Тростянець: модель спротиву та відродження

Окупація упала на Тростянець, як сніг на голову, бо до кордону тут всього нічого – близько 30 км, тож приблизно об 11-й годині 24 лютого на вулицях міста заторохтіли перші бронемашини окупантів. Місто занурилося в нову реальність з обшуками, арештами, допитами, комендантськими годинами. З кожним днем окупаційна машина набирала обертів.

Окупація та підпілля

«Німецькі фашисти нервово курять на узбіччі, – сказав таксист Сашко, і став возити мене місцями бойової неслави рашистів, хоча я його про це не просив. Ось тут, каже, стояла черга за хлібом, мимо пролітали на УАЗі п’яні чи обкурені зайди, кинули гранату, в результаті – два трупи і з десяток поранених, а на вокзальній площі розстріляли таксиста, а тут вбили немолоду пару, яка йшла до лікарні, а он із тієї хати вийшов ветеран-афганець і став їм докоряти, мовляв, що ж ви, синки, я ж вашими батьками воював в Афгані. Прошили чергою у спину. Всі магазини, склади, підприємства розграбували. Тягнули харчі, горілку, побутову техніку, спецмашини, обладнання, зокрема реквізували всі «швидкі» в міській лікарні, заборонили ховати людей, а тому померлі тижнями лежали на ношах чи санчатах у дворах. «Суки…» – на очах чоловіка виступають сльози.

Досі Тростянецька громада успішно реалізувала безліч економічних, соціальних, культурних, освітянських, інфраструктурних та інших проєктів, через що вважалася однією із найперспективніших в Україні, а ось тепер належало ще й братися за військові. Слід було швидко знайти форму спротиву ворогові та захисту населення.

Голова міської ради Юрій Бова, працівники виконкому перейшли на нелегальний стан. Вони постійно контактували із частинами ЗСУ, які були розташовані в Лебедині. Юрію Бові майже щохвилини стали надходити повідомлення від активістів та старостів сіл: «зупинилися», «окопалися», «рухаються у напрямку Охтирки чи Лебедина», «спорудили блок-пост», «стільки то танків і бронемашин». Ця неформальна підпільна мережа активістів громади дала змогу організувати оборону Лебедина і надалі спланувати визволення Тростянеччини і Сумщини загалом, забезпечувати жителів громади харчами та медикаментами, а також організувати три «зелених» коридори для жителів Тростянця.

Голова з групою бійців мігрував від села до села, ночував де прийдеться, в лісі, машині, у знайомих, бо за ним тростянецьке гестапо розпочало справжнє полювання, а в його будинку влаштувало засідку. Тим часом колаборанти зчинили в мережах лемент: «Бова, виходь! Покажи, який ти герой! Ну, як же так? У такий важкий час ти покинув громаду!»

В катівні, влаштованій на вокзалі міста, рашисти намагалися вибити у жителів міста імена та адреси учасників АТО, тероборони, активістів, які могли вказати на слід Бови та його заступників. Півсотні замордували на смерть. У радіо-перехопленнях вони хвалились: «Ти знаєш, кохана, вже після 20-го закатованого, ніяких емоцій: ні жалості, ні сумнівів, ні докорів совісті…»

Вчительський хліб

Вже через кілька днів окупації у багатьох містян стали прилипати шлунки до спин, бо запасів їжі зробити не встигли, а ті, що були, використали, ліків також бракувало. Над містом нависла загроза гуманітарної катастрофи. Партизани в селі Мащанка  створили продовольчий склад і звідти лише їм відомими шляхами постачали продукти та ліки до міста.

Одного ранку, здається, це було 27 лютого, директорка загальноосвітньої школи №5 Ірина Бондаренко зателефонувала своїм колегам, вчителям початкових класів Валентині Фесенко, Олені Кіяшко, повару Тетяні Барабицькій і запропонувала організувати випікання хліба в їдальні дитячого садочка «Калинка», розташованого в районі, де не було орків, бо біля школи стояв їхній блок-пост, підсилений танком. Кажуть, що зовсім не боялися.

Спочатку їх було четверо, а потім приєдналися ще вчителі та батьки. «Ну, добре, – а технологія, як ви освоїли цю премудрість?» – запитую. Пиріжки вдома пекли всі, але хліб – це окрема наука. Швиденько перечитали все, що було на цю тему в Інтернеті. Замісили тісто, підійшло, поставили в пічку. «Ну і як?..» – цікавлюсь.

«Господь Бог допомагав, я молилася, а тому одразу вийшов, а ще просила ходити тихенько, бо хліб любить тишу, хоча постійно бахкало і світло на півтори-дві години пропадало, а потім руки по ночах боліли», – згадує Валентина Іванівна.

Хліб і справді виходив на славу – пухкий, духмяний. Це були невеличкі палянички вагою 300-400 г. Потужність вчительської пекарні зросла до 600 хлібинок на зміну, спочатку розносили їх самі, а потім обдзвонювали голів вуличних комітетів, а ті роздавали продукцію пенсіонерам, інвалідам – умова була саме така. І дуже важлива деталь: борошном та іншими складовими хліба пекарню забезпечували партизани.

Звільнення

26 березня місто звільнили. Після окупації воно нагадувало великий смітник та декорацію до фільму про Апокаліпсис. Зусилля громади за декілька років були змарновані. Пошкоджено більше тисячі будинків, 168 із них повністю зруйновані, 56 об’єктів інфраструктури потребують відновлення, знищено десятки магазинів, більшість гуртових баз, 90% малого бізнесу, прийняла на себе кілька ударів і шоколадна фабрика, яка до війни була основним наповнювачем бюджету громади. Одне слово, її економіка зазнала серйозних втрат. Бюджетні надходження впали на 60-70%.

«Нам дуже допомагають волонтери, міжнародні фонди, міста-партнери за кордоном. Одержали за останні місяці 900 т харчів, Полтавський ГЗК передав екскаватор, автобус і три ремонтні машини для комунальних служб, генератори, інструменти, комп’ютери для міської ради, у справу відродження громади внесли вагомий внесок близько сотні компаній та організацій; ні від чого не відмовляємося, оці стільці, що ви бачите в кабінеті, меблі, та практично все нам подароване. Всім величезна подяка…», – говорить голова міста.

Завдання номер один: максимально відремонтувати все, що було розбито. «З ранку до вечора не знаємо, за що хапатися…», – зітхає голова.

Але громада усвідомлює, що одночасно з розв’язанням поточних проблем має думати про перспективу міста. Модель економіки слід докорінно змінювати. До війни наголос робився на великий бізнес, для якого створювалися буквально тепличні умови, завдяки цьому вдалося залучити понад $250 млн інвестицій. Але якщо тоді великий інвестор почувався тут комфортно, то сьогодні він розгублений.

Небезпека агресії, нових уражень залишатиметься ще доволі довго. Через це шоколадна фабрика, де працювало понад 1000 осіб, наче на розтяжці: відкриватися чи ні. А тому міська влада іншими очима дивиться сьогодні на малий та середній бізнес, аграрні стартапи: ягідництво, садівництво, переробку, вирощування овочів у закритому ґрунті.

Ще торік було зроблено перший крок у цьому напрямку. На 100 га земель, які належать громаді, комунальне підприємство вирощувало голонасінні гарбузи. «Вклали 1,5 млн грн – одержали 3 млн грн, удвічі більше, ніж від оренди, тобто це набагато вигідніше, бо це не лише прибуток, але й прозорі податки, робочі місця. В цьому році площу комунальних угідь збільшили до 160 га, і надалі угоди оренди продовжувати не будемо. Серйозно розглядаємо проєкт власної переробки гарбузів», – розповів заступник міського голови Володимир Злепко під час подорожі гарбузовими полями.

11 вересня Тростянець відзначав День міста. Йому дуже потрібне було свято, як ковток кисню, як знак відродження, як символічне перегортання чорної сторінки історії та початку нової..