Немає кращого місця, ніж рідний дім: три українки в Німеччині, які планують повернутися

За даними ООН, з початку повномасштабного вторгнення Росії майже 8 мільйонів біженців змушені були втекти з України до європейських країн. З цих 8 мільйонів 86 % – жінки. Відомо, що найбільше українців, понад 1,5 мільйона, зараз перебувають у Польщі. Не дуже відомий той факт, що Німеччина посідає друге місце з понад мільйоном українських біженців. Kyiv Post поспілкувався з трьома українками, які обрали місцем притулку Німеччину: Катерина вирішила найближчим часом повернутися в Україну, Тіна має намір залишитися в Німеччині до перемоги, а Тетяна (ім’я не справжнє) лише нещодавно переїхала сюди з-під Києва.

Катерина С., 39 років, кінопродюсерка, до війни брала участь у кіно- та, телепроєктах, у зйомках реклами. Вона виїхала до Німеччини зі своїм тоді 12-річним сином через день після початку російського вторгнення, 26 лютого. Вона вибрала Німеччину, тому що її друзі та частина її родини живуть там багато років. У грудні 2022 року Катерина вперше з початку війни приїхала до Києва.

«За десять місяців перебування в Німеччині ми з сином змінили кілька місць проживання і трохи поподорожували країною», – розповідає Катерина. «Але в Берліні ми пробули найдовше, хоча й там переїжджали з квартири на квартиру. Ми зареєстровані в урядовій програмі допомоги – держава компенсує нам оренду житла. У нас також вистачає грошей на їжу, тому наші основні витрати покриваються».

У Німеччині Катерина встигла попрацювати над кількома проєктами: організувала виставку українських художників у Штутгарті, взяла участь у зйомках кількох рекламних роликів, безкоштовно допомагала українським друзям-біженцям із кіноіндустрії та почала працювати продюсером у німецькій анімаційній студії. Але емоційно її життя стало куди складнішим, ніж на Батьківщині.

«У Німеччині серед українців велика паніка. Тому що спертися нема на що, важко зрозуміти, що відбувається, і немає можливості вплинути на ситуацію. Є дуже сильне відчуття безпорадності та бездіяльності. А от в Києві зрозуміло, що потрібно робити, щоб врятувати своє життя – створюється ілюзія контролю над ситуацією. Так, у Києві зараз темніше, але тут немає тривоги чи паніки. Навпаки, почуття іронії в місті стало більш гострим».

За 10 місяців війни Катерина пережила дуже різні емоції. Але головний страх полягав не в тому, що нічого буде їсти чи відключать електроенергію. Скоріше боялась, що Україна, якою вона її знає, може зникнути.

«Я боялась, що це суспільство, в якому я хочу жити, може зникнути. Я завжди могла виїхати з України, але я свідомо вирішила тут жити. Тому що мені тут подобається, я тут зробила свій внесок, і я думаю, що ми справлялися, ми були єдиним організмом. І зараз, коли нас розділили на менші частини – багато українців виїхало до Європи – здається, ми всі страждаємо».

«Ось чому я хочу повернутися. Зараз я повернула сина, бо він вирішив, що йому в Києві більше подобається – у нього тут свій дім, батько, собака. Він хоче ходити до української школи та спілкуватися зі своїми українськими друзями. Я закінчу свої справи в Німеччині і теж повернуся через місяць, тому що тут я бачу своє майбутнє. Я хочу працювати у своїй галузі зі своєю командою. Тут, в Україні, в Києві, цікавіше».

Сорокадворічна Тіна О., її чоловік і 4-річна донька потрапили під російську навалу в Бучі. У перший же день вони переїхали до сусіднього Ворзеля, де наступні два тижні провели в підвалі приватного будинку разом з друзями. Із зони, яка невдовзі стала однією з найбільш постраждалих у війні, до Києва їм вдалося втекти 9 березня 2022 року. Через кілька тижнів Тіна з донькою виїхали до Німеччини.

«Мій чоловік наполіг. Бо треба було рятувати доньку. Мої рідні сказали, що я повинна написати моїм друзям у Німеччині, які порадили мені хапати доньку й кота та їхати до них. Вони покрили всі витрати на дорогу».

Спочатку Тіна з донькою жили в Берліні – друзі допомогли їм знайти сім’ю, яка захотіла їх прийняти. А потім вони переїхали в маленьке містечко на заході Німеччини, неподалік від Кельна.

«Це диво, що ми знайшли таких чудових господарів, які віддали нам в оренду частину свого приватного будинку. Оренду сплачує міська адміністрація. Я плачу тільки за електроенергію, але сума досить велика. Допомоги від держави вистачає, навіть враховуючи подорожчання всього, а донька швидко росте, потребує нового одягу та взуття. Нові місцеві друзі та сусіди дуже допомагають іграшками. Нам дуже пощастило, що ми зустріли таких людей. Господарі піклуються про нас, як про свою родину, і ми вже стали добрими друзями.

«У вільний час маю досить символічну роботу. Я не можу багато працювати, тому що садочок моєї доньки працює лише до обіду, без можливості продовження. Одна велика компанія з Києва (яка призупинила свою діяльність через постійні відключень електроенергії) надсилає мені тексти та презентації для перекладу з російської на українську та англійську. Це багато тексту за досить невеликі гроші».

Тіна планує повернутися в Україну, але спочатку лише тимчасово, щоб побачитися з родиною. Вона все ще з жахом згадує довгу і тяжку дорогу з багатьма пересадками з маленькою дитиною на руках, яка потім хворіла впродовж трьох місяців.

«Мабуть, повернуся тільки коли закінчиться війна. І не просто після того, як про нашу перемогу буде оголошено, а тоді, коли кордони відкриються для вільного виїзду людей – для мене це означатиме, що небезпеки більше немає. У моєму ідеальному світі я б хотіла, щоб мій чоловік приїхав за нами на машині. Мені дуже страшно їхати так далеко самою з донькою, я ніколи раніше не переживала такого».

41-річна Тетяна К. на момент вторгнення була консультантом і маркетологом. Вона жила в невеличкому селі під Києвом. До її села російські війська не дійшли – за кілька кілометрів їх зупинила українська армія. Але вона дуже добре чула звуки війни. Влітку вона вийшла заміж за свого нареченого, який був мобілізований до лав ЗСУ з першого дня російського вторгнення. У січні 2023 року Тетяна виїхала до Німеччини.

«Тому що вдома не було електрики і не було можливості працювати», – пояснює вона. «У нашому селі електрика була по дві години на добу, хаотично і без будь-яких графіків. Вся робота припинилась, а я можу працювати тільки онлайн. І всі ці розмови про повторний напад на Київ мене лякають. Читаю прогнози і звіти генштабу, що передумов для цього поки немає. Але лютневі події 2022 року – здебільшого в Бучі, Ірпені та зовсім поруч у Макарові – мене трохи налякали. Новорічної ночі прямо над моїм будинком збили дрон. А над нашим селом пізніше збили ще одного, а зовсім недавно збили крилату ракету. Осколками пошкоджено будинки. Я думаю про це весь час».

«У мене є друзі та родичі в Німеччині. Радять шукати роботу за фахом – маркетинг і PR. Мовляв, з моєю англійською та досвідом навіть німці з радістю візьмуть мене на роботу. Але я ще не вирішила. Чесно кажучи, поки нічого не роблю і не планую. Я навіть не здатна належно виконувати ту роботу, яку вже запланувала. Це або стрес, або щось інше. Я не можу ні на чому зосередитися. У мене немає планів. Я вивчаю німецьку мову, про всяк випадок. Я допомагаю волонтерам – перекладаю для біженців, коли вони спілкуються з місцевими волонтерами та соціальними працівниками. Це все, що на даний момент можу робити.»

Чи повернеться в Україну, Тетяна сказати наразі не може. Вирішить, коли закінчиться війна. Зважить своє становище в Німеччині і те, що буде відбуватися в Україні. Бізнес її чоловіка занепав, тому йому доведеться починати з нуля. Їй мало що поки ясно щодо подальших перспектив, тому її горизонт планування наразі – щонайбільше місяць.