Західні лідери нещодавно зібралися, аби відзначити 80-ту річницю висадки союзних військ у Нормандію під час Другої світової війни. Події, які наразі відбуваються у світі, стали тривожним та історично мобілізуючим тлом для зустрічі тих же союзних країн, які зараз активно залучені до Четвертої світової війни, що точиться зараз у Європі та на Близькому Сході. Третю світову війну – війну Холодну – СРСР програв, тому тепер Путін розв’язав четверту. Він хоче помститися за цю поразку так само, як Гітлер розпочав Другу світову, аби помститися за поразку Німеччини у Першій світовій.
«Путін – Гітлер нашого часу. Ні в якому разі не можна повторити трагічну помилку 1930-х років». Ці слова, сказані на березі пляжу Омаха, прозвучали надзвичайно доречно й переконливо.
Цей наратив домінував і кілька днів потому, під час зустрічі світових лідерів із президентом України в Єлисейському палаці, а також на саміті G7 в Італії та на саміті миру в Швейцарії.
За останні три з половиною місяці відбулася дійсно вагома зміна цілей, які ставлять перед собою західні лідери у російсько-українській війні. І ключову роль у цьому процесі відіграли дві людини. 26 лютого президент Франції Еммануель Макрон у першій серії цьогорічних важливих заяв щодо війни в Україні сказав, що Франція та її найближчі союзники мають намір завдати вирішальної поразки Російській Федерації. Крім того, він заявив, що не виключає відправки в Україну французького військового контингенту та різко розкритикував позицію США щодо обмежень на використання Києвом західної зброї (так званих «червоних ліній») у протистоянні з агресором. Коли Путін негайно відповів на це погрозами застосуванням ядерної зброї, намагаючись залякати Макрона, той зазначив, що французькі військові фахівці вже беруть участь у воєнних діях в Україні, обслуговуючи передані Францією ракетні комплекси SCALP. А далі він стримано нагадав Путіну, що Франція також є ядерною державою. Російські Z-патріоти заповнили мережу дописами, в яких обурювалися, що вже наступного ранку не було завдано ядерного удару по Парижу. І на цьому 15-річна путінська політика бряжчання ядерною зброєю закінчилася пшиком.
Якщо Захід серйозно налаштований перемогти Росію, йому доведеться відкинути найабсурднішу з усіх існуючих «червону лінію» …
По той бік океану, у Сполучених Штатах, Майкл МакКол, харизматичний голова Комітету Палати представників із закордонних справ, очолив революцію, яку здійснило рейганівське крило Республіканської партії. Революцію, яка подолала багатомісячний опір підтримуваних Трампом мерзотників у Конгресі й забезпечила надання Україні пакету військової допомоги на 61 мільярд доларів. Саме тоді боягузлива адміністрація Байдена була змушена зняти з порядку денного найабсурднішу та найганебнішу зі своїх «червоних ліній».
Тому наразі, як я розумію, союзники України запровадили певний «розподіл праці» між США та «Коаліцією охочих», в яку входять Франція, Велика Британія, Польща, Швеція, Фінляндія, Румунія, Естонія, Латвія, Литва, Нідерланди, Чехія, Канада та Норвегія. Дідусь Байден, очевидно, ніколи не відмовиться від найсерйознішої зі своїх «червоних ліній» – в жодному разі не посилати американські війська в Україну. Але США мають виконати ще одну важливу місію – і це те, що Європа не в змозі зробити самостійно – надати Україні таку кількість артилерійських снарядів і ракет, яка необхідна їй для ефективної протидії ударами, які окупанти щодня завдають як по всій лінії зіткнення, так і по українському тилу. Європа просто не має для цього достатніх виробничих потужностей. Таким чином США принаймні допоможуть забезпечити рівновагу (яку дехто вважає «глухим кутом») уздовж тисячокілометрової лінії фронту. Тим часом як «Коаліція охочих» допоможе Києву здійснити найцікавіший і найбільш надихаючий пункт плану Перемоги, який становить центр тяжіння цієї війни (за термінологією Клаузевіца) – звільнення Кримського півострова. Крим – це ахіллесова п’ята Росії. І там Збройні Сили України вже досягли чималих успіхів навіть у ті півроку, коли у них гостро бракувало боєприпасів.
Але уявіть собі, що буде, коли на сцені війни з’являться 100-200 найсучасніших західних винищувачів, оснащених ракетами великої дальності та керованих із інтегрованого центрального командного центру? Пілоти яких матимуть доступ у режимі реального часу до всієї інформації, необхідної для ураження потенційних цілей. Україна ще не отримала ці літаки, але Швеція, одна із найактивніших учасниць коаліції, вже надала Києву два таких командних центри. Швеція із задоволенням повернулася на світову геополітичну арену після 200-річної відсутності. Цими центрами, очевидно, керуватимуть шведські льотні екіпажі (із п’яти осіб).
Але якщо Захід серйозно налаштований перемогти Росію, реалізуючи цей найбільш очевидний сценарій, йому доведеться відкинути найабсурднішу з усіх існуючих «червону лінію» – ту, згідно якої лише українські пілоти можуть керувати західними літаками, які зараз передаються України. Це має відбутися, зокрема й через те, що Макрон останнім часом наполегливо наголошує – «Я маю намір надіслати Україні «Міражі», я маю намір надіслати в Україну французьких військових спеціалістів». Я особисто перекладу це з французької на англійську – «Я маю намір направити в Україну підрозділи французьких ВПС. Вони будуть розміщені на аеродромах Румунії та Польщі разом з британськими та шведськими ескадрильями».
Тепер давайте поглянемо на цю ситуацію очима архітектора триваючої Четвертої світової війни. Він повинен зрозуміти, по-перше, що його бряжчання ядерною зброєю більше не дає бажаного ефекту і, по-друге, що він точно програє звичайну війну із Заходом. Що трон Володаря Всесвіту для нього недосяжний і що перед ним постає у буквальному сенсі екзистенційна проблема – як залишитися при владі (і, відповідно, живим!) у країні, яка програла війну.
Так, Путлер вже розуміє, що він ніколи не візьме ні Київ, ні Одесу, ні Харків, але він досі плекає надію, що йому вдасться досягти перемир'я, яке він зможе продати своєму народові як більш-менш почесну нічию. Нещодавно він зробив першу спробу продати цю брехню у своєму зверненні до дипломатів у Міністерстві закордонних справ. Сенс промови був настільки приголомшливим для слухачів, що йому явно не вдалося переконати навіть своїх придворних. Їхня реакція на промову була для мене набагато інформативнішою, аніж незв’язне базікання оратора, який зрідка наважувався відірвати очі від папірців, на яких була написана промова. Я довго намагався пригадати, де я раніше бачив людей із подібним дивним виразом облич у такій же схожій на печеру залі.
Пропоную вам переглянути відео цього виступу. Там є багато моментів, коли камера знімає глядачів у залі. У всіх путінських підлабузників однаковий кам’яний, сумний вираз обличчя. Коли дивишся на це, розумієш, що хоча вони поки що й зберігають лояльність до Путлера, але явно вже не вірять жодному його слову.
І тоді я згадав! Такий же вираз облич я бачив на кадрах кінохроніки з нацистської Німеччини – з виступу Геббельса перед партійним активом НСДАП у березні 1945 року.
Для Путлера літо 2024-го обов'язково має стати весною 1945-го.
