Як не дивно це звучить, але на війні є свої книжкові тренди. Аудиторія, яка глибоко переживає за фронт, є дотичною до військових: як волонтер, близький друг, рідний чи журналіст. Хто дійсно переймається тим, що відчуває і як сприймає сьогодення частина населення, що воює. Або хоча б намагається зрозуміти, той обов’язково чув про книгу “Плем’я” Себастьяна Юнгера.
Це важлива книга, яка описує багаторічні дослідження свідомості людей, які переживали війни чи катастрофи в усьому світі в різні часи. Це наша психологічна картина тут і зараз в Україні.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Мені її порекомендував прочитати на фронті один із творчих побратимів, з яким ми виступали для військових, щоб краще розуміти, що ж саме зараз з нами всіма відбувається.
Після того, як я вперше, навесні 2023 року, потрапила на Донбас в рамках волонтерських виступів з Культурним Десантом, я повернулася з іншим відчуттям себе і людей. Мені не було страшно повертатися на фронт. Мені було потрібно повертатися назад на Схід, бо я себе вже не відчувала ніде так само, як там.
Там ти відчуваєш себе більш живим, ти відчуваєш себе важливим. Там усе просто, бо твій авторитет не будується навколо цінностей цивілізованого світу: соціального статусу, кар’єри, грошей. Там ти є собою, і наскільки ти є розумним, дотепним, сильним, талановитим, сміливим – настільки тебе і сприймають.
Там є рівність у ставленні одного до одного. Є цінність твого життя і твого існування тут і зараз. Ти є – це вже цінність для тих, хто навколо тебе. Це не обговорюється вголос. Це відчувається в побуті та простих речах.
Наприклад, коли у квартиру, де поселили артистів-волонтерів, приїжджає військовий медик з гітарою і співає так, ніби він це робить востаннє. І голос у нього настільки щирий, що ніякий артист великої сцени так не зачепить тебе. Виняток – артисти, які стали добровольцями, як от Андрій Хливнюк (соліст українського гурту Бумбокс).
Або коли десь у глибокому прифронтовому селі, де воду гріють у залізному відрі на газу, де немає ніяких комфортних умов, тобі на знак вдячності за творчість приносять найкращі смаколики, як от мед у стільниках, який сім’я нещодавно надіслала військовим. Це – найцінніший скарб у цій хатині, який бережуть для особливих моментів радості.
Таких моментів безліч, вони начебто непомітні, але загальне відчуття дива людського спілкування і єднання на рівні племені – це те, за чим я повертаюсь і буду повертатися до закінчення війни.
Я не ідеалізую фронт. Я бачу все як є. Але це і є війна – вона страшна, в ній присутні всі найгірші кошмари нашого людського єства. Не десь у книзі чи кіно, а в реальності.
Та саме серед таких екзистенційних загроз людям притаманно бути добрішими й об’єднуватися одне з одним заради виживання. І боротися за своє існування.
Саме про це розповідає автор книги “Плем’я” – про ці взаємини між людьми. І як військовим потім повертатися до цивільного життя. Який це для них важкий шлях – шлях соціалізації після пережитого досвіду на війні. І оскільки я не є військовою, але я волонтерка, яка дотична до цієї воєнної реальності, мене це питання турбує надзвичайно. Перш за все на своєму досвіді.
Після моїх поїздок мені дуже важко дивитися на своїх цивільних співгромадян, які “морозяться” від війни, які вдають, що вона десь далеко. Мене зачіпає той егоїзм, та втрата адекватності, та зухвалість, із якою іноді стикаюся в Києві. Бо я розумію, якою ціною нам це відносно мирне життя дається. Нам треба цінувати кожного дня все, що ми маємо. І також нам треба цінувати одне одного.
Зрозуміло, що життя йде, світ не зупинився. Як кажуть військові: люди розслабилися й забувають про війну. І це природно. Це наша адаптація. В тилу важливо, щоб була економічна стабільність. А де гроші – там інші закони людських стосунків.
Звинувачувати своїх співгромадян у тому, що вони занадто легковажні – це теж певне знецінення. Кожен проживає ці часи так, які в нього можливості й обставини. Судити одне одного – це не вихід. Я бачу вихід у розумінні, що таке проходили не тільки ми, і вже є професійні психологічні дослідження на тему взаємної адаптації людей у таких умовах. Ми потрібні одне одному однаково. Ми в різних умовах, але ми всі є частиною спільного національного руху, де немає поділу на важливих і неважливих. Ми всі важливі.
Ми однаково важливі одне одному. Кожен має працювати там, де він зараз є, і вкладатися в спільну перемогу: у війні, в економіці, в політиці, в культурі, в освіті, в науці. Це час нашого виживання, і всі наші дії рухають наш народ дуже швидко в тому напрямку, який ми обрали. Головне, щоб у всіх українців була спільна мета і чітке бачення, куди нас усіх несе це історичне лихо – війна.
Коли в мене опускаються руки і я мене охоплює відчай, я згадую, з яким відчаєм і проблемами стикаються мої друзі на фронті. Їхні проблеми настільки важкі, що я розумію – от я можу рухатися далі, я маю чимось підтримати, допомогти тим, хто зараз там віддає за мене своє здоров’я, життя, свою молодість, свої найкращі часи. Мої друзі на фронті є для мене прикладом. Я рівняюсь на них, і вони мене надихають у найважчі моменти.
Так, між нами зараз немає чіткого взаєморозуміння, але нам треба прислухатися до розумних людей – таких, як Себастьян Юнгер, які це проходили. Спиратися не на емоції, які є ілюзорними, а на попередній досвід людства. Таке теж уже було, ми не єдині такі. Наші знання про себе – це також наша зброя проти ворога. Цікавтесь одне одним і вивчайте одне одного. Це наш спільний шлях.
