Журналістку Kyiv Post Анну Неплій запросили виступити на церемонії відкриття Форуму євроатлантичної стійкості в парламенті Румунії 15 листопада в Бухаресті. У своєму виступі вона зазначила, що сьогодні молоді українці захищають не лише інформаційний, культурний та волонтерський фронти, а й буквально воюють на передовій за щасливе майбутнє України та всього цивілізованого світу.
Читайте повний текст виступу нижче:
Доброго дня, шановне євро-атлантичне суспільство!
Я щиро дякую за запрошення на Euro-Atlantic Resilience Forum. Для мене це велика честь знаходитися тут. Я також неймовірно вдячна надзвичайному та повноважному послу Румунії в Україні Александру Віктору Мікулі за увагу до моїх робіт та пораду на розглядання. Хочу подякувати Euro-Atlantic Resilience Centre за те, що оцінили мою професійну діяльність та надали можливість висловити своєрідне щире послання світу від мене.
Якщо хтось сказав би мені ще навесні про те, що сьогодні я буду виступати перед такою поважною та впливовою аудиторією, то я б не повірила. Бо у той час я сиділа у підвалі та готувала їжу для військових, поступово втрачаючи надію на майбутнє. Сьогоднішній день багато значить для мене. Адже, я обрала фах журналіста, аби зробити свою країну кращою зсередини. Бо людина має дім і вона його облаштовує як своє рідне гніздо, аби зробити життя комфортним та затишним. Так само і з країною, кожен повинен дбати про неї, як про свій дім, якщо він хоче там щасливо жити.
Наразі я працюю журналістом у Kyiv Post. Де ми командою дбаємо про свій дім, представляючи голос України на міжнародній арені. Я обов‘язково хочу зазначити, що надзвичайно рада знаходитися серед людей, які об’єднані однією ідеєю — допомогти своїй рідній країні. Тож, кожного дня, не дивлячись на обставини, ми плідно працюємо над тим, аби наблизити Україну до перемоги. Наша робота не зупинилася навіть, коли одна з російських ракет влучила у будівлю поряд із офісом. А ще за деякий час робота не зупинилася і під час того, як іранський дрон-камікадзе влучив у жилий дім, що також знаходився біля офісу.
Я знаю, що сама я нічого не зміню, але я можу започаткувати процеси, які продовжать наступні покоління. І я знаю, що відповідальність за майбутнє лежить, зокрема на моєму поколінні. Але, дивлячись сьогодні на своїх друзів, я захоплюся тим, наскільки ми стали дорослими в умовах сьогодення. Я захоплююся тим, наскільки українська молодь свідома. Ми шануємо нашу культуру та дбаємо про її збереження, ми дбаємо про відновлення панування української мови у нашій країні після десятиліть російської мовної експансії. Ми розробляємо проєкти того, як ми будемо відбудовувати країну та відновлювати дома тим, хто втратив усе. Ми займаємося волонтерством та допомагаємо Збройним силам України.
І, звісно, ми захищаємо країну на військовому фронті. Суспільство бачить у новинах лише заголовки «Збройні сили України відбили атаку росіян, Збройні сили України перейшли у контрнаступ, Збройні сили України звільнили території». Але хто такі Збройні сили України? Складаються образи суворих дорослих чоловіків-військових. Але серед них багато не тільки жінок, але таких самих юних хлопців та дівчаток. Перед вами наразі стоїть 20-ти річна юна дівчина, яка ще не закінчила університет. І такі самі молоді люди наразі боронять мою країну. Я особисто маю багато друзів, які у 20 років зробили такий надзвичайно свідомий крок — вони поставили на кон своє життя, аби боротися не тільки заради щасливого майбутнього своєї країни, а й заради майбутнього всього демократичного світу. Потрібно мати неабияку мужність, аби у 20 років стати на захист цінностей вільних людей, коштом власного життя. І я дуже не хочу, аби всі ці жертви були дарма.
Історія циклічна. Якщо проаналізувати початок Другої світової, то можна помітити, як Гітлер поступово порушував умови Версальського договору, якби перевіряючи реакцію Заходу. Така тактика називається «тактикою салямі», коли замість того, аби зробити один великий різкий крок, людина робить декілька маленьких. Тоді Ліга Націй намагалася задовольнити агресора, аби він отримав своє і зупинився. Але агресор ніколи не зупиниться, йому ніколи не буде достатньо. Це як ракова опухоль, яка доки не знищить свого хазяїна — не зупиниться.
Так само робив і Путін, йому дали окупувати Крим, на його дії на сході України заплющували очі, йому зійшли з рук Ічкерія, Сирія, Грузія, чисельні вбивства в Європі, зокрема у Великій Британії, збиття польського та малайзійського літаків та багато інших злочинів, після яких із ним знов і знов сідали за стіл перемовин. Від Росії виходило багато агресії, яку весь час намагалися задовольнити. Але це неможливо. На жаль, не всі сьогодні дають звіт тому, що він це робить просто так. Не всі до кінця усвідомлюють, що агресію Росії потрібно присікти раз і назавжди. Якщо задовольнити її зараз, то за деякий час вона повернеться та її не вдасться зупинити на Україні. У решті решт це може закінчитися Третьою світовою.
Я дуже не хочу, аби після нашої перемоги, після всієї тієї крові, що була пролита на наших землях, усе це забулося. Усі злочини, скоєні Росією, були б забуті та з нею були б відновлені відносини на всіх рівнях так, наче нічого не було. В іншому випадку усі гасла ООН та інших організацій про те, що найбільшу цінність має людське життя — є пустим звуком. Адже як можна сідати за стіл переговорів із тим, хто зруйнував мільйони життів? Як можна домовлятися з тим, хто вбив тільки в одному Маріуполі понад 100 тисяч людей? Після всього цього, даючи слово Росії та таким чином торгуючи людськими життями, у мене складається враження, що у цьому світі цінність має лише той, у кого більше грошей та влади. Але хіба такий світ має сенс?
Я щиро вдячна усім, хто підтримує Україну, допомагає їй та розуміє, що це боротьба не тільки українців за своє існування як нації, а й всього світу за своє майбутнє. Кожен з українців когось втратив у цій війні, але я щиро сподіваюся, що мені більше не доведеться ні з ким прощатися. Я щиро сподіваюся, що всі мої близькі люди, які наразі боронять всіх нас повернуться живими. Я щиро сподіваюся, що спільними зусиллями ми зможемо це зло зупинити як можна швидше. Наразі найбільше я мрію прокинутися та почути «вставай, війна закінчилася», й це є мрією кожного українця. Та моєю найбільшою мрією є вільна, незалежна та проквітаюча Україна, у якій будуть зростати мої діти, які ніколи не дізнаються, що таке війна.
