Російський уряд оголосив масову мобілізацію. З того самого моменту, як ця новина стала відомою широкому загалу, ми є свідками того, як сотні тисяч чоловіків — і навіть цілі родини — намагаються втекти з Росії. Усі квитки розпродані, на кордонах із сусідніми країнами стоять довжелезні черги, а в російських соцмережах множаться групи, в яких люди діляться досвідом та обговорюють найефективніші способи втечі.
Населення Росії – колоніальної імперії, що перетворилась на фашистську державу, становить понад 143 мільйони людей. Абсолютна більшість із них не тільки підтримала анексію Криму та війну на Донбасі, а й позитивно сприйняла повномасштабне вторгнення в Україну. Ці люди змогли прийняти те, що їхні співвітчизники вбивають своїх сусідів. Вони змогли прийняти ідею геноциду.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Так, можна сказати, що багато людей були проти цієї війни. Але поглянемо правді у вічі — «бути проти» війни, яку розпочала твоя ж країна, не означає геть нічого. Для того, щоби вплинути на ситуацію, необхідно діяти. Потрібно створювати партизанські рухи, виходити на вулиці, врешті-решт припинити співпрацю з фашистським урядом. Необхідно робити хоч щось — бездіяльність ні на що не вплине.
Наведу лише одне порівняння: Україна, 2013 рік. Проросійський президент Віктор Янукович відмовився підписувати євроінтеграційний документ, який раніше стояв на порядку денному. У відповідь студенти негайно мобілізувалися і вийшли на Майдан протестувати. Янукович прислухався до своїх російських радників і намагався жорстоко придушити демонстрації. Наступного дня на площу вийшло вже майже мільйон людей — це приблизно третина всього населення Києва. Люди виходили на Майдан тому, що побили студентів. Виходили тому, що ніхто не має права так відкрито й настільки зухвало порушувати суспільний договір.
Янукович вичікував, потім послухав своїх російських радників і віддав наказ стріляти по демонстрантах. Але громадянський опір не припинявся. Навпаки, він ставав ще більш змістовним і цілісним. Люди різного віку, статі, національності, з різним рівнем освіти почали з’їжджатися до Києва з усіх куточків України. Під час Революції Гідності загинуло більше 100 людей, яких назвали «Небесною сотнею». Це були звичайні чоловіки й жінки, що чинили опір — бувають ситуації, коли по-іншому вчинити просто неможливо. Бо ж у певні моменти життя саме свобода й людська гідність стають ключовими передумовами існування людини.
Хіба всі ці мільйони не боялися, що їх битимуть, арештовуватимуть і вбиватимуть? Відповідь очевидна — звісно, що боялися. І так, деяких із них били, заарештовували, катували і вбивали. Чи мали українці якісь гарантії своєї перемоги? Жодних.
Ну а тепер знову повернемося до Росії. Російські протести як у 2014 році, так і зараз незмірно слабші — російські мітингувальники не протестують по-справжньому. Вони виступають на публіку, знімають це на відео, платять штрафи та отримують високе звання «голосів опозиції». Цей рух протесту інфантильний, і відсутність будь-якої значущої солідарності тут не дивує: вони живуть у країні, у якій живуть.
Двадцятеро людей знімають на телефони, як когось одного кудись тягне поліція. В Україні ці двадцятеро віддали б своє життя, щоб врятувати того, над ким знущаються.
У цьому й полягає ключова відмінність: росіяни не вийшли на вулиці, коли в публічний доступ потрапили жахливі фото з Бучі чи Гостомеля. Не вийшли вони й тоді, коли розбомбили маріупольський театр — разом із дітьми, що в ньому переховувались. Ані постійні обстріли українських міст, ані катування та зґвалтування жінок і дітей не змусили їх вийти на вулиці.
Єдине, що вмотивувало ці мільйони людей почати строчити коментарі в соцмережах, – так це розуміння того, що їм самим доведеться йти на війну. І тут ми підходимо до центральної проблеми: люди, які наразі тікають із Росії, у більшості випадків не проти самої війни, а проти того, щоби війна велася їхніми руками. Тобто вони приймають те, що їхні співвітчизники вбивають українців, але самі не хочуть бути вбитими.
Ці люди називають себе «патріотами»; вони мають наліпки з літерою «Z» на своїх машинах або інших речах і тікають до будь-якої країни, куди тільки можуть потрапити. Російські канали Telegram, чати у Вайбері та інші соціальні мережі повняться такими прикладами. Росіяни запитують у своїх земляків, чи знімати їм символ «Z» перед перетином кордону. Вони називають себе «простими патріотами» і водночас кажуть, що після українців потрібно «денацифікувати» грузинів. Їхні коментарі сповнені ненависті до держав, що зголосилися їх прийняти. Їхнє наївне нерозуміння того, чому люди не раді росіянам, які «просто рятують своє життя» — це справжня трагікомедія.
Європа зробить серйозну помилку, якщо відкриє для них свої кордони. Сьогодні вони позиціонують себе як «жертви путінського режиму». Але ж люди, що втікають від війни, зовсім не обов’язково є її противниками. Вони відстоюватимуть своє право розмовляти російською, вимагаючи відновлення імперського дискурсу, який супроводжуватиметься расовою ненавистю до суспільства країни, що їх прихистила. Це помітно в чатах про перетин кордонів — вони сповнені ненависті до грузинів, які вимагають від новоприбулих росіян підписувати документи про територіальну цілісність Грузії чи приналежність Криму до України.
Наївний аргумент про те, що відкриття кордонів для російської «опозиції» сьогодні допоможе їй розбудувати демократію в Росії завтра, є дуже слабким. Єдиний спосіб отримати демократичну Росію — це мати людей, що готові боротися за неї вже сьогодні. Протистояти фашистській владі, яка слабка й боїться сама себе, — єдиний спосіб побудувати майбутнє Росії. Діяти треба так, як це робили українці у 2013 році на Майдані.
Росія почала війну. Хто ж, як не її громадяни, несуть відповідальність за те, щоб припинити цей злочин? І хто матиме привілей потрапити до Європи?
Найбільше солдатів прибуває з Чечні, Дагестану та Бурятії. Тепер під прицілом і кримські татари. Спочатку всі вони були колонізовані та пригноблені, а тепер до них ставляться, як до громадян другого сорту. Чи запровадить Європа особливу політику щодо цих конкретних груп?
Проблема масової втечі полягає також і в тому, що основною групою «біженців», що приїдуть у Європу, стануть заможні чоловіки слов’янської зовнішності з великих міст — просто тому, що саме вони можуть собі це дозволити. Ці люди були привілейованою кастою порівняно з колонізованими та расово пригнобленими меншинами. Коли Німеччина каже, що хоче відчинити свої двері для «хороших росіян», кого вона при цьому уявляє — чи не чеченців або татар?
Ще одним аргументом на користь відкриття кордонів є те, що «хороші росіяни», які втечуть від мобілізації, незабаром повернуться, щоб відбудувати демократичну Росію. Тут відсутнє розуміння того, що «ліберальним росіянам» не вдалося побудувати нічого схожого на нормально функціонуюче суспільство. Тому покладати на них будь-які сподівання — це по-дитячому небезпечна фантазія. Крім того, ідея демократії в Росії базується на збереженні колоніального порядку. Чи говорить ця фантазія щось про демократичний Дагестан? Чи демократичну Бурятію? Чи ці слов’яни з Санкт-Петербурга й Москви, які до цього ні на що не впливали, тепер понесуть демократію в Башкортостан?
Відкриття кордонів для так званих «біженців» із Росії загострить проблеми не лише безпеки, а й моралі. Хто зможе гарантувати безпеку мільйонам українських жінок і дітей, що були змушені покинути свою країну саме через тих росіян, які сьогодні приїжджають до Європи? Не забувайте — в Україні є жінки, над якими знущалися і яких ґвалтували російські солдати. Є діти, на очах яких принижували, катували і вбивали їхніх батьків. Є мільйони історій, які людський розум відмовляється сприймати, але правда в тому, що ці люди з покаліченою долею й понівеченим минулим, що залишиться з ними назавжди, усе ж продовжують жити.
Зараз ці українці перебувають у Європі, куди вони виїхали в спробі зібрати докупи свої зламані життя. Невже ми, цивілізований світ, дозволимо їм пережити подвійну травму? Це може призвести до збільшення кількості самогубств як серед жінок, так і серед підлітків. Це може спричинити зростання рівня психологічних розладів і агресії. Хто може гарантувати, що українські діти не зазнаватимуть знущань із боку дітей росіян, які тікали від війни, але все одно поділяють імперські та расистські погляди своєї країни? Хто гарантує, що українські жінки не зазнають символічного, або прямого насильства з боку цих втікачів?
Для того, щоби загоїлися всі рани, необхідний час. Опрацювання та прийняття лише одного травматичного епізоду може затягтись на довгі роки, а може і взагалі ніколи не відбутись. А що трапиться, якщо свіжу рану постійно посипати сіллю? Біль не вщухне ніколи.
Україна бореться за безпеку всієї Європи. Європа зобов’язалась захистити українських жінок і дітей. Росія почала війну, і це тягар і відповідальність кожного громадянина Росії — знищити монстра, якого вони самі ж і створили.
Доктор соціальних наук Аліна Зубкович очолює шведську організацію Nordic Ukraine Forum.
Редакція Kyiv Post може не поділяти погляди автора цієї статті.
Оригінал статті англійською тут.
