Росія вже не загадка. Жорстока правда (1)

У 1939 році Уїнстон Черчилль назвав Росію “загадкою, загорнутою в таїну всередині головоломки”, і протягом десятиліть, якщо не століть, вона зачаровувала Захід як щось екзотичне й незбагненне. Але зараз, нарешті, світ побачив справжнє обличчя того хижого чудовиська, яким Росія завжди була і залишається.

Ще у серпні 2008-го Алан Кауелл написав у The New York Times, що Черчилль мав на увазі Росію як “незбагненно злу країну, що завжди грає за своїми правилами, зазвичай на шкоду тим, хто грає у відкриту”. Цьогорічний напад на Україну нажахав навіть тих у Берліні й Парижі, хто вважався друзями Росії.

Загадки вже немає, маску скинуто, і вже нема виправдань для тих, хто не бачить, що собою являє Росія.

Злочин як кара

Вже багато місяців євразійські російські варвари обстрілюють українські міста, інфраструктуру і беззахисних мирних громадян, звинувачуючи Захід в усіх смертних гріхах і погрожуючи ядерною зброєю.

Зазнаючи на полі бою поразок від наших хоробрих захисників, яких підтримують Західні союзники, ці російські боягузи постійно б’ють ракетами з повітря. Вони сподіваються, що смерть і руйнування деморалізують Україну та її союзників і змусять Київ якщо не капітулювати, то хоча б піти на мир із Москвою на її умовах.

Попри все, режим Путіна і його покірні піддані досі заявляють і вірять, що ведуть справедливу війну (яку Путін називає “спеціальною військовою операцією”) проти нестерпних українців.

Путінський режим називає “антиросійською”, націоналістичною, фашистською, нацистською і навіть сатанинською сучасну політичну націю України, яка вже не раз підтвердила і довела своє європейське, демократичне самовизначення. Її російськомовний лідер єврейського походження здобув упевнену перемогу на президентських виборах 2019 року.

Злочином України, з московської точки зору, є те, що вона відкинула євразійську автократію Росії “über alles” (понад усе), і хоче возз’єднатися з європейською родиною та інтегруватися в євроатлантичні структури, щоб забезпечити власну безпеку і добробут.

Російська шизофренія

Своїми діями в Україні Росія посягнула на світ, який з одного боку притягує і викликає заздрість, якщо не відчуття меншовартості, а з іншого є для неї світом чужих цінностей, що становлять для неї загрозу – не так через військову силу Заходу, як через те, що він є уособленням іншого стилю життя, прогресивної демократичної цивілізації, що контрастує з політичною, соціальною і культурною відсталістю Росії.

Звідси й вроджена, збочена шизофренія Росії – країни Большого театру, Ермітажу, Пушкіна і Достоєвського, і все ж такої дикунської.

Чи не лицемірством є те, що діти російських можновладців, олігархів та інших багатіїв живуть і навчаються за кордоном? На Заході вони купили розкішні будинки, вілли та яхти. Там вони вклали й відмили свої гроші, а вдома повторюють, як мантру, що Росія інша, вища, всемогутня, і що сама є законом і цивілізацією.

Автократія, клептократія, цензура, постійні викривлення історії, ксенофобія, шовінізм, жорстокість, бравада і атавістичне російське православ’я, на якому тримається нетерпима, насильницька держава, – все це є обличчям сучасної Росії, яким воно насправді було завжди.

Від азіатської Московії до імперської Росії

Впродовж майже трьох століть – від 1200-х до 1500-х років – Московія, як тоді звалася Росія, була під “татарським ярмом”, аж поки його не скинув Іван Грозний. Його держава була відрізана від Європи та європейського життя. Тим не менш, запозичивши через Київ християнство візантійського Константинополя після того, як у 1453 році його захопили турки, московітські попи й правителі стали вважати себе Третім Римом.

На початку XVIII століття цар Петро I, сам будучи тираном, не зміг, навіть найнявши київських вчених мужів і “реформаторів”, зробити “європейським” московітський анклав азіатського деспотизму. Та це не завадило йому перейменувати його на “Російську імперію”, насильно приєднавши неросійські землі.

Невдовзі після цього, в 1731 році, великий європеєць Вольтер зауважив у своїй книзі: “L’Ukraine a toujours aspire a etre libre” (Україна завжди прагнула волі). П’ятдесят років потому “велика, освічена “російська” монархиня” – німецька імператриця Катерина ІІ, яка багато листувалася з Вольтером, знищила останні залишки автономії України і закріпачила її населення.

У ХІХ столітті панували імперіалізм і деспотія, а Захід захоплювався такими підлабузниками від літератури, як Пушкін і Достоєвський, які прославляли достоїнства царської імперії. Тоді непокірна Польща грала роль, яку потім на себе взяла Україна – роль волелюбної кістки в імперському горлі Росії.

Показово, що менш ніж за 40 років потому Британія і Франція, які були затятими ворогами під час наполеонівських воєн, стали союзниками. Разом із Османською імперією та іншими державами вони виступили проти російського монстра в Криму в 1850-х.

За іронією долі, автори “Маніфесту” Карл Маркс і Фрідріх Енгельс ненавиділи Російську імперію, а та, перетворившись у 1917-му на комуністичну радянську, їх ідеалізувала.

Енгельс писав, що вона “утримує силу-силенну вкраденого, і настане день, коли вона буде змушена все повернути”. Маркс пішов іще далі. На першому з’їзді Інтернаціоналу в Лондоні в 1864 році він заявив:

“З безсоромним схваленням, демонстративною симпатією, чи ідіотською байдужістю вищі класи Європи спостерігали за тим, як Росія поневолювала Кавказ і вбивала героїчну Польщу”.

Не пройшло й століття, як Радянський Союз, що виступав союзником нацистської Німеччини проти демократичного світу, сам став жертвою її нападу і воював проти неї разом зі своїми колишніми демократичними ворогами. Щойно Гітлер був переможений, експансіоністська Росія знову взялася за своє – встановлювала контроль над східною і центральною Європою і вступила у Холодну Війну.

У своєму репертуарі

Надалі Москва виступала як лідер і опора всіх, хто проти Заходу, як ідеологічна альтернатива Західного світу, військовий Геракл, впливова сила і економічний покровитель, і десятиліттями це їй сходило з рук. Але в 1989-91 роках нарешті настав час розплати: народи східної і центральної Європи позбулися домінування Москви, а сам СРСР розпався на 15 незалежних держав.

Після короткої єльцинської інтерлюдії 90-х на російську сцену вийшов Путін. Як свого часу Гітлер, розлючений умовами Версальського договору, він назвав розпад радянської імперії “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”. У грудні 2021-го він оплакував “роз’єднання історичної Росії під назвою Радянський Союз”.

За правління Путіна колόс російського імперіалізму знову звівся на ноги енергетичних ресурсів, від яких Україна і Європа ставали дедалі більше залежними, і почав відмовляти своїм колишнім колоніям у праві на самовизначення. Він заявив, що якщо дати Україні, Молдові і Грузії піти на Захід – до Вашингтону, НАТО, ЄС, то його інтереси, права і безпека будуть під загрозою.

У 2014-му, а потім у 2022-му, Росія напала на Україну. Розв’язавши війну і загарбавши її землі, вона очікувала, що Захід із цим змириться. Але той не змирився і нарешті сказав Росії сильними словами і переконливими діями, що все зрозумів і вже не подарує її традиційного імперіалізму, цинізму і зневаги до міжнародного права і норм цивілізованої поведінки.

Далі буде.

Богдан Нагайло, Головний редактор Kyiv Post, автор книг “Радянський розпад: історія національної проблеми в СРСР” і “Українське відродження”.

Погляди автора статті можуть не відображати позицію Kyiv Post.