Волонтер Майкл Холлі разом із ще двома медиками з Великої Британії три тижні їздив Донеччиною, аби допомагати місцевим мешканцям і військовим. Також команда волонтерів допомогла евакуювати музей історії України із зони бойових дій до Києва.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Розкажіть, будь ласка, про свою поїздку та про враження від неї.
Ми ще з двома волонтерами відвідали Донецьку область, зокрема Мар’їнку, Катеринівку, Курахове та інші прифронтові села, намагаючись надати екстрену медичну допомогу місцевому населенню, особливо людям похилого віку та дітям у прифронтових селах. Метою нашої поїздки також було забезпечення українських військових тактичними аптечками та бронепластинами, які доповнюють бронежилет і забезпечували додатковий механічний захист людського тіла від різних небезпек (холодної зброї, картечі, куль, уламків бомб, снарядів). Також ми евакуювали тамтешній історичний музей до Києва.
Українські військові, які воюють на Донецькому напрямку, отримали захисні бронепластини. Фото Майкла Холлі.
В першу чергу ми допомагали місцевим мешканцям із хронічними захворюваннями, з пониженим або підвищеним кров’яним тиском і хворобами серця. Я допомагав українцю, якому, як я розумію, ампутували ногу. Був чоловік з інфікованим осколковим пораненням ноги, який намагався ходити і хотів далі битися з ворогом. У нього троє дітей. Я сказав йому, що якщо інфекція потрапить у його кров, він помре – рана вже була вся чорна. Ми почистити йому рану і відвезли до лікарні в село неподалік. Це типова ситуація для зони бойових дій.
Ми особливо опікувались людьми похилого віку. В однієї жінки був інфікований обпік третього ступеню на нозі. Ми почистили його та зробили протиопікову пов’язку, а потім відвідали жінку, щоб переконатися, що вона приймає необхідні ліки та змінює пов’язки. У неї не було ні знеболюючих, ні антибіотиків, тому ми їй дуже допомогли.
Чоловікові з тяжкою інвалідністю, який живе з мамою у прифронтовому селі, ми допомогли отримати спеціальні рідкі варіанти ліків, бо через інвалідність він не може ковтати. Ми передали українським військовим медикам, які евакуюють поранених, запас антибіотиків, щоб вони могли вчасно попереджати інфікування ран.
Майкл Холлі допомагає українським військовим на Донеччині. Фото Майкла Холлі.
Я думаю, що українські військові там іноді опиняються у відчайдушному становищі, адже одного дня та територія була сильно обстріляна, і ми отримали запит від військових на антибіотики. Поліція не дозволила нам проїхати туди через обстріли, але вони так потребували ліків, що їхній лікар, ризикуючи життям, приїхав під артилерійським обстрілом, щоб забрати ліки. Після того, як він повернувся і зміг надати пораненим першу допомогу, їм знадобилися післяопераційні антибіотики, тому що поранення від осколків завжди брудні, тому у багатьох спостерігались важкі ранові інфекції. Бактеріальна інфекція може вбити людину за дванадцять годин. Тому їм треба було надати ліки якнайшвидше.
Вони розуміють англійську? Як ви з ними спілкувалися?
Дуже важко жестами пояснювати щось про хвороби та ліки, тому ми використовували Google Translate російською та українською. Коли ми з кимось зустрічаємось, ми показуємо картку з перекладеними українською мовою запитаннями про стан здоров’я та хвороби людини, і люди нам відповідають – так чи ні. Таким чином ми можемо розуміти потреби людини та надати необхідні їй ліки. Але ми не надавали такі препарати від серцево-судинних захворювань як валіум – а таких звернень було дуже багато. Це небезпечно, тому що якщо діагноз визначено неправильно і ці ліки є неприйнятними, ви можете вбити людину.
Як ви знаходили людей, які потребували допомоги?
Ми їздили селами і давали зрозуміти, що ми медики, зокрема й нашими спеціальними нашивками. Під час затишшя між обстрілами ми стукали у двері будинків і пропонували свою допомогу, запитуючи людей, чи вони в порядку, і люди казали нам, якої допомоги вони потребують.
Люди, які живуть у прифронтових селах, у відчаї?
Так, вони у відчайдушному становищі. Голодні, хворі, а подітися їм нікуди. Вони залишаються, бо вважають, що не знайдуть житла в іншому місці. Місця розміщення біженців вже переповнені. Крім того, це здебільшого люди літнього віку або інваліди, і їм важко виїхати.
Ви бачили дітей у зоні бойових дій?
Так, я сам бачив шістьох дітей віком від 2 до 14 років у Катеринівці. Ходять вулицями навіть під час обстрілів, наче нічого не відбувається. У прифронтових зонах постійні обстріли, не працюють ні школи, ні лікарні. Люди голодні та хворі. Готують їжу на вогнищах. Я вважаю, що цих дітей треба примусово евакуювати. Якщо батьки не захищають права дітей і не забезпечують їхню безпеку, держава має втрутитись. Я знаю, що українська влада зараз працює над змінами до законодавства, аби врятувати цих дітей.
Люди в зоні бойових дій живуть у підвалах?
Ні, вони вже призвичаїлись до обстрілів. Можливо, перші три місяці ти й будеш ховатися в підвалі, а потім скажеш собі: «Мені набридло жити в підвалі. Я ж досі не загинув, а обстріли є тепер чимось надто звичним».
Чи є у мешканців зони бойових дій їжа, вода, енергопостачання та медичне обслуговування?
Так, є по одному маленькому магазину у Катренівці та Кураховому, найбільшому з тамтешніх населених пунктів. Там же, в Кураховому, є й лікарі. Є електрика від генераторів. Більшість людей, яких я там бачив, готують їжу на вогнищі, але вони іноді не мають чого готувати. Навіть у Кураховому є величезна проблема з водопостачанням. Ми спілкувалися з багатьма людьми, і всі вони скаржаться, що є проблеми з водою. Ми доставили тисячі пакетиків для очищення води, але для населення Курахівського району потрібно їх значно більше, адже там залишається ще близько 10 тисяч людей.
Там і досі є люди, налаштовані проросійськи, чи всі вже стали проукраїнськими?
Мені здається, що люди там переважно підтримують Україну і є патріотами, але на декому я бачив спортивні костюми з кольорами російського прапора – це мене завжди трохи нервує. Може, мені зараз горло переріжуть, хтозна.
Вони там різні, тому що літні люди прожили більшу частину свого життя за Радянського Союзу. За останні 30 років все змінилося, але ці зміни відбулися, коли цим людям було вже за 50. Я думаю, що ці люди просто хочуть перестати страждати і бачити страждання близьких. Я не помітив великої зацікавленості в політиці у більшості людей там. Вони просто хочуть бути в безпеці.
Де ви там зупинялися?
Ми перебували там протягом трьох тижнів, і весь час рухались. Ми переїжджали з сіл, де вже надали допомогу, не затримуючись довго на одному місці. Ми спали в машині або у покинутих будинках, звичному тепер «кемпінгу» в Україні (жартує Майкл).
У яку найнебезпечнішу ситуацію ви там потрапляли?
Коли ми приїхали на сміттєзвалище за сталевим листом для моєї машини, щоб захиститись від осколків та куль, там були люди, які хотіли нам допомогти, але один хлопець із російським прапором на одязі вигукнув: «Дивіться, тут англійці з машиною». І я подумав, що, можливо, нам варто піти. Я підозрюю, що людина з російським прапором, скоріш за все, підтримує росіян, але я не уточнював. Питати про це було небезпечно. У будь якому разі таких людей і там невеликий відсоток.
Ці люди з російським триколором вас про щось запитували?
Так. Питали: «Що ти тут робиш? Чому ти тут?» Але навіть ці люди були впевнені, що ми щиро намагаємося допомогти місцевим. Я пояснив, що ми не граємося в політику і що ми тут, аби допомогти хворим. Їм це не надто подобалось, втім і вони радіють, що хоч хтось їде в ці села, щоб це зробити.
Чи траплялися там з вами якісь кумедні випадки?
Минулого року я потрапив під обстріл, коли був у зоні бойових дій, отримав контузію. Потім я був в Англії три місяці, лікувався та відновлювався перед тим, як повернутися в Україну, але я й досі інстинктивно підстрибую, коли чую звуки вибухів, і це викликає сміх у місцевих, тому що вони давно звикли до цих звуків. Всі зазвичай говорять: «Дивіться, а він дуже нервує».
Також, коли ми рятували український культурний центр, який зараз перевезли на збереження до Києва, було засновано KIWI care – вони надали транспорт. Отже, ми виносили експозицію музею, вітрини зі старими фотографіями та артефактами, а танки та бронемашини стояли надворі, стріляючи зі своїх гармат. Ми переносили експонати, які вважали дуже цінними, а військові нам кричали: «Що ви робите, божевільні? Біжіть, рятуйтеся!». Потім ми дізналися, що врятували музей радянської армії від російського обстрілу. Це було трагікомічно.
Історичні фотографії, які Майкл Холлі евакуював, ризикуючи життям, виявились музеєм Радянської Армії. Фото Майкла Холлі.
Коли рятуєш тіло і заліковуєш рани, людина відновлюється. Але якщо втрачена людська історія, у людини залишиться тільки травма. Важливо зберегти історію. Тому ми зробили детальні фото будівлі музею, щоб згодом можна було реконструювати її.
