Бажання президента Росії Владіміра Путіна знищити Україну зародилося двадцять років тому, коли він став свідком повстання українського народу проти тиранічного керівництва і обрав демократичне майбутнє. Розбіжності з приводу маніпуляцій на президентських виборах наприкінці листопада 2004 року стали фактичним початком геополітичного спектаклю, який переросте в найбільший збройний конфлікт в Європі з часів Другої світової війни.
Деякі політичні експерти вважали Помаранчеву революцію в Україні невдалим повстанням. Повстання скасувало сфальсифіковані результати президентських виборів і привело до влади реформатора Віктора Ющенка, але не спричинило тієї політичної еволюції, якої прагнули мільйони протестуючих українців. Натомість, каденція Ющенка була сповнена внутрішніх суперечок і спроб задовольнити вимоги своїх опонентів. У 2010 році він програв вибори антагоністу Помаранчевої революції Віктору Януковичу.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Висновок про те, що революція не досягла своїх політичних цілей, є справедливим, хоча не можна зосереджуватися виключно на внутрішній українській політиці. Точна оцінка історичного значення Помаранчевої революції вимагає набагато ширшого аналізу.
До 2004 року Україна перебувала під значним впливом пострадянської Росії. Опитування показували, що Володимир Путін був найпопулярнішим політиком в Україні, хоча Росія і Україна вже дуже відрізнялися. У Росії централізована влада означала жорсткий авторитаризм. В Україні баланс влади і впливу створив скоріше послаблений авторитаризм.
Примусове просування Путіним Віктора Януковича перед президентськими виборами 2004 року і його подальші репресії проти протестувальників під час Помаранчевої революції підкреслили зростаючу різницю між двома країнами. Це прискорило курс України на віддалення від Росії, і ця тенденція продовжується і сьогодні.
Путін відіграв життєво важливу роль в українській Помаранчевій революції, напряму чи опосередковано. Російське телебачення, яке в той час широко транслювалося в Україні, неодноразово підтримувало кандидатуру Віктора Януковича напередодні президентських виборів в Україні. Наприкінці жовтня 2004 року Путін взяв у цьому безпосередню участь, приїхавши до Києва, де його вшанували військовим парадом, а потім виступив на національному телебаченні, щоб проповідувати українським виборцям важливість свого вибору на посаду президента.
Невдовзі після цього пряме втручання Путіна виявилося катастрофічним. Його нахабна спроба втрутитися у внутрішні справи України була сприйнята як тяжка образа і приклад його зневаги до незалежності України. Це сколихнуло громадську думку і допомогло мобілізувати мільйони безпартійних українців.
Кілька тижнів потому, після фальсифікованого другого туру голосування, український народ відреагував на спробу вкрасти його вибори, масово прибувши до Києва. Справедливим є те, що акт імперської зарозумілості Путіна посприяв Помаранчевій революції.
Протягом наступних двадцяти років Путін безрезультатно продовжував спроби нав'язати Україні свою волю, по суті, ще більше віддаляючи дві країни одна від одної. У 2013 році він відштовхнув Януковича від європейської інтеграції, намагаючись повернути Україну до сфери впливу Кремля, що призвело лише до другої революції та кінця правління Януковича.
Наступного разу Путін пішов військовим шляхом, коли в лютому 2014 року його "зелені чоловічки" захопили Крим, а через кілька тижнів відправили російські війська на східний Донбас. Зрештою, зрозумівши, що його військовий маневр лише зміцнив рішучість України назавжди вийти з орбіти Москви, Путін почав розробляти план повномасштабного вторгнення вісім років по тому.
Починаючи з листопада 2004 року, прагнення Путіна завоювати Україну - стало фанатичною метою його правління. У своїй непохитній гонитві за нею він продемонстрував, що не пошкодує нічого.
Життя незліченної кількості російських солдатів, які загинули або були поранені під час бойових дій в Україні, економічний добробут Росії, а також міжнародний статус Кремля та його зв'язки з розвиненим світом - все це було принесено в жертву на вівтар його одержимості.
Помітна зміна у поглядах Путіна відбулася невдовзі після Помаранчевої революції. Невдовзі після українського повстання він наказав створити те, що згодом стало флагманом московської англомовної медіа-платформи RT. Це стало відправною точкою утвердження Росії як беззаперечного світового лідера в поширенні антизахідної дезінформації.
Пояснення одержимості Путіна Україною і того, чому Помаранчева революція в цій країні викликала у нього таку реакцію, полягає в розумінні Путіним ідентичності Росії і його початковому політичному досвіді як офіцера КДБ у Східній Європі під час розпаду Радянської імперії.
Коли у 1989 році впала Берлінська стіна, Путін перебував у Східній Німеччині. Він був свідком того, як радянська присутність повсюдно руйнувалася на тлі сплеску продемократичної активності. У своїх особистих спогадах про той час Путін говорив, що його начальство казало йому: "Москва мовчить". Цей досвід прокляв Путіна, і він вирішив, що Москва більше ніколи не буде "мовчати", особливо коли має справу з протестними рухами або спробами вийти з-під контролю Кремля.
Путін особливо чутливо реагує на національне піднесення сучасної України та її прийняття європейської демократії, оскільки він дивиться на Україну як на частину Росії. Демократична політична культура, що розвивається в регіоні, настільки важливому для російської ідентичності, як Україна, може стати серйозною загрозою і поштовхом для таких же вимог в самій Росії.
Путін почав демонструвати свою ворожість до незалежності України одразу після Помаранчевої революції. Він думав про Україну, коли у квітні 2005 року заявив, що розпад СРСР був "найбільшою політичною катастрофою двадцятого століття". У його промові йшлося про "епідемію дезінтеграції", і він оплакував долю "десятків мільйонів співвітчизників", які опинилися за межами Росії в 1991 році. На той час в Україні проживала найбільша кількість етнічних росіян у колишньому Радянському Союзі.
За останні двадцять років мало що змінилося. Вторгнення в Україну є наслідком твердого переконання Путіна, що втрата України становить емпіричну загрозу для Росії. Таким чином, не треба думати, що якийсь конкретний територіальний компроміс може покласти край нинішній війні і дати початок тривалому миру. Будь-яка пропозиція поступок принесе лише тимчасовий перепочинок, перш ніж Путін повернеться до свого плану військового знищення української державності.
Спроби Путіна відновити домінування над Україною сягають корінням Помаранчевої революції 2004 року. Вони переросли від політичного вторгнення до найжорстокішої антигуманної європейської війни за останні 75 років. Його історична місія, як він її бачить, полягає в тому, щоб знищити українську державу. Він переконав себе, що доля Росії висить на волосині. У цій ситуації будь-які компроміси з Москвою не мають сенсу. Мир може бути лише тоді, коли Путін буде впевнений, що незалежність України є постійною.
Погляди, висловлені в цій статті, належать автору і не обов'язково відображають позицію Kyiv Post.
