23 лютого 1942 року Йосип Сталін, наркомом оборони і голова Державного комітету оборони СРСР, видав свій «наказ дня». Це було майже рівно за 80 років до того, як Володимир Путін почав війну проти України. Наказ Сталіна був адресований «товаришам, червоноармійцям і червонофлотцям, командирам і політпрацівникам, партизанам і партизанкам». Вісім місяців тому, зазначив він у наказі, «фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну, грубо порушивши договір про ненапад».

Advertisement

Противник, згадував Сталін, «розраховував, що першими ж ударами Червона Армія буде розгромлена і втратить здатність чинити опір. Але ворог сильно прорахувався». Через раптовість нападу «Червона Армія була змушена відступити і залишити частину нашої території», але навіть за такого перебігу подій «виснажила сили ворога і завдала йому важких ударів». Потім, у ході боїв, червона армія змогла відновитись сили і стати більш потужною. Зокрема, було «розгромлено німецько-фашистські війська, які загрожували оточенням радянській столиці». Коли перші німецькі штурми захлинулися, настав переламний момент.

«Тепер німці вже не володіють військовою перевагою, яку вони мали в перші місяці війни завдяки віроломному і раптовому нападу. Момент несподіваності і раптовості, який був суттєвою перевагою німецько-фашистських військ, повністю витрачений».

Так було вперше сформульоване те, що радянські пропагандисти незабаром назвали великим внеском Сталіна у воєнну стратегію:

Таким чином була подолана нерівність супротивників у веденні війни, створена раптовістю нападу німецько-фашистських армій. Відтепер питання перемоги у війни буде вирішуватися не таким другорядним фактором, як раптовість, а такими перманентними факторами, як сила тилу, моральний стан армії, кількість і якість дивізій, озброєння армії,рганізаторські здібності командирів.

Advertisement

Як марксист-ленініст Сталін прагнув представити війну як змагання між конкуруючими соціально-економічними системами, а це означало, що їх основні сильні та слабкі сторони зрештою повинні були проявитися в перебігу війни. Ось чому його список очолила «міцність тилу», потім йшлося про «моральний дух армії», перш ніж дійти до базових якостей війська. Оскільки ці постійно діючі чинники зрештою й визначають результат війни, інші фактори, такі як несподіванка, можна визначити такими, що мають лише тимчасове значення. Акцент на вагомості фактору несподіванки  мало додаткову перевагу, оскільки дозволило радянському вождю звільнитися від відчуття провини за те, що він не прислухався до тих багатьох попереджень, які йому надсилали про неминуче німецьке вторгнення.

Advertisement

Тріумф СРСР у війні дозволив перетворити концепцію Сталіна на геніальне досягнення наукової думки, яке жоден генерал не наважився поставити під сумнів. Лише після його смерті в 1953 році радянські військові теоретики спочатку обережно, а потім більш упевнено зауважили, що в ядерну епоху було б нерозумно відкидати значення несподіванки, водночас відзначаючи шаблонний характер цього фактора і його очевидну неприналежність до постулатів класичного військового мистецтва.

Зеленський, Путін і межі несподіваності

Проте модернізуйте мову цього сталінського наказу та дещо зменшіть пафосність, і вона одразу нагадуватиме опис стратегічної ситуації в Україні 2022 року за Головнокомандувача-президента Зеленського. Півроку тому країна зазнала віроломного раптового нападу, і спочатку була змушена поступитися територією, втім завдавши ворогу потужних ударів у відповідь. Зеленський також начебто проігнорував попередження США та інших країн про неминучий напад Росії. На щастя, у 2022 році, як і в 1941-му, агресор не зміг повністю використати несподіванку. Про це свідчить перш за все те, що Росія не змогла взяти столицю України Київ, як німці не змогли взяти Москву. По мірі того, як наступ Росії захлинається, ініціатива поступово переходить до України, дозволяючи її сильним сторонам і перевазі її соціальної системи переломити хід війни. Моральний дух росіян вкрай низький. Більшість матеріальних переваг РФ наразі втрачені в результаті невдалих наступальних операцій. Тобто Росія має проблеми з тією самою «міцністю тилу».

Advertisement
Advertisement

Путін постійно посилається на Велику Вітчизняну війну як на джерело натхнення та керівних настанов. Він особисто керував частковою реабілітацією Сталіна як потужного лідера росіян (незважаючи на терор, які той розв’язав), публічно шкодуючи, що його «надмірно демонізували». Тому можна було очікувати, що Путін усвідомлює, що раптовість нападу не буде такою вирішальною, як сподівались, і що як тільки ця війна стане конкуренцією між двома суспільними системами, особливо з його ворогом, якого підтримує Захід, його «спеціальна військова операція», скоріш за все, завершитися не дуже добре. Початковий оптимізм Путіна щодо вразливості українського суспільства був підкріплений даними його розвідки, яка прагнула догодити очільнику, хоча їхні власні таємні опитування показали, наскільки мало українців сприйняли б російське вторгнення як звільнення. В результаті Путін фактично повторив у своїх заявах стосовно України безглузді самовпевнені вихваляння Гітлера 1941 року: «Нам варто лише вибити ногою вхідні двері, і вся гнила російська будівля впаде».

Путін міг би саме зараз замислитись над стурбованістю свого попередника «міцністю тилу». Перед війною Сталін із параноїдальною безжальністю використовував невпинну пропаганду та політичних комісарів, щоб забезпечити ідеологічний конформізм населення, в той час, як доноси, імітаційні суди, вибиті зізнання та масштабні чистки перешкоджали формуванню будь-якої опозиції. Його агенти діяли за найменшого натяку на зраду. Пов’язане з цим знищення вищого військового командування було однією з причин оптимізму Гітлера щодо швидкого краху Росії. Коли почалася війна, Сталін достатньо розумів настрої свого народу, щоб представити цю війну як захист батьківщини, а не комуністичного режиму (отже, «Велика Вітчизняна війна»). Також йому посприяла нацистська зневага та жорстокість по відношенню до слов’янського населення, тому Німеччина втратила можливість «розділяти і володарювати». Україна розпочала цю війну об’єднаною, а нечувана жорстокість росіян ще зміцнила її рішучість перемогти загарбників. Зеленському взагалі не потрібно турбуватися стосовно народної підтримки зусиль ЗСУ дати відсіч агресору.

Саме Москва повинна турбуватися про «міцність тилу», оскільки всередині країни зростають сумніви щодо доцільності війни та її наслідків. Як і багато в чому іншому, в путінській Росії будь-яка спроба наслідувати Сталіна апріорі скомпрометована некомпетентністю держави, корупцією, латентним суперництвом всередині владної верхівки і невизначеністю щодо того, що насправді думає громадськість. Наразі Путін рішуче бореться з будь-якою потенційною опозицією з боку технократів і поміркованих, усіх змусили замовкнути, ув’язнили чи заслали. Одного з останніх яскравих діячів опозиції, колишнього мера Єкатеринбурга Євгенія Ройзмана, нещодавно заарештували за «дискредитацію Збройних сил». Проблема Путіна більше пов’язана з ультранаціоналістами, які скаржаться, що їхній лідер мав правильні ідеї, але не мав необхідної жорстокості, щоб їх реалізувати. Його небажання мобілізувати все суспільство та економіку на епохальну війну не лише з Україною, а й з її прихильниками в НАТО призвело до того, що тепер ура-патріоти бачать чудову можливість відновити велич Росії, яка опинилась під загрозою.

Вбивство Дар’ї Дугіної

Одним із таких ультранаціоналістів є Олександр Дугін, плідний пропагандист, за визначенням Марка Галеотті, «нутряного та містичного націоналізму», відомий своїми божевільними геополітичними теоріями. Минулої суботи його доньку Дар’ю, яка сама є не останньою націонал-пропагандисткою, підірвали вибухівкою, закладеною у автомобіль. Це викликало хвилю спекуляцій стосовно того, хто відповідальний за теракт і чи не батько Дар’ї насправді був ціллю. ФСБ миттєво знайшла «правильну» винуватицю – Наталію Вовк (матір 12-річної дитини), яка мала зв’язки з Естонією та українським батальйоном «Азов» (для ФСБ це неодмінно означає, що вона є українською націоналісткою). Ця жінка явно не має стосунку до вбивства, а у слідства жодної реалістичної версії, як був скоєний злочин. І жодного усвідомлення того, якою кричуще некомпетентною у цій історія виглядає ФСБ, якщо особа, за якою вони, мовляв, пильно стежили, скоїла зухвале, технічно складне вбивство та втекла. Чим більше стає відомо про Наталю Вовк, тим менше історія вибудовується і тим підозрілішою стає вся подія. Навіщо їй їздити на автомобілі з номерами, зареєстрованими у окупованому Донецьку, які не викликають особливих підозр в РФ, але на додачу мати українські та казахські номери, що вже явно викликає підозру? (Видається, ФСБ не одразу вирішила, кого вони хочуть звинуватити). Якщо Вовк бувала (за версією слідства) у квартирі Дугіної, чому б не вбити її там замість покладатися на технічно складне і ненадійне замінування автомобіля?

Одразу пригадується так звану змову, яку буцімто у квітні розкрила ФСБ. За версією спецслужби українські неонацисти намагались в Москві вбити російського телеведучого Володимира Соловйова. Як докази вони демонстрували саморобний вибуховий пристрій і велику кількість різноманітної зброї, а також українські паспорти та націоналістичну літературу. Оскільки ніколи не повинно бути жодних сумнівів щодо симпатій потенційних убивць, які явно не надто піклувались про конспірацію, було виявлено зображення Гітлера та червону футболку зі свастикою. Накумеднішим «доказом» були  три копії відеогри SIMS – мабуть фсб-ешник, який інсценував «злочин», неправильно зрозумів наказ додати три SIM-карти, які повинні були бути застосовані під час вибуху автомобіля Соловйова. Щоб не було сумнівів у достовірності цього сюжету, на іншому відео показали напис у знайденій невстановленій книзі, підписаний російською мовою словами «подпись неразборчива».

Не було жодних конкретних причин, чому Київ мав би націлитися саме на Дугіна чи його доньку (доволі маргінальних фігур), але як тільки провину було покладено на Україну, почали лунати гучні вимоги негайної відплати. Втім зараз подібні гучні вигуки вже стали буденністю. На російському телебаченні щоденно виходять передачі, в яких експерти, включно з Соловйовим, з садистським задоволеннням описують все те жахливе, що має бути зроблено з Україною. Риторика давно стала жорстокою та агресивною, оскільки один за одним викриваються підступи НАТО. Дивним виглядає те, що коли в Росії стається щось жорстоке та насильницьке, одразу вибухає щире обурення. Її друзі з масмедіа вшанували пам’ять Дугіної, знову показавши її репортаж про те, що звірства, вчинені російськими військами в Бучі, насправді були черговою операцією українців під «фальшивим прапором».

Цілком можливо, що вбивство Дугіної було ще однією операцією під фальшивим прапором, здійсненої у спосіб, у який росіяни все ще вірять. Минулого вівторка було завдано удару по штабу проросійського керівництва у Донецьку, не завдавши втім особливої ​​шкоди, що дехто вважає спробою РФ виправдати атаки на центри прийняття рішень у Києві. Кремль переконаний, що приводи важливі, а якщо їх немає, то їх потрібно вигадати.

Проте протягом цих перших шести місяців війни Росії, здається, не потрібні були виправдання для нападу на житлові квартали та цивільну інфраструктуру. Україна готувалась до нових ракетних ударів, оскільки це був єдиний спосіб, який залишився Росії, щоб відзначити шість місяців з початку війни, день незалежності України та своє загальне розчарування ситуацією на фронті. Проте навіть Кремль вважає недоречним переходити до тотальної війни з НАТО через ще одну політично вмотивовану смерть у країні, де такі смерті не є рідкістю.

Серед альтернативних мотивів — Дугіна принесена в жертву, щоб виправдати посилення репресій всередині Росії. Тут згадується вбивство сталінського колеги по Політбюро Сергія Кірова в 1934 році, що стало приводом для масових «чисток» в СРСР. Цілком можливо, що Дугін посварився з іншими впливовими тіньовими фігурами в Москві. Можливо навіть, що існує якась дисидентська група, яка використовує тактику терору. Єдину претензію на авторство теракту, яку слід сприймати з недовірою, висловила досі невідома організація –Національна республіканська армія – про існування та діяльність якої оголосив колишній російський депутат Ілля Пономарьов, який зараз проживає в Києві. Маніфест NRA оголосив Путіна “узурпатором влади та військовим злочинцем, який протиправно вніс зміни до Конституції, розв’язав братовбивчу війну між слов’янськими народами та відправив російських солдатів на вірну та безглузду смерть”. Підпільники стверджували, що анонімно вже організовували інші партизанські дії в минулому, і обіцяли більше подібних акцій в майбутньому.

Внутрішня нестабільність

У Росії та Криму останніми місяцями відбулися декілька загадкових диверсійних актів, які могли бути здійснені росіянами-антипутінцями, включаючи до десятка нападів на військомати у перші місяці війни. Крім того, росіяни звинувачують зрадників і диверсантів у ганебних вибухах на складах боєприпасів і аеродромах у Криму, а також Білгородській області, що межує з Україною. Коли мова заходить про ці таємничі атаки, російським пропагандистам зраджує їх звична імперська риторика. Погане технічне обслуговування або зрада місцевих росіян – і те, і інше звучить принизливо, але ще складніше визнати те, як легко Україна зараз може вражати цілі далеко за лінією фронту, в той час як російська ППО, очевидно, не в змозі її зупинити.

Те, як це робиться, викликало багато спекуляцій. Дехто вважає, що шкоди росіянам міг завдати спецназ за допомогою безпілотників, що, до речі, припускають і українські військові. Інші переконані, що Україна тепер має доступ до ракет великої дальності, можливо, навіть до армійської тактичної ракетної системи (ATACMS), яку можна використовувати з платформи HIMARS, хоча це не було підтверджено, і вважалося, що американці відмовили українцям у цьому. Мовляв, США не хочуть ударів вглиб території Росії із застосуванням своєї зброї.

Але американці також чітко дали зрозуміти, що не мають нічого проти ударів по російських базах у Криму, оскільки це незаконно окупована територія України. І для Москви всі ці удари є поганою новиною не тільки через вплив на їхню здатність захищати Чорноморський простір і їхні позиції на півдні України, а й через глибше політичне значення атак, і, зокрема, наочну демонстрацію того, що не може бути в Криму нічого, що не є доступним для ударів ЗСУ.

Повернімося до того, як почалася ця війна. Загроза, якою Путін тоді лякав, щоб виправдати війну, нависла, мовляв, над проросійськими анклавами ЛНР та ДНР, а також над Кримом. Особливо якщо Україна, долучившись до НАТО, змусить увесь альянс підтримати її наступ, спрямований на повернення півострова. Тепер подивіться, що сталося. Донбас був спустошений, в основному російською артилерією, тоді як військові формування, мобілізовані на окупованих Росією територіях, були погано підготовлені та погано оснащені і тому зазнали жахливих людських втрат.

Ще наприкінці червня британська розвідка припустила, що більше половини ополченців ЛДНР було вбито. Нещодавно надходили повідомлення про підрозділи з Луганська, які фактичного повстали проти російського командування, стверджуючи, що тепер контролюють всю свою область, і не хочуть йти воювати за Донецьк. Не дивно, що нових добровольців із цих регіонів не вистачає, тому чоловіків на всіх окупованих територіях масово мобілізують до війська.

Твердження Москви про неминучі українські напади на Крим видавались химерними до 24 лютого, але зараз стали реальністю. Згадайте застереження про те, що будь-яка спроба Києва атакувати Крим може стати саме тим кроком, який спровокує російську ескалацію, навіть використання ядерної зброї. Проте ці кроки відбулись не у формі сухопутного наступу, хоч і все одно були спрямовані проти стратегічних цілей. Оскільки вони відбувалися поетапно, жодна червона лінія не була драматично перетнута, а росіяни ще й прагнуть продемонструвати, що серйозної шкоди не було завдано, атаки не призвели до жодної видимої ескалації з боку Росії.

Потенційна вразливість автомобільного та залізничного Керченських мостів, побудованих за великі кошти для забезпечення сполучення між Росією та Кримом, викликає занепокоєння Росії, особливо з огляду на очевидну неефективнімть її систем ППО. Цим мостом росіяни, яких закликали бачити в Криму приємне місце для відпочинку, якомога швидше повертаються додому. Додайте до цього посилення партизанської активності в тилу росіян у Херсоні, і стане очевидним, що «міцність тилу» разом із «моральним духом армії», двома головними пріоритетами Сталіна, під великим сумнівом.

Цілком в дусі Сталіна Путін хоче, щоб Росію боялися і поважали, а не принижували та висміювали. Проте його пропагандисти дедалі частіше намагаються створити гідний поваги образ російської влади, опинившись між двох вогнів: між своїм намаганням не говорити про здобутки України та небажанням визнавати власні помилки. Вони роками захлинались в імперському угарі, описуючи майбутні великі перемоги Росії не тільки над Україною, але й над усім НАТО, і тепер спантеличені неочікуваним поворотом подій.

Це стосується, зокрема, Володимира Соловйова, затятого прихильника Путіна та його війни та потенційної жертви квітневого замаху, сфабрикованого ФСБ. Безпосередньо перед цією подією, після повідомлень про надання Україні великої кількості надсучасної західної зброї, він пояснив своїй аудиторії: «Де-факто ми починаємо вести війну проти країн НАТО. Ми перемелимо  військову машину НАТО, а також громадян країн НАТО». Потім він додав: «Пощади не буде». Але останнім часом Соловйов виглядає все більш пригніченим. Він поділився з телеглядачами своїм занепокоєнням через теракти в Криму та Бєлгороді, сказавши, що це «якийсь сюрреалізм». Він запитав: «Ми воюємо чи що ми робимо? Треба вживати жорстких, кардинальних заходів, кожен день ми платимо за напівзаходи людськими життями».

Тепер, після вбивства Дар’ї Дугіної, він продовжив розвивати тему майбутнього «прямого військового протистояння» з НАТО. Але його слова чомусь вже не звучить так самовпевнено, коли він уїдливо говорить про «бездіяльність» і «співучасть», водночас наполягаючи на тому, що «час розслаблення закінчився!» Він розповів, що люди, залучені у РФ до виробництва військової техніки, розводять руками і скаржаться, що немає грошей. «Кожен перекладає відповідальність на когось іншого. Знову перекладаємо провину на когось? Роби те, що ти повинен робити, а якщо не здатен – застрелься!»

Лоуренс Фрідман є почесним професором з військових досліджень у Королівському коледжі Лондона.

Цю статтю передруковано з Comment is Freed. Дивіться оригінал тут

Погляди, висловлені в цій статті, належать автору, і не обов’язково співпадають з поглядами Kyiv Post.