Тисячі солдатів української армії перебувають на передових позиціях, особливо важко доводиться піхоті. Kyiv Post публікує анонімний щоденник українського піхотинця, що почав служити на Донеччині і вперше потрапив на передову.
Нам сказали, що розклад у нас такий: тиждень на базі і тиждень на передовій позиції. Бронік видали важкий, незручний, коли присідаю - розстібається, важить 12 кг. Припасів і води взяв, скільки міг нести, також зброю, амуніцію, рацій немає, та й росіяни їх прослуховують, вони перехопили нашу станцію. Коли ми мали виходити з тилу, командування повідомило по рації, і на нас одразу 5 мін 82 калібру нечутних прийшло, а через якийсь час іще – це, щоб, якщо ми поранені, то добити. Ми знаємо, що вони слухають, тому іще живі.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Позиція в нашому випадку - це не окопи, а старі будинки, де ми одразу потрапили під обстріл. Росіяни нас там атакують майже безперервно - на мене дрони скидали воги (ВОГ - граната дульнозарядна), атакували мінами, позицію обстрілюють мінометами, ми вже навіть не звертаємо увагу – засипле так засипле. Танками, схоже, стріляють не по нас, бо немає сенсу.
В туалет ходити – під себе, потім акуратно можна викинути, або в підвали, але там лежать мертві. Втрати в нас були вже наступного дня, і через день, поранені весь час
Саме місто, де ми воюємо, виглядає сюрреалістично, російські трупаки навалені всюди, все обвуглене, в руїнах, особливо на дитячі майданчики страшно дивитись. Всі дві-триповерхівки в руїнах. Перед руїнами поле, на котрому побиті танчики, окопи і кілька руїн. За тим полем в кілометрі село, де засіли росіяни, праворуч теж їхнє село і, вони нас закидають артою, СПГ (радянський станковий протитанковий гранатомет), танками і бехами (БМП) з того села.
Все б нічого, але ми маємо зайняти це поле, окопуватись там і висувати туди наші позиції, але саме туди працюють російські міномети 82-120 калібру, тому в нас стільки втрат.
Ти ідеш по тому полю, а навколо все розривається, ти падаєш, підіймаєшся – ще 20 метрів, і знову стріляють: почув – упав, не почув – то тебе вбили або поранили. Проблема, що 82 калібр міномета майже зовсім не чутно. Крім того, по евакуації поранених і вбитих теж обстрілюють, бо це у 300 метрах від того поля.
Коли потім доходиш до позиції, де треба копати, там те саме - обстріл, а командування вже звітує, що зайняло 300 метрів поля, яке вже втретє переходить від нас до росіян. Я думаю, що командування має попрацювати, щоб їхні міномети замовкли і дрони, що скидають гранати на нас, приземлились, і щоб зв'язок був, а потім вже посилати нас займати позиції.
Взагалі у нас дефіцит зброї і навіть лопат нема, ми копаємо російськими, що там валяються. Іще жахливо пересуватися вночі без тепловізорів і приладів нічного бачення, у нас їх нема і не передбачено, думаю сам його купити. І приціл потрібен. Я намагаюся вчитися і слухати уважно, щоб вижити.
Спимо ми у підвалах, руїнах, або окопах, під розбитою технікою чи плитами. Дві ночі з шести я взагалі не спав, вдень можна спати по дві години. Спимо одягнені, але я чоботи знімаю, у спальних мішках, але тут потрібні спеціальні, з чохлом, щоб у калюжі не намокали.
Більша проблема, що нема зовсім туалету і води нема, а дістатися до води - треба пройти 3 кілометри під атаками артилерії. Ми там їмо консерви, або спеціальні батончики, бо помирати голодними неохота, а після бою пити дуже хочеться.
Сидиш там, навколо російські трупи і їхні шмаття, спорядження їхнє, рюкзаки, але ми беремо тільки зброю. Взагалі добути російську зброю - це особливе досягнення, у нас її вже більше, ніж нашої. Крім того, набої однакові, тому всі розкопують завали, щоб знайти такий трофей. Бачив російські набори – теж все в основному таке ж саме, як і у нас, але є тепловізори, біноклі і нічні приціли, і все написано, що російської армії, у нас це обладнання волонтери постачають.
Наші теж трупи побратимів не можуть забрати на захоплених росіянами територіях. Я думаю, що у них так само наші валяються. Тіла без документів у нас лежать також у пакетах підписані, деякі в підвалах з минулих штурмів, не знаю, чому їх не забирають.
Коли ми дісталися позиції, мій друг, що два місяці тому був призваний, копав окоп на тому полі, тут в них влучила міна – один загинув, а мого друга поранило. Ми з ними на евакуацію висунулись, а росіяни стріляють, бо ми зайшли 300 метрів на їхню територію. Зліва стріляли з автоматів, але виявилось, що то наші стріляли про всяк випадок. Я тоді не знав, що наші теж можуть в нас стріляти, думав, що росіяни з обох боків.
Врешті решт забрали вбитого і дісталися нашого сектора, а з позиції довелось утікати. Все повернулось, як і було, а побратима мого пораненого нема. Почався світанок, і ми запустили дрон, щоб його знайти – не бачимо. Потім через три години він до нашого укриття (а воно крайнє) ввалюється.
Ми спочатку думали, що то росіянин – ледь свідомий, каска в крові, вся в дірках спереду наскрізних - як решето. Він там весь цей час ходив по позиціях росіян, потім якось отямився і нас знайшов. Ми його доправили на евакуацію. Ішов сам, надіюсь, що його лікують, бо зв’язку з ним поки нема.
Я повернувся на базу весь брудний, там якась глина липне весь час на взуття, пересуваєшся із зайвими двома кілограмами бруду налиплого. Місцеві придумали бізнес - помитися у них коштує сто гривень, і випрати одяг теж сто гривень.
Місцеві жителі, що залишились, зазвичай проросійські, але в спину не стріляють. Коли сиджу у них в саунах з камінами-павлінами, які собі люди там роками будували, чую, що по ним монотонно з обох боків росіяни продовжують лупити з артилерії. Здається, що їх росіяни обманули, хоч може у них своє сприйняття.
До речі, російські літаки залітають на нашу територію на 10-20 кілометрів і кидають по селах бомби. Курахове бомбили нещодавно по ТЕЦ.
Не знаю, що брати з собою наступного разу на передову. Якщо більше захисту - то пересуваєшся повільніше: за 200 метрів шляху доведеться 15 разів по ямах ховатись, то може краще швидше стрибати, ніж бути умовно захищеним. Думаю, з таким темпом втрат наш підрозділ три місяці протримається, за найоптимістичнішими прогнозами.
