Kyiv Post поспілкувався з Вікторією Лінник, фотокореспонденткою, волонтеркою і засновницею благодійної організації «З нами Бог». Вікторія з перших днів війни активно займається волонтерством, їздить до гарячих точок, спілкується з людьми і фіксує все на камеру. Її найбільша мрія – зробити Україну кращою, розвивати культурну спадщину та брати участь у проєктах, пов’язаних з відбудовою України, навіть якщо треба буде носити цеглу в Маріуполі та жити там.
Вікторія, що ви одразу зробили, коли дізналася про повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого?
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Пішла до військкомату, хотіла приєднатися до лав ЗСУ, вистояла 2-годинну чергу, а мені сказали: «Ми дуже раді, що охочих воювати дівчат дуже багато, але ми вже на сьогодні закрили не тільки основний набір, але в нас вже резерви переповнені, так що чекайте своєї черги». Чекати я не могла, треба було щось робити, і я почала волонтерити. Плану особливо не було, його придумала війна, яка відкрила багато потенціалу, про який ми навіть не здогадувалися. З групою сміливих і відчайдушних активістів ми зібрали гуманітарку і почали її розвозити. Ще я – професійний фотограф, тому паралельно знімала сюжети та спілкувалася з людьми. У мене з’явилася мета, я хотіла показати світу через фотографію той біль та страждання, які зараз переживає український народ. Зруйновані міста, будівлі, просто стерті з лиця землі, ті життя, які в нас були.
Куди ви поїхали спочатку?
Найперший виїзд був до Чернігова, на початку березня, коли там якраз проходили бої. Про цей виїзд ніхто не знав, мама думала, що я в Києві, батько і мій коханий були впевненні, що я в Хмельницьку. А я стою з гуманітаркою під Черніговом, під жорстким обстрілом, розуміючи, що ніхто не знає, де я. Тоді нам з командою вдалося привезти дуже багато гуманітарної допомоги, було повністю забито три мікроавтобуси. Ми простояли під Черніговом два дні. Коли дзвонили рідні, мене накривали ковдрами, щоб не було чутно, де я знаходжуся.
Потім ми виїжджали на евакуацію людей з Ірпеня, коли місто було під обстрілами, завозили їх до Хмельницького та в інші міста західної України. Бували такі дні, коли я 12 годин була за кермом. Потім був Харківський напрямок. Дуже багато з того, що ми робили, ніхто не знає. Зараз набагато легше все робиться, а в перші місяці війни було дуже важко. Вже в липні я офіційно відкрила свій благодійний фонд «З нами Бог».
Чим займається ваш благодійний фонд і чого саме така назва?
В першу чергу ми допомагаємо ЗСУ, купуємо автівки, антидрони, амуніцію, взуття, якщо хлопці просять смаколики – веземо смаколики. В другу чергу – це поміч людям, які постраждали під час війни. В нас є хоспіс, де живуть люди, які все втратили. Ми ними опікуємося, стараємося закривати їхні потреби – це ліки, одяг, харчування. В третю чергу ми допомагаємо притулкам з тваринами, які вивезли з гарячих точок. Багато допомоги приходить з Америки та Європи, також закриваємо збори на місці.
З нами Бог – це моя позиція по життю. Бог має бути в серці кожної людини, не залежно від віросповідання. А ще «З нами Бог!» – це старовинний гімн часів Київської Русі, його співали ратники перед боєм, зокрема, перед битвою з монголо-татарами на ріці Калці в 1223 році. Також це гасло 24 батальйону Айдар. І взагалі, якщо організація займається благодійними справами і з нею Бог, то Бог завжди допоможе. Як то кажуть, як корабель назвеш, так він і попливе.
Яка ваша подорож була найнебезпечнішою?
Це був деокупований Вовчанськ, що в Харківській області. Прикордонне місто, яке було під окупацією 7 місяців. Я поїхала туди робити репортаж та роздавати гуманітарку. Одного ранку, коли ми збиралися з військовими на роздачу гуманітарної допомоги ми потрапили під мінометний обстріл, я встигла вдягти тільки бронежилет. Летіло добре, розірвалося десь в 500 метрах від нас.
Що ти відчула? Чи страшно тобі було?
В мене вже імунітет за 8 місяців війни. Ставлюсь до цього спокійніше. Якось легше відчувається, коли ти знаходишся на лінії фронту. За себе мені не страшно, перехрестилася, поцілувала хрестик і пішла. Найбільше переживаю за своїх рідних.
Чи багато у твоїх подорожах ви зустрічали людей з проросійськими поглядами?
Дуже багато. Навіть зустрівся дідусь, який отримав російський паспорт. Проте адекватних людей більше.
Як готуються до зими в прифронтових зонах?
Багато людей ще до кінця не розуміє всієї критичності ситуації, яка складеться з приходом холодів. Набагато краще буде тим, хто живе в приватних будинках, бо у квартирах люди будуть без води, опалення, газу. Я бачила будинки, де зі всього під’їзду живуть тільки у двох квартирах. Більшість людей виїхало, але багатьох пенсіонерів військовим і волонтерам доводиться вивозити через вмовляння.
Про що люди говорять в прифронтових зонах? Вони жаліються на життя чи про це вже навіть не говорять?
Обіцяла собі не плакати до перемоги, але коли спілкуєшся з людьми, які живуть під цілодобовими обстрілами, чи які виїхали з гарячих точок, то люди тобі душу відкривають, і це дуже важко. Ти мусиш цей біль переживати разом з ними. Вони не жаліються, вони розповідають про те, як жили до окупації, під час неї, і, як не дивно, планують майбутнє. Важко, проте розумієш, що коли вони тобі це все розповідають, їм стає легше, тому доводиться бути ще і психологом.
Які настрої у військових, чи не змучилися вони?
Це те, що я сама постійно запитую у військових: хлопці, що вас мотивує? як ви витримуєте психологічно, 24 години на добу, 7 днів на тиждень, сидіти разом в окопі, в штабі, та кожну хвилину ризикувати життям? Всі відповідають одне те саме: по-перше, їх мотивують рідні та близькі, хочеться, щоб вони жили в прекрасній Україні, на рідній землі. Тому вони готові сидіти в окопах стільки, скільки буде треба. А по-друге, вони не хочуть, щоб українці були рабами, ми всі хочемо жити в незалежній та вільній Україні. Вони всі дуже затяті, заряджені та мотивовані, готові лупити по повній! Але все одно відчувається психологічна втома, все-таки війна є війна. Та той адреналін, коли в тебе забирають твоє майбутнє і ти знаєш, що можеш це повернути, от тим вони живуть! Обожнюю їх.
Чи сталося переосмислення певних понять та цінностей?
Воно у всіх сталося, цінності змінилися. Те, що було вчора важливим та вкрай необхідним, сьогодні не має значення. Вчорашні проблеми перетворилися на дрібниці. Якісь смартфони, якісь кросівки, якась подряпана машина взагалі не вартує тепер нашої уваги. Зараз в пріоритеті вижити, максимально допомогти та піклуватися про сім’ю.
