить принципам верховенства права – це формула верховенства права.

У правовій державі чинність акту жодним чином не означає, що він автоматично є легітимним, діючим, таким що підлягає виконанню – це одна з аксіом правової держави.

З огляду на вищенаведене, вже з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990, якою було визначено курс на розбудову правової держави, для встановлення і реального впровадження в Україні в дію принципів верховенства права «еліта» мала б чітко розмежувати поняття «чинний акт» та «діючий акт».

Без розмежування правових понять «чинний акт» та «діючий акт» не може бути й мови про існування в законодавстві та правовій системі такої наріжної складової принципу верховенства права, як правова визначеність.

Аналіз діянь «еліти» переконливо свідчить, що вона від самого початку 90-х ясно усвідомлювала різницю між поняттями «чинний акт» та «діючий акт», між тоталітарним «принципом верховенства акту органу влади» і принципами верховенства права, та доленосне значення цієї різниці, що дорівнює різниці між диктатурою і демократією.

На початку процесу переходу від тоталітарної адміністративно-командної системи до омріяної українським народом правової держави певній частині «еліти» (на той час в її середовищі ще були чесні люди) вдалося добитися у Верховній Раді України «правового перелому».

По-перше, у 1990 та 1991 до української Конституції були внесені анти-тоталітарні зміни.

По-друге, 03.06.1992 був прийнятий перший за часів незалежності закон України «Про Конституційний Суд України», основними цілями якого визначалося забезпечення захисту прав і свобод людини, верховенства Конституції України, відповідності законів та інших актів органів влади Конституції України.

Частиною 2 статті 22 цього закону було визначено, що протиправні акти визнаються нечинними З МОМЕНТУ ВВЕДЕННЯ ЇХ У ДІЮ.

«Протиправні акти не можуть бути ні чинними, ні діючими; якщо акти видано з дотриманням усіх процедур і вони стали фактом об’єктивної реальності, тобто з формально-юридичної точки зору набули чинності, але якщо вони водночас є такими що не відповідають принципам верховенства права, вони з моменту їх видання є нелегітимними і нікчемними, нечинними і недіючими, такими що не мають юридичної сили, ніхто не зобов’язаний їх дотримуватися, а в разі їх застосування не породжують юридичних наслідків.

Причому, нечинність і недійсність протиправних актів наступає «автоматично» внаслідок їх протиправності, а не внаслідок рішення КСУ чи якогось іншого органу влади.

Визнання Конституційним Судом України протиправного акту неконституційним є всього лиш офіційною констатацією протиправності та недійсності акту - оскільки нікчемність акту виникає ipso jure внаслідок його невідповідності нормі вищої сили, а не внаслідок юридичної позиції, висновку чи рішення КСУ.

Втрата чинності таким актом, тобто припинення його фізичного існування шляхом видалення із реєстру існуючих (чинних) актів як протиправного, нікчемного і недіючого акту, є лиш формальним наслідком рішення КСУ про визнання його неконституційним» - такою за сучасною термінологією є суть правової норми частини 2 статті 22 закону «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, що повністю відповідає принципам верховенства права.

Далі буде...