Дві українки сидять, сміючись, на осяяній сонцем лавці, поки триває затишшя між російськими обстрілами та сперечаються про те, як це воно – жити під час війни.
Руїни їхнього села Білозірка видніються вздовж розбитої дороги, за якою тягнуться окопи та артилерійські установки, розміщені українцями для битви за Херсон.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Росіяни обстрілювали цю місцевість з півдня від дороги з тих пір, як їх розгромили та змусили відступити від села в перший місяць війни, у березні.
Українці нещодавно намагалися здійснити новий контрнаступ на російські позиції в районі, прилеглому до Кримського півострова, захопленого РФ у 2014 році.
Анжеліка Борисенко розповідає своїй старшій подрузі, що людина може звикнути до будь-чого – навіть до повномасштабної війни, в можливість якої мало хто вірив, доки вона не почалась.
20-річна мати двох дітей провела березень, намагаючись не помічати російських військових, які розбили табір у школі на протилежному боці дороги.
Наступні місяці безперервних російських обстрілів вона провела, або ховаючись у підвалі, або вираховуючи безпечний час, щоб вийти з підвалу в пошуках води та їжі.
«Спочатку ти думаєш лише про те, коли це нарешті скінчиться. Але зараз це вже здається нормальним. Ми звикли», – розповідає Борисенко.
Наталія Попеско спохмурніла і натякнула, що її молодша подруга просто не розуміє суті того, що відбувається.
«Особисто я відчуваю себе мертвою всередині», – сказала 38-річна жінка.
«Ми не звикли. Ми просто усвідомили, що все це реально».
Злети і падіння
Блискавичний контрнаступ України на півночі та дедалі глибші наступи на півдні утворили нові ділянки фронту, які жодна зі сторін повністю не контролює.
В одній із таких знедолених сірих зон і сховалося село Білозірка.
Найбільш витривалі мешканці села повертаються, і українські війська почуваються тут достатньо безпечно, щоб використовувати село як тилову базу.
Але тут немає жодної функціонуючої установи місцевого врядування, як немає і будь-якої системи забезпечення потреб кількох сотень жителів, які заселились у вцілілі будинки села.
Від школи, де росіяни колись розмістили свій штаб, залишились лише розбиті зовнішні стіни після того, як будівля потрапила під удар ЗСУ.
Це становище, коли начебто і війни вже немає, але й мир насправді не встановлено, змушує Анастасію Куплевську коливатися від відчаю до надії.
«Коли немає обстрілів, то прокидаєшся і одразу хочеться щось робити», – розповідає 40-річна мати-одиначка.
«Але якщо вони починають стріляти, одразу знову відчуваєш безпорадність».
«Завалені їжею»
Найсерйозніша проблема Куплевської полягає в тому, що їй майже нічого робити навіть в хороші дні, коли її настрій піднесений.
Єдина робота в селі – це продаж речей, які привозять із сусіднього Миколаєва.
Більшість місцевих мешканців до війни працювала на заводі з виробництва соків, до якого можна було дістатися дорогою з села.
Але мости по дорозі до заводу підірвали під час боїв, а об’їзні шляхи зараз сильно обстрілюють.
«Я навіть не знаю, чи він ще стоїть», – сказала Куплевська про свій завод.
Вона також дратується через пропозиції доброзичливців того, що вона вважає надмірною допомогою.
«Вони вже завалили нас продуктами», – сказала Куплевська про численні програми гуманітарної допомоги.
«Але ви не можете побудувати будинок з їжі».
Воля до боротьби
Ці дискусії та скарги в Білозірці відбуваються у вирішальний момент війни.
Контрнаступ України спричинив масовані російські авіаудари у відповідь, які мали на меті залишити більшу частину країни без опалення та електрики в зимові місяці.
Президент Росії Володимир Путін, схоже, робить ставку на те, що труднощі зламають волю українців до боротьби.
Але місяці страждань спричинили прямо протилежний ефект у свідомості цих двох жінок, що розмовляють на лавці у Білозірці.
«У багатьох із нас були родичі в Росії. Ми б з ними поговорили. Ми сприймали їх як нормальних людей», – говорить Попеско.
«Зараз ми сприймаємо їх як звірів».
Молода мама сказала просто, що відмовляється спілкуватися з російськими друзями.
Борисенко більше говорила про те, як складно змиритися з самою думкою, що йде війна.
«Ви це бачите, відчуваєте і розумієте, що це правда, але все це чомусь не усвідомлюється як реальність», – говорить вона.
«Ви це розумієте, але не можете в це повірити».
Оригінал англійською тут
