ПОГЛЯД: Останній блеф Путіна

Страх – природна реакція на пряму загрозу ядерного Армагеддону. Принаймні на нього ставить російський президент Володимир Путін. Він міг би змусити Україну здатися через цей страх, а нас – повірити, що він готовий померти в цій невиграшній ядерній війні просто на зло Україні і “колективному Заходу”. Але все його життя і всі його останні дії показують, що це не що інше, як черговий блеф.

Путін хоче, щоб його режим переміг і вижив. Будучи ніким іншим, як розбійником, він вважає себе “спасителем” Росії, в якого унікальна “історична доля”. Він звик до розкоші і влади. Його власні інтереси виказують самі себе. Він аж ніяк не мученик.

У Кремлі сидять такі ж, як і він, крадії та брехуни, що надто звикли до ситого життя, на яке вони не заробили й не заслуговують, і до власних ілюзій слави й величі. Вони – не купка самогубців, а гравці, що не хочуть і не вміють програвати.

За останній тиждень десятки, якщо не сотні розумних людей опублікували статті, в яких допускали, що ядерні погрози Путіна принаймні не слід ігнорувати, бо невідомо, що у нього в голові. Ми спостерігаємо за ним і його діями вже більше 20 років. І ми приділяємо велику увагу тому, що відбувається зараз.

Путіну і Кремлю досі ввижається перемога в Україні. Як мінімум, Путін назве перемогою припинення вогню, окупацію більшої частини території сходу і півдня України і руйнування її інфраструктури і всієї економіки. Певно, що такий результат він зможе “продати” власному народові.

Тепер він вже точно визнав, що не зможе перемогти на полі бою, поки Україну підтримуватиме Захід. Якби він думав інакше, його тактика це б показала. Тоді б він цілеспрямовано і старанно формував, навчав і озброював нові військові підрозділи. Він би перегрупувався. Він припинив би штурмувати Бахмут, який вже не має ніякого стратегічного значення. Натомість, він вирішив продовжувати штурм, відчайдушно намагаючись досягти хоч чогось схожого на успіх, бо це наразі єдине місто, де російські війська ще мають шанси на перемогу.

У Путіна немає ілюзій щодо здатності перемогти на полі бою. То що ж він має робити? Щоб перемогти в цій війні, йому потрібні лише дві речі: щоб Україна залишилась сама і стабільність у Росії, поки він терпляче чекатиме на припинення підтримки України з боку її Західних союзників.

Кремль має підстави вважати, що з часом підтримка України слабшатиме, що Європа переживатиме холодну зиму і суттєвий спад економіки, що Польща втомлюватиметься від мільйонів українських біженців, а Британія і США від величезних витрат.

До влади прийдуть інші політики, а пропагандистська машина Росії допоможе піднятися “правильним” лідерам, а “неправильним” – піти або втратити вплив. Нарешті, нетерплячі американці втратять інтерес і перемкнуть увагу на інші пріоритети (є ознаки того, що це вже відбувається).

Кремль робить ставку на те, що поки українська армія залишається в більш-менш статичному положенні, перемога – просто справа часу.

Справжня мета мобілізації і псевдореферендумів.

Російська мобілізація здається марною і погано організованою, якщо вважати, що її мета – змінити хід війни. Але мета інша – затримати наступ України до холодів, а тоді вже підтримка Заходу зменшиться. Тепер стає зрозуміло, чому сотні тисяч погано озброєних і непідготовлених новобранців отримують квиток в один кінець на фронт.

Водночас мобілізація також допомагає Путіну утримувати контроль над Росією попри протести, які він все ж може придушувати, якщо і коли необхідно. Зрештою, цей контроль йому забезпечують мільйони силовиків, яких він не відправив на війну.

Кремль також систематично мобілізує представників національних меншин із тих регіонів, де можуть виникнути соціальні збурення і сепаратистські настрої. У ширшому сенсі – Кремль позбувається найкращих і найрозумніших, щоб не було й натяку на можливість ліберального повстання. Найцинічніше те, що він змушує українців, мобілізованих на окупованих територіях, воювати проти власного народу, і таким чином зменшує потенційне джерело опозиції на цих територіях.

А псевдореферендуми – це спектакль для російських глядачів, не для Заходу. У Путіна немає жодних ілюзій, що цей спектакль сприймуть серйозно за межами Росії, і йому взагалі байдуже, що думає весь світ. А от всередині Росії навіть така імітація законності виправдає мобілізацію (а потім, коли населення заспокоїться, – і оголошення воєнного стану) задля “героїчного захисту батьківщини”.

Завдяки своїй монополії на ЗМІ Путін переконає більшість росіян видати йому ліцензію на те, щоб посилати на вірну смерть їхніх синів і чоловіків, і виграє час.

Порожні ядерні погрози.

І нарешті, повертаючись до питання погроз завдати ядерного удару по Україні: так само як і псевдореферендуми, ці погрози – здебільшого для внутрішнього споживача.

Путін хоче перемогти у цій війні і не вважає себе загнаним у куток звіром, що б там не казали Західні оглядачі. Він не поводиться так, як загнаний чи поранений звір, і особисто не допустить навіть натяку на таке, особливо у своїй країні. Кремлю вдалось переконати Захід, що Путін божевільний і таки може здійснити свою погрозу. Але він блефує, і це очевидно.

Вигоди від цього блефу також очевидні. Як мінімум, він може відволікти увагу населення і лідерів країн Заходу і змусити їх узяти паузу. Він навіть може змусити лідерів деяких європейських країн надавити на Україну, щоб та припинила вогонь.

Путіну байдуже, чи вважає це блефом Захід. Головну мету він уже досяг – його ядерні погрози заглушили повідомлення про реальні й відчутні перемоги України на полі бою. Таке відволікання уваги робить чудеса з росіянами, яким вкотре нагадують про їхню велич і могутність і показують, що Путін – їхній вождь. Ми не в Росії. Ми маємо назвати блеф блефом і рухатись далі.

Тож порадуймося за перемоги України, і хай Путін знає, що вона не сама, а ми – народи світу – не відступимось, не піддамося страху і битимемо Путіна з компанією там, де найболючіше – на полі бою.

Якщо ми назвемо блеф блефом, це означатиме, що світ надаватиме Україні ще більше підтримки – і економічної, і військової. Це те, чого найбільше потребує Україна, і чого найбільше боїться Путін.

Вілл Брекенгаймер народився і виріс у Києві, живе в США. Випускник Єльської школи менеджменту, магістр ділового адміністрування, останні 14 років займається інвестиціями в банківській сфері.

Погляди автора можуть не співпадати з поглядами Kyiv Post.

Оригінал англійською тут.