ПОГЛЯД: Переговори як частина стратегії США у війні

Впродовж усього дев'ятого місяця російсько-української війни тема переговорів з Путіним звучить не менше, ніж повідомлення з фронту.

Причому звучить по різному: то з'являється інформація, що Кремль їх активно домагається, то лунають пропозиції, що Україна має сісти за стіл переговорів з Росією, то просочуються чутки про закулісні перемовини США і Кремля.

Очевидно, що всі ці три теми можуть мати місце, відтак важливо зрозуміти причини. В першу чергу, чому Захід, передусім США, сприймають опцію переговорів як елемент своєї стратегії у цій війні. Особливо на фоні осінніх воєнних успіхів української армії. Де тут логіка і в чому інтерес?

Думаю, що така поведінка США випливає з її стратегії. Теперішня стратегія Білого дому полягає у тому, що вони намагаються повільно виснажувати і ослаблювати Росію санкціями, дозованими постачаннями зброї і успіхами ЗСУ на фронті, залишаючи при цьому для Путіна вікно для відступу, якщо він припинить бойові дії і забереться з України.

Більше по темі

Постнормандський Путлер

Навіть придворним підлабузникам Путіна важко сприймати той його образ, який він пропонує світові, постійно бряцаючи зброєю. Схожість із його попередником, німецьким фюрером, важко не помітити.

Це стратегія ослаблення, а не падіння чи, тим більше, поділу Росії. Вона припускає, що Путін і ФСБ збережуть владу в Росії, якщо погодяться на компроміси, запропоновані Заходом.

А якщо Росія не буде погоджуватися, Захід буде посилювати санкції і постачання зброї, не закриваючи при цьому вікно.

Серед аргументів на користь саме такої стратегії традиційно наводяться такі:

1. Страх перед застосуванням Росією ядерної зброї. Це дійсно хвилює західний політикум і західні суспільства. Хоча після останніх публічних заяв Китаю і повідомлень про стан ядерних боєголовки і засобів їх доставки в Росії імовірність застосування такої зброї на практиці має стійку тенденцію до зниження.
2. Небажання йти на воєнну ескалацію, тим більше безпосередньо втягнутись у війну. Це можна зрозуміти, тільки треба мати на увазі, що подібні цілком природні бажання прочитуються Путіним у протилежному сенсі - як слабкість Заходу. І це дає йому надію на те, що продовження війни приведе до позитивного для нього результату.
3. Існують засадничі побоювання щодо посилення Китаю в разі воєнної поразки Росії і його можливостей дістати доступ до окремих російських територій і, особливо, до ресурсів Сибіру.
4. В США, на жаль, досі немає ясного бачення, що робити з Росією після війни. Існують також побоювання (насправді інспіровані самим путінським режимом), що поразка Росії у війні призведе до громадянської війни, смути, з непрогнозованими наслідками, до мільйонів біженців чи приходу до влади у Росії сил, у порівнянні з якими Путін виглядає ще не найбільшим злом.
5. Також існує базова етична позиція Заходу, що компроміс – це завжди краще, ніж ескалація чи продовження війни. Хоча велике питання: компроміс зі злом - це добро чи зло?

На моє глибоке переконання це є зло.

Насправді на Заході мотивів щодо бажаності переговорів є більше, та й ці  п'ять постійно видозмінюються. Проте суть залишається та сама – політики на Заході самі себе поставили на розтяжку, зав’язавши своєрідний Гордіїв вузол, не в змозі вирішити головну дилему: ослабляти Росію, шукаючи компромісів з Путіним і залишити її такою як є, чи досягти вирішальної перемоги над нею, досягнувши її воєнно-політичної капітуляції і припинити в такий спосіб історичне існування Росії як імперії.

Невирішеність цього питання є одним з головних чинників продовження і затягування цієї російсько-української війни.

Захід також мав би бути зацікавленим у якомога швидшому закінченні війни. Адже загострюється проблема біженців, як і проблема росту цін та економічної рецесії, що прямо відображається на популярності політиків в країнах Заходу.

Проте швидко закінчити війну можна у два способи: надаючи Україні озброєння у достатній кількості і належної номенклатури, щоб вона перемогла Росію на полі бою, або ж спонукаючи Україну до переговорів з Росією і пошуку всіляких компромісів. Особливо, коли на Заході де-не-де лунають думки, що Україна не в змозі перемогти Росію воєнним шляхом. Мовляв, навіщо тоді насичувати її зброєю, це лише зробить війну перманентною і безрезультатною.

І якщо перший варіант цілком співпадає з національними інтересами України, то другий є для нас неприйнятним. І, на мою думку, для Заходу теж. Саме в цьому полягає головна помилка: Путін не піде на жодні компроміси, які означатимуть втрату завойованих територій, бо це ризик для нього (і для ФСБ) втратити владу в самій Росії. Для України компроміси, що не передбачають повернення до кордонів 1991 року, несуть смертельну небезпеку зруйнувати небачену до сьогодні єдність влади, армії і суспільства, яка стала вирішальною запорукою нашого успіху.

Чи, може, на Заході розраховують, що Росія у 2023 році остаточно знесилиться під тиском санкцій, нафтового ембарго і масового безробіття? Реальна ситуація цього року показує, що економічного колапсу через санкції в Росії не сталося. За попередніх прогнозів падіння ВВП РФ на 10-15%, видається, що економіка Росії в 2022 році впаде лише на 4-5%.

Я вважаю, що в інтересах і України, і Заходу не давати російському агресору жодної передишки, паузи чи лазівки і якомога швидше добити його на полі бою. А для цього нам треба якнайбільше наступального і протиракетного озброєння, якого якраз Україна і не отримує у належній кількості. І це затягує війну, даючи Путіну можливість продовжувати агресію, сподіваючись, що не все ще пропало. Збільшуючи при цьому ймовірність втягування самого Заходу у війну, чого він так намагається уникнути.

Гордіїв вузол комусь належить розрубати.