На світ знову впала тінь Великої війни. Якщо досі це можна було сприймати лише як лякаючу сенсацію, то за результатами Саміту миру, який Україна провела у Швейцарії 15-16 червня 2024 року, світові поставили остаточний діагноз: світ знову розділений. Йде війна між блоком західних демократій і альянсом східних тираній. А Глобальний Південь зайняв нейтральну позицію й вичікує, хто ж переможе у вирішальній битві цієї війни. Втім, такої позиції країни Півдня дотримувалися й раніше. За винятком періодичних спроб щось виторгувати для себе, долучаючись то до одного блоку, то до іншого.
Нова вісь зла – Китай, Росія, Іран і Північна Корея, а також країни Африки, Азії та Латинської Америки, що досі не визначилися зі своєю підтримкою – вважають Україну частиною Західного блоку й фактичним членом НАТО, хоча партнери Києва й зволікають із формально-офіційним визнанням цього факту. Війна, яку Росія розв'язала проти України, не є якимось пересічним регіональним конфліктом. Війна, яка вже більше двох років точиться на території України – це війна демократій проти тираній, які вкотре кинули виклик встановленому міжнародному порядку, за дотриманням якого понад 30 років стежать США та НАТО.
Російське судно, імовірно, зайшло у територіальні води Фінляндії
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Передумови для цього, на жаль, були закладені Сполученими Штатами 34 роки тому. Під час переговорів між держсекретарем США Джеймсом Бейкером і президентом СРСР Михайлом Горбачовим про об'єднання Німеччини в 1990 році сторонам вдалося досягнути компромісу, який мав сприяти встановленню довгострокового миру на європейському континенті. Тоді США в обмін на згоду Радянської імперії на об’єднання Німеччини прийняли стратегію роззброєння Європи. І, як зазначив у своїх спогадах Горбачов, Захід навіть перевищив свої зобов’язання.
В рамках цієї стратегії США переслідували одночасно дві мети. По-перше, зменшивши обороноздатність європейських країн і їхні запаси зброї, Вашингтон (як здавалося) зменшив ризики виникнення нових війн на континенті. По-друге, це була своєрідна гарантія для радянської Росії, для якої роззброєна Європа вже не становила суттєвої військової загрози. Європейські країни, своєю чергою, були захищені від нападу з боку «комуністичного блоку» американською ядерною парасолькою. Протягом наступних 30 років ця стратегія була домінуючою серед представників американської еліти.
Ця стратегія та дії, в які вона втілилася, доводять лише те, що західні демократії, на жаль, не засвоїли урок, який мали винести з подій, що відбувалися між Першою та Другою світовими війнами. Урок про те, що не можна дозволяти переможеному противнику зберегти свій військовий потенціал та сферу впливу.
У підсумку все це призвело до того, що Російська імперія поступово відновила свою боєздатність і, усвідомивши військову слабкість Європи, почала випробовувати НАТО на міцність. У 2007 році у Мюнхені президент Росії Владімір Путін заявив, що не збирається миритися з гегемонією США і НАТО і, не отримавши гідної відповіді з боку Альянсу, вже у 2008-му анексував Південну Осетію, яка входить до складу Грузії, а у 2014-му – український Крим і частину Донбасу. Наприкінці 2021 року, спостерігаючи лише кволі «висловлювання глибокої занепокоєності» з боку Заходу, Росія в ультимативній формі заявила, що НАТО має припинити розширення й більше того – вийти зі Східної Європи. І знову не отримавши гідної відповіді, розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, сіючи хаос, смерть і руйнування.
Кожен новий раунд російської агресії Кремль виправдовував превентивними заходами через «загрози» з боку НАТО, яких насправді не було. Просто не було чим погрожувати. За 30 років після закінчення Холодної війни оборонні бюджети країн-членів НАТО, за винятком США, збідніли майже вдесятеро. Тільки зараз європейські країни-члени Альянсу потроху почали збільшувати видатки на оборону, але надто вже повільно. А одна держава, навіть така потужна, як Сполучені Штати, не здатна забезпечити безпеку у великій кількості проблемних регіонів.
Напередодні Саміту миру Путін знову підняв ставки, висунувши черговий нахабний ультиматум США та НАТО. І він не зводився до пропозиції погодитися на фактичну капітуляцію України. Здача Заходом України – це лише димова завіса. Основний меседж кремлівського тирана полягав у тому, що США мають вийти з Європи як гарант безпеки: «Настав час почати широке обговорення нової системи двосторонніх і багатосторонніх гарантій колективної безпеки в Євразії. Водночас у довгостроковій перспективі необхідно поступово скорочувати військову присутність зовнішніх сил у Євразійському регіоні».
По суті, блок тираній пропонує НАТО саморозпуститися, а Сполученим Штатам згорнути свою присутність у світі. Водночас Путін наголосив, що не збирається повертатися до своїх пропозицій 2021 року. Це свідчить про надзвичайну впевненість блоку авторитарних режимів у своїй силі та у слабкості Заходу. І їхня експансія не зупиниться на Євразії. Ця ракова пухлина вже дала метастази в країнах Глобального Півдня, де США та їхніх союзників планомірно витісняють у політичній, економічній та інформаційній сферах. Глобальна мета автократій – посіяти хаос у головах мешканців цих регіонів, обмежити вплив США кордонами північноамериканського континенту, тобто загалом обмежити вплив Вашингтону на міжнародну політику.
І горезвісна «ядерна парасолька» США над Європою більше не заважає тираніям перерозподіляти зони впливу у світі. На вторгнення регулярної армії дуже важко вплинути атомною бомбою.
Гарантувати мир на планеті може тільки наявність сили, здатної реально його забезпечити.
Єдина відповідь на виклик з боку тираній – це повернення до реалій 1946 ріку. До Фултонської промови британського прем’єр-міністра Вінстона Черчілля, до початку Холодної війни та створення НАТО. Ці заходи дозволили озброїти та привести у боєздатний стан західні демократії у зоні потенційного протистояння в Європі. У 1972 році чисельність Бундесверу становила 638,3 тис. військових, і це лише у ФРН. Порівняємо з 2023 роком – 181 596 військових, і це у об’єднаній Німеччині.
У теперішньому своєму стані НАТО не може спиратися лише на силу США. Європа повинна мати лідера, здатного взяти на себе відповідальність і повноваження у сфері безпеки і довести чисельність військового контингенту НАТО у Європі хоча б до рівня 1989 року. Природно, у активній співпраці зі США як основою НАТО. Це реформувало би Північноатлантичний блок і його структуру управління зсередини.
Але й цього недостатньо. З 1989 року світ став значно більш глобалізованим. Протистояння відбуваються на різних континентах і в різних регіонах, і вони, очевидно, лише посилюватимуться. Однак це не означає, що НАТО має контролювати всі театри військових дій. Як показав досвід Сполучених Штатів за останні 20 років, це неможливо. Влада США має прийти до розуміння того, що безпека кожного глобального кластера – чи то в Європі, чи Азії – має бути сферою відповідальності певної країни - регіонального лідера. Ця країна-лідер має добре розуміти місцеву специфіку та бути безпосередньо зацікавленою у довгостроковому мирі та безпеці свого регіону. Крім того, ця країна за підтримки США має стати центром тяжіння для інших країн свого регіону. Це знову ж таки передбачає делегування повноважень і відповідальності такому партнеру Вашингтона, що, окрім іншого, має знизити рівень «антиамериканізму», на жаль, присутнього навіть у союзній Європі.
А це вже шлях до створення регіональних безпекових блоків союзників США по всьому світу для забезпечення безпеки цих регіонів та ефективної протидії спробам дестабілізації з боку східних тираній.
Таким чином, у світі має бути створена дворівнева система безпеки. На низовому рівні – регіональні блоки, координовані США та країною-регіональним лідером (аналог AUKUS). А на верхньому рівні – НАТО, яке перетвориться на альянс регіональних блоків під керівництвом Сполучених Штатів. Він включатиме й новий європейський блок під керівництвом, наприклад, Польщі. Водночас на НАТО буде покладене завдання з координації дій регіональних блоків, обміну розвідданими та обмеженої підтримки під час військових операцій.
Така система часткового делегування відповідальності за безпеку в окремих регіонах, окрім усього іншого, зніме величезний фінансовий тягар зі США. Своєю чергою, гарантії безпеки, засновані на відповідальності кількох провідних держав, мінімізують ризики зміни позиції окремої країни, наприклад, через політичні потрясіння. І врешті-решт це дозволить акумулювати максимум ресурсів для перемоги над східними тираніями. І, звичайно, ядерну парасольку США над регіональними блоками ніхто не скасовує.
Крім того, потрібно прийняти низку відповідних політичних рішень. «Залізна завіса» має стати бар’єром проти терористичної загрози з боку Москви та її пропагандистського та корупційного впливу. Без цього ефективність економічних санкцій майже нульова. Ми зараз є свідками цього. «Залізна завіса» у ХХ столітті не лише захистила західні демократії, а й поставила на коліна СРСР, змусивши Горбачова розпочати "Перестройку".
Ці реформи треба впроваджувати без зайвих зволікань. Фантомна загроза стає реальною прямо на наших очах. Не можна вести переговори з темрявою, що підступає, бо це ознака слабкості та привід для подальшої ескалації з боку тираній. Будь-які політичні, економічні, культурні та інші контакти з державами нової Вісі Зла мають бути мінімізовані та повністю контрольовані. Якщо не лікувати хворобу, вона охопить весь організм. Без демонстрації сили, яка є тим єдиним, що розуміють тирани, неможливо виправити ситуацію.
Я хочу звернутися до колег на Заході. Відчувати себе Невілем Чемберленом, який «приніс мир», ймовірно, легко й приємно. Або Теодором Рузвельтом, який пообіцяв, що «жоден американський солдат більше ніколи не братиме участі в європейській війні». Але є одна проблема – цей шлях уже в найближчому майбутньому приведе нас до катастрофи з величезною кількістю жертв і руйнувань. Чи усвідомлюють це теперішні кандидати на посаду президента США? Поки до кінця не ясно.
Гарантувати мир на планеті може тільки наявність сили, здатної його забезпечити й готової до цього. Будьте цією силою, незважаючи на базікання «корисних ідіотів Путіна». Зупиніть Хаос і Темряву. І забезпечте справжній мир на багато-багато десятиліть.
Час для цього настав.
Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятися Kyiv Post.
