Випускник Московського державного інституту міжнародних відносин Павло Верхняцький спеціалізується на корпоративній розвідці та комплаєнс. Він є засновником київської фірми COSA, членом експертної групи Єрмака-Макфола з російських санкцій.
Наша розмова здебільшого була зосереджена на економічних питаннях, але по ходу розмови ми розглядали російське суспільство через призму бачення двох українців, які не з чуток знають, що в Росії дії не завжди йдуть за загальноприйнятою логікою.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Від багатства до злиднів
На запитання, як почувався російський бізнес в Україні після початку вторгнення Росії у 2014 році, Верхняцький відповідає: «Дуже комфортно, якщо не сказати легковажно».
Незважаючи на те, що росіянам стало важче вийти на український ринок через посилені перевірки належної обачності, посилений громадський контроль та санкції державних банків, таких як ВТБ і Сбербанк, великим компаніям, особливо з десятиліттями напрацьованими зв’язками, вдалося уникнути несприятливих наслідків.
Як приклад він наводить ринок нерухомості та енергетичний бізнес. Незважаючи на складні, часто непрозорі ланцюжки власності, з’ясувалося, що деякі активи в Україні належать російським олігархам, які зараз перебувають під санкціями Заходу.
Ті ж такі компанії Альфа-Групи, серед яких Альфа-Банк, Київстар, Моршинська та Боржомі, що належать бізнесмену Михайлу Фрідману та його партнерам, яких багато хто вважає близькими до Кремля. Альфа-Банк, картки якого використовуються навіть для виплати державних зарплат, досить добре почувався і за часів президентства Порошенка, і при Зеленському. Однак після 24 лютого ситуація кардинально змінилася, підкреслив Верхняцький. Альфа-банку загрожує націоналізація, хоча є лобі, яке намагається цьому перешкодити.
Фрідман, який донедавна був бажаним гостем в Україні, коли організовував джазові фестивалі та бізнес-форуми, тепер може втратити бізнес. У іншого російського олігарха Володимира Євтушенкова, поміченого у причетності до російського ВПК задовго до повномасштабної війни, також конфіскували активи.
Деякі підприємства росіян навіть не можуть погасити свої борги, тому що їхні рахунки зараз заморожені, а українські банки отримали вказівку регулятора не проводити щодо них жодних операцій.
Отже, наскільки ситуація фактично змінилась від 0 до 100% після 24 лютого?
Хороше питання, зауважує Верхняцький, стверджуючи, що бізнесові інтереси в поєднанні з прибутковими схемами зіграли ключову роль у небажанні вводити суворі заходи проти росіян раніше. Він сподівається, що почуття морального обов’язку частково сприяло змінам, але це також стосується репутації та політичних ризиків, які тепер перевищують бажання отримати прибутки.
Він відверто додає, що вірогідна націоналізація певних компаній, пов’язаних з росіянами, не гарантує, що ці компанії врешті-решт не повернуться до своїх початкових власників у довгостроковій перспективі завдяки непрозорим схемам власності.
Ресурси Росії та невибагливе населення
Ми переходимо до розмови про санкції та їх ефективність з огляду на постійні спроби Росії їх обійти.
Санкції – дієвий і потрібний метод, вважає Верхняцький, але він потребує доопрацювання. До 24 лютого вони були суто номінальними порівняно з тим, що ми бачимо зараз, хоча багато західних компаній продовжують працювати на російському ринку, толерантно ставляться до вторинних санкцій і майже не відчувають обмежень у банківській сфері.
Хоча Росії обмежили доступ до високих технологій, понад 1500 компонентів від приблизно 200 компаній зі всього світу, включно з розвиненими західними країнами, все одно були поставлені до РФ, причому деякі компанії, наприклад, просто продовжили існуючі досанкційні контракти, таким чином скориставшись юридичною лазівкою.
Крім того, Верхняцький каже, що оскільки Росія велика країна з багатими ресурсами, вона цілком здатна закрити частину своїх потреб. І через те, що більшість потреб російського суспільства належить до потреб базових, економіка РФ може довго залишатися на плаву.
Після 24 лютого ситуація кардинально змінилася, і Росія тепер стала країною, на яку накладено найбільшу кількість санкцій за всі часи – і ці санкції дійсно кусаються.
Росії все ще вдається обійти деякі з них, як це сталось у випадку з таємничою компанією з Абу-Дабі з доменом електронної пошти «mail.ru», яка надає послуги відомим європейським компаніям , що донедавна робили бізнес на російському газовому ринку.
Способів обходу санкцій винайдено чимало, і часом вони досить креативні. Тому запобігти цьому непросто.
Тим не менш, експертна група з російських санкцій Єрмака-Макфола, яка нещодавно розробила документ щодо запобігання обходу санкцій, уже готується до його оновлення.
Як це бачать інші країни
Продовжуючи дискусію, ми торкнулися ширшого геополітичного контексту ухилення від санкцій: а саме того, як незахідні, часто авторитарні країни допомагають Росії. І чи може Захід вплинути на них, оскільки їхні економіки взаємопов’язані.
«Це дуже гарне запитання. Я кілька разів піднімав його на різних рівнях, зокрема щодо того, що Україна робить, аби вплинути на ці [незахідні] країни», – каже Верхняцький, додаючи, що Київ в основному підтримує діалог із західними країнами, приділяючи набагато менше уваги просуванню своїх меседжів серед країн так званого Глобального Півдня, де Росія, навпаки, дуже активна.
Загалом він визнає, що ситуація складна, не в останню чергу тому, що російсько-українська війна є війною цінностей, і не всі європейські країни знаходять спорідненість з азіатськими та африканськими автократіями, де деякі вважають Путіна та його режим зразком для себе або просто раді приймати його гроші.
«Жозеп Боррель, [головний дипломат ЄС] зазначив це у своїй останній важливій промові», – наголошує Верхняцький, кажучи, що такі держави, як В’єтнам, Індія, Бразилія та Китай, також допомагають Росії, у тому числі підтримкою в міжнародних організаціях або просто вступаючи з РФ у торгові угоди, якими більш прискіпливі могли б погребувати.
Проте, незважаючи на всю підтримку, яку, здається, Росія має у цій частини світу, країни, про які йдеться, також прагматичні, і це те, що Україна та її партнери мають використати, спілкуючись дипломатичними каналами або у інший спосіб.
«Наприклад, ідея обмеження цін на нафту, покликана зменшити доходи Росії від продажу нафти, виглядає як хороша ініціатива», – каже Верхняцький.
Він додає, що багато країн – включаючи країни ОДКБ та маргіналів, таких як Сербія – зараз намагаються дистанціюватися від Росії, а Киргизстан нещодавно відмовився приймати на своїй території навчання країн-партнерів по ОДКБ під назвою «Залізне братство».
Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді також виступив проти Путіна під час саміту лідерів Шанхайської організації співробітництва в Самарканді в Узбекистані.
«Деякі індійські компанії звертаються до мене, щоб запитати, як їх сприймають в Україні і чи можуть вони допомогти її відновленню, і я відповідаю, що, на мою думку, поки Індія не приєднається до санкцій, не буде суттєвих можливостей для індійського біднесу тут. Нам допомагають американці та європейці, а значить після війни вони тут будуть мати прибутки», – каже Верхняцький.
Російська армія непогана, просто українська краща
Переходимо до розмови навколо поля бою. Верхняцький говорить про поганий стан російської армії, стверджуючи, що це пов’язано з приходом на посаду нинішнього міністра оборони Сергія Шойгу в 2012 році. Його попередник Анатолій Сердюков і його спільниця Євгенія Васильєва були причетні до справи про розтрату 100 мільйонів доларів, яка коштувала їм посад.
«У 2013 році, будучи молодим аналітиком, я написав статтю, представлену деяким європейським посольствам і транснаціональним компаніям, про Шойгу і заходи, які він вжив після усунення Сердюкова. Здавалося, він спромігся вирішити проблеми, створені попередниками, але, як виявилося, лише поверхнево – вони в жодному разі не перестали красти», – каже Верхняцький.
Так, коли 2014 року так звані «зелені чоловічки» висадились у Криму, гарно озброєні та оснащенні, у Верхняцького склалося враження, що в цьому є щось дивне: «Я вважаю, що вони направили свої елітні війська, намагаючись створити ілюзію, що так виглядає вся російська армія».
Це враження підтримувалося постійними зявами, що Росія ось-ось створить щось потужне і надсучасне в дусі «аналогов нет», такими як новини про створення танка «Армата», який і досі залишається не більш ніж прототипом.
«Українська армія і територіальна оборона зробили нереальні речі. На початку війни їм довелось справді дуже напружитись, оскільки у росіян було багато техніки. Але згодом вони зрозуміли, що так звана імперія вже не має колишньої спроможності, не в останню чергу через обмеження на постачання озброєння з закордону з 2014 року та внутрішню багаторівневу корупцію», – каже він. «Річ не в тому, що росіяни були слабкими в усіх відношеннях, просто українців недооцінювали».
Війна Путіна вже програна, війна Росії – ще ні
В іншій частині нашої подорожі в часі ми повертаємося до кінця 2000-х років, коли режим Путіна був на піку свого розквіту. Саме в цей час Верхняцький навчався в Московському державному інституті міжнародних відносин, тому він запропонував зупинитись на тому, які настрої тоді були серед студентів і викладачів.
За його словами, за винятком факультету міжнародних відносин, університет не був тоді надто політизованим.
«Наприклад, ми брали папірець із логотипом НАТО, щоб вписати присутніх студентів, і передавали його професору», – розповідає Верхняцький. Він описує факультативні семінари з євразійства, натхненні Дугіним, наприкінці 2000-х років у своїй альма-матер, Московському державному інституті міжнародних відносин, які він та ще один студент відвідували з цікавості.
«Наші професори економіки могли відкрито сказати, що дані, які подає суспільству російська влада – це маячня, або що це брехня, що Росія збирається позбутися своєї залежності від нафтових і газових доходів», – каже він, додаючи, однак, що одна з найбільш відверто пропагандистських промов, які він чув там, була виголошена сенатором Держдуми РФ Олексієм Пушковим, чиє ім’я свого часу було дуже відомим, хоча вплив його на свідомість росіян з роками став значно менш помітним.
«Він просто зайшов і сказав, що українці не мають історії, і що Польща теж перекрутила свою», – згадує він. «Загалом, росіяни люблять навішувати на іноземців ярлики з образливими словами, маючи такі принизливі ярлики для більшості націй».
Ми розглядаємо це поняття через призму, незвичну для західного мислення, оскільки в російській культурі таке навішування ярликів не обов’язково є образою, це скоріш норма. Чи то на рівні міжрасових або сімейних стосунків, чи у щоденній суспільній взаємодії, критерії поваги нижчі в цій частині світу, ніж на Заході.
Вічно невдоволене та навіть розгніване російське суспільство звикло до конфліктів, мінливої поведінки та великих спекуляцій, на яких, наприклад, побудовані романи того ж таки Достоєвського.
Воно також побудоване на чіткій ієрархії, вважає Верхняцький, який впевнений, що сучасних російських бюрократів, політиків та інших чиновників відрізняють три основні якості: любов до легких грошей, раболепство та страх. Путін ситно годував їх протягом багатьох років, стримуючи їх від протистояння режиму.
Але тепер, коли його війна програна з політичної точки зору, росіяни шукатимуть альтернативу.
Режим Путіна впаде, і такі фігури, як Микола Патрушев, не обов’язково переберуть владу, повторюючи тип спадкоємності Брежнєва-Андропова, стверджує Верхняцький, натомість роблячи ставку на опозицію та навіть на потенційний крах Росії. Він також припускає, що загадкові смерті топ-менеджерів російських корпорацій останнім часом пов’язані з їхніми спробами знайти «наступника» Путіну.
«Ми не повинні виключати сценарії, за якими люди з системи залишаться при владі, підготувавши когось зручного для всіх на заміну чинному керманичу. Однак це все може не втримати Росію в її нинішніх кордонах», – додає він. «Сценарій, за яким Путін утримає трон ще на деякий час, дуже малоймовірний, але можливий, і він може відбутися, лише якщо він припинить війну, відступить і представить це своєму народові як перемогу».
Паплюження України
Розмірковуючи про незвичність дії та реакцій російського суспільства, ми торкаємось того, чому росіяни діють не так, як від них очікують певні західні політики та коментатори, особливо коли йдеться про більш серйозний та більш систематичний опір режиму Путіна.
«Ви абсолютно праві, коли говорите, що вони лають уряд України набагато більше, ніж власний, за всі проблеми та незручності, яких вони зазнали внаслідок війни. Це стосується і мобілізації. Те, що вони перетнули кордон із Грузією, щоб врятувати власне життя, не означає, що більшість з них перестали бути шовіністами», – каже Верхняцький.
Він стверджує, що, незважаючи на те, що росіян щодня «маринують» у пропаганді, це правда, що війну підтримують і деякі освічені росіяни, які часто подорожують за кордон і донедавна не раз відвідували Україну.
«Я підтримую зв’язок із деякими знайомими в Росії, і спостерігаю між ними консенсус у твердженні, що, незважаючи на те, що війна погана, Росія повинна продовжувати, щоб досягти кращої переговорної позиції, що насправді означає вбивство більшої кількості людей і спричинення більших руйнувань. Вам не здається, що це просто безбожно?» – запитує він риторично.
«Ми жили так, начебто вважали, що Росія не хвора»
Поки наш діалог повільно добігає кінця, ми говоримо про війну та її результати.
Верхняцький упевнений, що Україна зможе звільнити окуповані Росією з 24 лютого території, особливо з надходженням нової західної зброї.
Він досі вважає, що НАТО мало завчасно закрити українське небо, ввести безпольотну зону, вдавшись до такої ж зухвалості, як росіяни, тобто кажучи, що вони просто проводять «спеціальну військову операцію».
«А ми просто закриваємо небо. Просто не літай тут», – каже він, додаючи, що поведінка Росії часто набагато менш жорстка, ніж вважається. Коли у 2015 році Туреччина збила російський бомбардувальник над своєю територією, Москва у своїй типовій манері сипала погрозами, але врешті-решт просто заборонила імпорт деяких фруктів.
Хоча Росія, ймовірно, відчуває дефіцит боєприпасів і використовує Білорусь для того, щоб утримувати значні українські сили на півночі, він застерігає від недооцінки ворога. Що стосується постачання озброєнь, то Україні все ще потрібно більше техніки для безпечного транспортування піхоти, а також танків, систем ППО, артилерії та боєприпасів.
Їй також потрібні сучасні бойові літаки, які, на його переконання, Україна отримає, сподіваємось, швидше, ніж пізніше, оскільки потрібен час для ухвалення та виконання таких рішень.
«Повернення Криму може відбутися, але це, ймовірно, відбудеться одночасно з падінням режиму Путіна, що передбачатиме угоду з новим урядом РФ», – припускає Верхняцький, додаючи, що застосування ядерної зброї, швидше за все, лякає навіть лояльних до Путіна. «Вони [західна розвідка], я вважаю, мають вуха, швидше за все, в російському уряді, тому ситуація значною мірою відстежується».
Говорячи про європейські армії, він каже, що війна показала, що деякі з них перебувають у гіршому стані, ніж очікувалося, починаючи з Бундесвера.
Однак Польща сприймає російську загрозу дуже серйозно, купуючи зараз танки та інші сучасні системи озброєння у Південної Кореї та США, а також виробляючи деякі власні системи. Вона на шляху до того, щоб мати найсильнішу армією Європи. Співпраця з оборонною промисловістю США робить цей процес ще швидшим і послідовнішим, і це те, що слід враховувати під час відновлення України.
В ідеальному світі, стверджує він, усі ці гроші були б витрачені на інші потреби, але «якщо у вас божевільний сусід, ви не можете собі цього дозволити», – каже Верхняцький, а потім додає: «Усі ці роки ми жили так, ніби Росія не божевільна. Подивіться, куди це нас привело».
Оригінал англійською тут
