Сьогодні річниця жорстокого повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З нагоди цієї події Kyiv Post зібрав 14 історій людей, які розповідають про масштаби втрат, завданих агресією Кремля.
Моя донька народилася 2 березня 2022 року, на 7 день війни, у пологовому будинку в центрі Києва. Тим часом за кілька кілометрів у Київській області російські окупаційні війська влаштовували масові вбивства та намагалися прорвати оборону столиці.
24 лютого
Мені дуже важко згадувати перші дні війни. 24 лютого я, як і багато моїх земляків, прокинулась від вибухів. Першою думкою в моїй голові було: «нам треба якнайшвидше тікати».
Найнеобхідніше я поклала в сумку. Ми разом із чоловіком сіли в машину, у якій навіть бензину не було: ми жодним чином не були готові до найгіршого сценарію.
Один рік без сина – інтерв’ю з Анною Яхно
О 6-й ранку ми вже вирушили з дому й зіткнулися з повним хаосом на столичних вулицях: на заправках тягнулися кілометрові черги, і більшість із них уже зачинилися через нестачу пального.
Поки ми їхали містом у пошуках бензину, усі виїзди з Києва були заблоковані тисячами машин. Тоді ми зрозуміли, що нам не вдасться виїхати. Ми вирішили залишитися.
Перебуваючи на 39 тижні вагітності, я боялася застрягнути в дорозі без медичної допомоги.
Перші кілька місяців
Єва народилася на сьомий день війни під звуки вибухів у порожньому місті. Перші три ночі її життя ми провели в підвалі пологового будинку.
Коли ми прийшли додому, стало трохи легше. Але все одно догляд за новонародженою дитиною під звуки ракетних обстрілів (і невідступний страх смерті 24/7) був величезним психологічним випробуванням.
Впродовж березня ми жодного разу не вийшли з дитиною з дому. Я була надзвичайно налякана. Її навіть охрестили вдома. На той момент Єві було 12 днів.
Вам може здатись, що наша реакція була невмотивованою і що ми поспішили, але тоді ми думали, що будь-якої миті могли втратити життя, тому й хотіли охрестити нашу дитину.
Літня оаза спокою
Після визволення Київщини справи почали налагоджуватися. Ми почали ходити на прогулянки, багато ресторанів і магазинів знову відчинилися. Здавалося, у місто потихеньку поверталося життя.
У травні ми поїхали на нашу дачу під Києвом і провели там чотири місяці. Я згадую цей час з особливою теплотою. Це була наша оаза спокою посеред моря хаосу.
Але все одно, попри порівняно спокійну ситуацію в Києві та області, трагедії в інших регіонах України та невизначене майбутнє країни загалом не дозволяли мені відпустити ситуацію. Час від часу в мене траплялися нервові зриви.
Насолоджуватися даром життя
За останній рік ми жодного разу не виїжджали з України. Зараз ми намагаємося вести нормальний спосіб життя, попри регулярні ракетні обстріли.
Моя донька звикла гратися і спати у ванній або в коридорі. Сподіваюся, вона не буде згадувати цей етап свого дитинства.
Ми працюємо, святкуємо свята, зустрічаємося з друзями та родичами, беремо максимум від життя в нинішній ситуації.
Наш промінчик світла – віра в перемогу та світле майбутнє України.
За тиждень ми святкуватимемо перший день народження Єви. Іноді я не можу повірити, що ми прожили цей рік.
