Як оцінити твердження Вашингтона, що обережність і розсудливість щодо війни в Україні захищають нас від «провокацій» і «ескалації», які можуть спровокувати Третю світову війну й можливе ядерне протистояння? Запізнілі, обмежені зняття заборони на використання Києвом певних видів західної зброї лише підсилюють фундаментальне переконання, що лежить в основі цих дивних тверджень.

Ці побоювання суто емоційно можна зрозуміти, але ті, хто їм піддається, відмовляються від взаємного ядерного стримування й пасують перед ядерним шантажем Кремля. Наше боягузство з глибоким презирством сприймає російський президент Владімір Путін, і це дуже тішить його імперську пиху. Що, своєю чергою, підвищує ймовірність того, що Путін знову помилиться в своїх розрахунках і ядерний конфлікт таки розпочнеться.

Advertisement
Хроніка війни в Україні. 19 грудня: «Дуже хороша можливість»
Більше по темі

Хроніка війни в Україні. 19 грудня: «Дуже хороша можливість»

Ситуація на фронті загострюється; НАТО почало координацію західної допомоги Україні; Росія вдарила по Кривому Рогу; ворог обстріляв Харківську область “Шахедами” та артилерією.

На прикладах, наведених нижче, я спробую пояснити глибоко вкорінену природу нашого самостримування – навряд чи є щось, що ослаблює нас більше, ніж цей прикрий підхід, який у геометричній прогресії сприяє підвищенню зухвалої самовпевненості тиранів в усьому світі та їхньої схильності до авантюр, зокрема до пов'язаного з ризиками поводження з ядерною зброєю.

Advertisement

1. Невдачі НАТО

Найпотужніший в історії військово-економічний альянс (із трьома ядерними державами у своїх лавах) не зміг запобігти руйнуванню Росією «світового порядку», встановлення якого цей альянс щойно відзначив святкуванням Дня D. Як не зміг він і зупинити початок війни у центрі Європи та притягнути до відповідальності винних у її розпалюванні. 

Порівняйте події останніх двох років із ситуацією, коли 51 країна – країни НАТО та союзники (включно з Україною) – прийшли на допомогу Америці в Афганістані, або коли 35 країн утворили коаліцію та звільнили крихітний Кувейт. А перед тим авіація НАТО зупинила бійню в Сербії.

Advertisement

Також згадайте реакцію Заходу на минулорічний напад ХАМАСу на Ізраїль, який має ядерну зброю. Країни НАТО зараз активно допомагають Ізраїлю захищатися від тієї самої іранської зброї, якою росіяни щодня б'ють по Україні. Але вже десять років Україна, яку ​​Вашингтон позбавив її ядерного арсеналу, продовжує чинити опір Росії, яка територіально є найбільшою країною на планеті – майже у 47 000 разів більшою за Газу. 

Україна вже сотні разів зазнавала ударів тією самою іранською зброєю, яку Тегеран застосовує проти Ізраїлю, а останнім часом змушена захищатися ще й від зброї, наданої Москві Пхеньяном. Не кажучи вже про триваючі постачання до РФ обладнання подвійного призначення з Китаю. І в цьому обладнанні Пекін досі використовує західні технології без обмежень, подібних до тих, які Захід накладає на військову допомогу Україні. Додайте до цього переліку обмежень і застережень правила взаємодії, які нав’язують Україні. Правила настільки складні, що аби всіх їх врахувати та не порушити, треба мати надпотужний комп'ютер. Україна платить у цій війні жахливу ціну, а Захід пожинає плоди. Який тут напрошується висновок?

Advertisement

2. Відмова діяти

Оскільки невдовзі має відбутися саміт НАТО, Захід повиннен нарешті згуртуватися й активізувати зусилля з відновлення миру та справедливості в Європі та у світі загалом. Те, як малодушно НАТО реагує на ядерні погрози Кремля, дуже підриває довіру до Альянсу. Цей параліч волі поглиблює критичну нездатність НАТО виконувати свої доктринальні зобов’язання з вирішення безпекової кризи, яка безпосередньо зачіпає Альянс. А також його неготовність до гуманітарного втручання, зокрема до встановлення безпольотної зони в суверенному повітряному просторі України, про яке так довго благає Київ.

Advertisement

Неадекватне сприйняття Заходом прагнення України відновити контроль над своїми захопленими ворогом територіями та захистити своїх громадян дедалі більше підриває довіру світу до НАТО, зокрема й через те, що НАТО вперто відмовляє в членстві найбільшій країні Європи, яка наразі виконує місію НАТО замість нього.

3. «Виваженість»

Ми намагаємося самі себе обдурити, коли видаємо нашу боягузливу реакцію на залякування з боку Москви за «виваженість». Але це пояснює, чому Захід досі не може визначити свої цілі щодо війни в Україні, не кажучи вже про план перемоги України, тобто повернення нею своїх суверенних територій та своїх громадян.

Advertisement

Якщо Путін божевільний, то будь-яке наше рішення не матиме жодного значення. Але він не божевільний. Він хитрий і завбачливий воєнний злочинець, який нейтралізував усі разом узяті переваги Заходу (ядерну, конвенційну та економічну) одними лише словами, розмахуванням руками та тупотом ніг.

І тут на порядку денному постають «контроль рефлексу» та «умовні реакції». Один відомий російський аналітик так озвучив їх: «Я не хочу, щоб Україна була настільки успішною... щоб Путін був змушений обирати між остаточною поразкою і завданням ядерного удару». Під час свого нещодавнього візиту до Пхеньяну Путін дав цьому наративу черговий поштовх: «Стратегічна поразка Росії на полі бою... означатиме кінець її державності. Чого в такому разі ми маємо боятися? Чи не краще тоді йти до кінця?» Згодом у В'єтнамі він погрожував можливою зміною ядерної доктрини Росії. Це ідеальний замкнутий цикл.

4. Лицемірство підриває довіру

Перемога України відновила би той самий «міжнародний порядок», непорушність якого ми так довго й так гучно декларували до початку війни в Україні. Цей порядок був заснований за підсумками Другої світової війни. І саме українців серед усіх народів СРСР найбільше загинуло під час тієї війни. Українці власною кров'ю та власними життями заплатили за встановлення цього світопорядку. А боягузливий Захід зрадив спільну справу переможців гітлеризму, коли схвалив ганебні Мінські домовленості кілька років тому. Якою, врешті-решт, є наша стратегічна мета щодо України? «Підтримуватимемо, скільки буде потрібно» – це не стратегія, а доволі розпливчате гасло. Якщо не сказати гасло ескейпістське.

5. Страх перед розпадом Росії

Ми на Заході чомусь дуже боїмося втратити контакти з Росією, а ще більше боїмося можливого «розпаду» Росії. Це звучить як жахаючий набат в устах фаланги західних експертів, починаючи з 1991 року. Того року Захід підло намагався переконати Україну відмовитися від незалежності, але українці не зрадили національній ідеї, і це призвело до розпаду СРСР, відновивши глобальну перевагу Заходу, яка «зробила Америку знову великою». Тоді Вашингтон беззастережно перевернув усе з ніг на голову й гучно відсвяткував свою «надзвичайну завбачливість».

6. Зміцнення Росії

Необачність Заходу надзвичайно посприяла тому, що Путін наважився розпочати війну проти України, тому можна було очікувати, що він якоюсь мірою намагатиметься спокутувати свою провину. Але Захід досі не бажає визнати, що він власноруч свідомо підривав основи міжнародного правопорядку, підтримуючи Росію в 1990-х роках, ігноруючи інтереси України, позбавляючи її ядерного арсеналу та передаючи його Росії. А тепер Росія спритно використовує проти Заходу обманом відібрану у Києва ядерну зброю.

У тогочасному аналітичному звіті Військово-морських сил США говорилось: «Намір дозволити Росії стати єдиною ядерною та економічно потужною державою на пострадянському просторі становить загрозу для безпеки Заходу… Сполучені Штати таким чином допоможуть створенню режиму, який буде серйозно загрожувати демократичному співтовариству держав. Якщо Росія розпочне кампанію з відновлення (Радянського Союзу), які варіанти протидії цьому будуть у Заходу?»

7. Наївність

Захід не наважується визнати, що ми наївно змирилися з віроломством Москви, зруйнувавши домовленості, на досягнення яких пішли десятиліття, зокрема й договори про ядерне роззброєння. І при цьому у нас ще вистачає нахабства читати Україні нотації про необхідність «переговорів» і «домовленостей» з Росією. Прес-секретар Путіна Пєсков не так давно пояснив, як Кремль бачить сутність цих так званих «угод»: «Якщо ви погодитеся на наші умови, ви зможете покласти край стражданням ваших мирних жителів».

8. Ніколи знову?

Російський диктатор веде проти України геноцидну війну, прагнучи знищити «усе українське», а ми безсоромно дискутуємо про те, чи має жертва нападу право на самозахист. Куди ж поділося наше «Ніколи знову!»?

9. Розпізнавання ворога

Додайте до всього вищесказаного те, що Росія використовує Україну як плацдарм для розгортання війни проти Заходу – за термінологією Путіна, проти «cкаженої, маніакальної західної цивілізації». А ми й після цього відмовляємося вірити в реальність загрози, намагаючись залишатися «виваженими» й все ще боячись вийти з довготривалого самонавіюваного заціпеніння. І як же може бути інакше, коли радник президента США з питань нацбезпеки Джейк Салліван досі боязко називає Росію «конкурентом», а не ворогом або хоча б «суперником» чи «противником»?!

10. Притиснуті до стіни

Наші вороги закономірно не бачать в нас рішучості, відданості, стійкості, моральної твердості чи хоча би стратегічної мудрості. Немає у нас відчуття терміновості, як немає й чесної самооцінки, є лише кволий ескейпістський лозунг про «покладання збитків» на Росію. Немає жодного чіткого плану, як компенсувати втрати України, як відновити чи виправити те, до чого призвела агресія Росії з її геноцидними методами ведення війни. На відміну від Росії, від якої ми ні в чому не залежимо, можливо, нам варто бути більш поступливими щодо Пекіна, аби й далі отримувати від Китаю потоки дешевих ліків, що відпускаються за рецептом?

Як сказав Самір Саран, керівник індійського аналітичного центру Observer Research Foundation: «Все це говорить таким країнам, як наша, що якщо щось подібне станеться в Індо-Тихоокеанському регіоні, у вас немає жодних шансів у протистоянні Китаю. Якщо ви не здатні перемогти країну із ВВП у 2 трильйони доларів [вище Саран згадував про сукупне ВВП Заходу в 40 трильйонів доларів], навіть не думайте, що зможете стримати Китай. Зараз Китай дуже надихається вашим невдалим, якщо не сказати жалюгідним, спротивом набагато слабкішому супротивнику».

Ще ніколи ставки не були настільки високими, агресор і жертва – настільки чітко визначеними, геноцидні наміри – настільки відверто висловленими, варварство настільки очевидним, а наслідки для безпеки Заходу настільки руйнівними. Якби Україна була просто кораловим атолом у південній частині Тихого океану, це ще якось можна було б зрозуміти. Але Україна уособлює проблеми, які ніколи раніше не поставали перед людством і які перевершують зараз проблеми будь-якої іншої країни та будь-які обставини, які ми можемо розумно передбачити. І це лише збільшує кричущу небезпечність наших теперішніх необачних дій.  

Оскільки обставини стають дедалі жахливішими і ми змушені протистояти одночасно Росії, Китаю, Північній Кореї та Ірану, ми ризикуємо скоро бути притиснутими до стіни. А далі може вибухнути збройний конфлікт у Латинській Америці. Це може стосуватися країн, які й приблизно не можна порівнювати з Україною, і цього разу у нас буде ще менше варіантів вирішення проблеми, ніж ми маємо зараз. Це станеться тому, що ми зараз піддаємося шантажу Кремля, вигодовуючи й зрощуючи звіра в усьому світі. Це передвістя наближення катастрофи.

Погляди, висловлені автором у цій статті, можуть не поділятися Kyiv Post.

Віктор Рудь є членом правління Українсько-американської асоціації юристів та головою її комітету із закордонних справ. Він має більш ніж 35-річний адвокатський досвід у галузі міжнародного права. До здобуття Україною незалежності він був західним співрадником членів Української групи спостереження за дотриманням Гельсінських угод та інших українських дисидентів. Також він був радником Громадського представника США на Конференції з перегляду Гельсінських угод у Мадриді. Він із відзнакою закінчив Гарвардський коледж і Школу права університету Дьюка.