Аніка Калашнікова показує Kyiv Post численні світлини в своєму телефоні – себе, своєї сестри Маші, друга Міхи та інших. На них вони вдягнені й загримовані як пірати, придворні, привиди, гобліни та інші історичні й літературні персонажі.

До війни 40-річна Аніка разом із рідними й друзями залюбки брала участь у костюмованих рольових іграх (КРІ), частиною яких були "бої" в старих замках та інших спеціально підібраних місцях. Для них учасники власноруч шили костюми й виготовляли мечі, щити, обладунки та бутафорію.

Advertisement

Після вторгнення Росії Аніка, Маша, Міха та інші члени КРІ-команди стали волонтерами Харківського гуманітарного центру в зовсім іншій битві – вони возять продукти до п'ятьох сіл на Харківщині.

Харківська КРІ-команда до повномасштабного вторгнення Росії.

 

Ці завзяті, розумні, позитивні молоді люди справді схожі на піратів, яких зображують, але піратів хороших – тих, які роблять добро для інших, а не ганяються за наживою. У них одна мета – допомагати своїм співвітчизникам, своїй країні, і всіх поєднує щире відчуття товариства.

"Пірати" Аніка Калашнікова з чоловіком під час КРІ в Україні.

Advertisement

 

Поки інші товариші жують їжу з супермаркету і складають продуктові набори в пакети, 37-річна Маша Калашнікова спілкується з Kyiv Post.

Марія Калашнікова.

“Ми з Анікою єврейки. Ми свого часу вчилися в ізраїльській школі і відчули на собі, що таке Інтифада, – каже Маша. – Коли йде війна, намагаєшся контролювати себе і впливати на власну долю. А в такий спосіб ми намагаємося швидше закінчити війну. Це наше місто, наша країна, і я хочу, щоб моя донька [їй 12 років, наразі вона в західній Україні] повернулася в мирну країну. Вона постійно питає мене, коли вже нарешті зможе разом зі мною і тіткою Анікою взяти участь у рольовій грі. Чому ж не зможе?”

Advertisement

Аніка зазвичай виготовляє всі костюми й прикраси для своєї КРІ-команди.

Маша, Аніка, Міха та інші волонтери Центру дісталися сюди розбитими дорогами в побитому фургоні зі слідами від уламків. На їхньому шляху були підірвані мости, тисячі зруйнованих будинків і знаки "Обережно, міни!".

Волонтери Центру доставляють продукти, гігієнічні засоби, батарейки, медикаменти, одежу та багато іншого громадам, постраждалим від семимісячної російської окупації. Все це надходить з 26 країн і потрапляє на пошарпаний склад, у якому завжди гамірно: тут команди волонтерів пакують і готують до відправки гуманітарну допомогу.

У кожному селі, в яке приїжджають волонтери Центру, назустріч їм виходять тепло вдягнені мешканці і дякують, отримавши допомогу. Багатьом із них практично немає на що жити через втрату двох врожаїв, бо тисячі гектарів їхньої землі всіяні мінами й нерозірваними снарядами.

Advertisement

34-річний Міха – з сережками у вухах і волоссям, зібраним у довгий хвостик, – дуже схожий на Джека Горобця, якого у відомому фільмі зіграв Джонні Депп. Із заднього сидіння фургона захисного кольору він кричить Андрієві Руденку – бійцю спецпідрозділу "Кракен":

“Андрюхо, що веземо в наступне село?”

“Тебе! – кричить той у відповідь. – Там треба молоді хлопці”.

 

Андрій координує гуманітарну роботу "Кракена" з роботою Центру.

Продукти від Харківського гуманітарного центру роздають мешканцям села Новий Бурлук, яке пережило сім місяців окупації.

Водій другого авто, теж захисного кольору – американського позашляховика – 39-річний Раян Майєр, колишній нафтовик зі штату Оклахома.

Advertisement

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Раян приїжджає до України на кілька місяців. Ані української, ані російської він не знає, але всі по-доброму сміються з його американського завзяття і кліпів у YouTube, які він показує на своєму телефоні, якщо є зв'язок.

“Я тут тому, що росіяни вже робили таке з моєю родиною. Не можна, щоб зараз вони робили це з українцями”, – каже Раян.

Його предки були німецькими фермерами-Менонітами, які жили на сході України. У XVIII столітті їх репресувала і виселила російська імператриця Катерина ІІ.

“Своїм друзям в Оклахомі я кажу, що це – наче торнадо, – пояснює Раян. – Я їм кажу: "Згадайте найстрашніший у своєму житті торнадо, як він пронісся містом і не залишив після себе геть нічого". От таке росіяни хочуть зробити тут. Торнадо не можна зупинити, але ми можемо зупинити росіян!"

Advertisement

 

 

 

 

У маленькому селі Лисогірка – всього з десяток хат. Нас зустрічають літні мешканці й невеличке стадо кіз. На узбіччі – понівечене авто з літерами “Z”, залишене окупантами. Більшість із них були з так званої "ЛНР" і з Бурятії. Один із мешканців пояснює, що це авто українські бійці двічі переїхали танком – вперед і назад – “щоб точно вже більше не їздило!”.

Раян Майєр з Оклахоми мітить знищену Z-автівку.

Раян позує разом з іншими для селфі біля цієї іржавої купи металу, а потім справляє малу нужду з цигаркою в зубах – ще один пірат робить свою справу. 

Усі сміються. Серед них 20-річна Лєра Степаненко – перекладачка з західної України.

 

На Лєрі військова куртка з нагрудною нашивкою “O’Donnell” і кепка з написом “I’m Ukrainian.” Цю куртку колись носив її хлопець Сейдж "Дон" О’Доннелл – 24-річний австралієць, який загинув у бою на Луганщині в грудні. Вона теж волонтерка Центру.

Валерія "Лєра" Степаненко

“Дон зробив свій внесок у перемогу – пожертвував найдорожчим. Я теж роблю свій внесок, і роблю це заради нього також”, – говорить Лєра.

Дорогою назад до Харкова зупиняємося в ще одному селі – Куньє. Сюди волонтери привезли коробки вермішелі від банку продовольства. Один із місцевих говорить, що треба зробити дуже багато, щоб розчистити поля, і що селяни не чекають, поки цю роботу почне робити влада.

Міха показує маленький сільський майдан і відновлений парк, у якому висадили тюльпани – навіть війна не може вбити в українцях потягу до прекрасного. 

Пізніше, повернувшись на склад, Аніка і Аня – вночі шкільний бухгалтер, а вдень – безшабашна водійка – говорять про нові правила звітності за всю гуманітарну допомогу і всі пожертви. Вони знають, що Центр має і буде працювати так, як вимагається, але для них – веселої ватаги піратів – це неприродне заняття, вони просто хочуть робити те, що треба людям.

 

Зараз близько десятої вечора. Команда на ногах із восьмої ранку. Маша наглядає за роботою на складі. Міха, Уляна, Лєра, Раян і польська волонтерка Анна пакують набори. Аніка і Аня займаються документацією, а Андрій з "Кракена" вивчає на мапі завтрашній маршрут, затягуючись своїм яблучним вейпом.

Андрій Руденко в приміщенні складу Центру.

Маша говорить із сумом: “Дивлюсь у Фейсбук – за час повномасштабної війни загинуло вже 30 людей, яких я знаю. Жахливо, що гинуть найкращі люди з нашого покоління”.

 

Можливо так, але такі патріоти є зараз і тут, на цьому складі.

Андрій Руденко і Піт Шмігель на звільненій території.