ПОГЛЯД: Путінський геноцидний міф

У розмові з Такером Карлсоном Путін промовляв довгі сентенції про давно минуле. Далі я поясню, як Путін в усьому помиляється, але спочатку маю пояснити, чому він в усьому помиляється. Під як я маю на увазі його помилки щодо подій минулих часів. А під чому я маю на увазі всю жахливість тієї історії, яку він розповів. Історії, яка несе війну, геноцид і фашизм.

Путін говорив про низку царств, князівств та інших володінь, що колись існували. Називаючи їх «Росією», він претендує на приналежність цих території до тієї Російської Федерації, якою він наразі керує.

Така маячня породжує війну. За логікою Путіна, лідер будь-якої країни світу може висунути безліч претензій на території інших країн на основі різних інтерпретацій минулого. Це руйнує весь міжнародний порядок, заснований на непорушності існуючих кордонів між суверенними державами.

Більше по темі

Хроніка війни в Україні. 21 листопада: «Ми здатні та можемо відповісти»

Канада скоро надасть Україні систему ППО NASAMS; Умєров відмовився коментувати використання ракет Storm Shadow для удару по РФ; в Україні застосовуються екстрені відключення світла.

У розмові з Карлсоном Путін зупинився, зокрема, на ІХ, Х та ХІ століттях. Як відомо, Москви тоді ще не існувало. Отже, навіть якби ми змогли здійснити запропоновану Путіним подорож у часі, повернувшись у 988 рік, ми точно не потрапили б до країни зі столицею в Москві. Значна частина теперішньої території Росії розташована в Сибіру. У ті часи, в які нам пропонує повернутися російський президент, європейці не контролювали ці азійські території. За логікою Путіна, сучасна Росія не має прав на території, з яких вона вже сотню років качає природний газ і нафту. Права на них, за цією логікою, мають інші країни, і перш за все це право мають народи, визнані в РФ національними меншинами.

Путін наводив під час інтерв'ю різні дати, аби аргументувати свої претензії на певні території. Але будь-хто за цією логікою може зробити те саме щодо будь-якої території. Отже, перший висновок з точки зору Путіна полягає в тому, що жодні кордони не є непорушними, включно з кордонами його власної країни. Будь-яку територію можна спробувати захопити, оскільки кожна має свою довгу складну історію. Карлсон запитав Путіна, що змусило його вдертися в Україну, і у відповідь на це змушений був вислухати розлогий міф про «вічну Росію».

Друга після війни проблема – це геноцид. Після того, як ви вирішуєте, що інша країна в глибокому минулому якимось чином входила до складу вашої теперішньої країни, ви починаєте наполягати на тому, що єдина правдива історія – це та, що доводить вашу правоту. Весь досвід поколінь людей, які жили в минулому на цих землях і живуть тут наразі, є «штучним» (якщо використати одне з улюблених слів Путіна).

В інтерв’ю Карлсону, як і в інших своїх промовах під час війни, Путін вдається до хибного розрізнення між справжніми  (чи природними) та штучними націями. За його тезою, справжні нації мають право на існування, штучні – ні.

Але жодних «природних націй» насправді не існує. Усі нації були колись створені. Росія завтрашнього дня створюється діями сучасних росіян сьогодні. Те, що росіяни ведуть зараз свавільну війну на знищення проти України, робить їх іншими людьми, відмінними від тих, якими вони могли би бути до початку вторгнення. Це важливіше за все, що сталося багато століть тому. Коли націю називають «штучною», це є виправданням геноциду. Геноцидна мова стосується не минулого, вона змінює майбутнє.

Усіх, хто не вкладається в путінське бачення історії (Росія вічна, тому росіяни можуть робити, що завгодно), треба вилучити спочатку з наративу минулого, а потім і з числа тих, хто вважається людьми в сьогоденні. За логікою Путіна, неважливо, у що люди вірять і що вони самі знають про своє минуле. Тільки він вирішує, які душі з якими іншими душами історично пов’язані. Ніяке інше розуміння теперішніх подій не має права на існування, тому що вони є наслідком подій, які (в його вигаданій історії) ніколи не повинні були відбутися. Його бачення визначає минуле, яке, своєю чергою, спонукає до насильства в сьогоденні, тобто до геноциду.

Срібна монета часів Київської Русі з зображенням Володимира Великого та тризубом – національним символом України.

Якщо знаходяться ті, хто стверджує, що українці є справжньою нацією, їх треба знищити. Це є справжньою причиною тих масових вбивств, які росіяни коїли від самого початку вторгнення в Україну. Путін сподівався, що Україна впаде за кілька днів, адже він вважав, що для цього йому треба лише ліквідувати небагатьох українців зі «штучної еліти». Чим більше виявлялося в Україні українців, тим більше людей доводилося вбивати окупантам. Те саме стосується фізичних проявів української культури. Росія знищила вже тисячі українських шкіл. Скрізь, куди заходили росіяни, вони спалювали українські книжки.

Третя проблема – це фашизм, який маскується під жертву фашизму. Путін є диктатором найбільшої країни в світі, який особисто контролює десятки, а, швидше за все, сотні мільярдів доларів. Але у власній версії історії він –  стражденна жертва в оточенні ворогів, бо не всі, виявляється, з ним згодні. Росія є жертвою, тому що росіяни розповідають світові свою історію про те, що вони змушені вести геноцидну війну, і не всі чомусь із цим погоджуються. А українці є агресорами, бо не згодні з тим, що їх самих та їхньої країни насправді не існує.

Насправді, каже Путін, українці – це «нацисти», і це слово в його вустах означає просто «люди, які відмовляються визнати, що росіяни праві, що б ми не робили». Це заява потерпілого: якщо українці є «нацистами», то росіяни – навіть якщо вони розпочали війну і вбили десятки тисяч невинних людей, викрали десятки тисяч дітей і здійснюють жахливі воєнні злочини щодня – це праведники, змучені підступними нацистами.

Поясню, чому міф має значення. Якщо все погане в минулому зробили інші, як стверджує Путін, то і в сьогоденні все погане роблять інші. Історія Путіна ідеально розділяє добро і зло. Росія завжди права, інші завжди неправі. Росіяни можуть поводитися як нацисти, називаючи при цьому «нацистами» інших, і все ОК. Росіяни – це особливий народ, який живе заради великої мети, але йому постійно протистоять підступні вороги з їхніми постійними змовами. Путін веде війну фашистськими методами під фашистськими гаслами із масовою пропагандою та масовою мобілізацією.

Так само як є три проблеми чому (війна, геноцид, фашизм), є також і три проблеми як. Путін пропускає дещо на початку своєї розповіді, багато в чому помиляється під час неї та упускає дещо наприкінці неї.

Я б краще зупинився на чому. Адже якщо я почну виправляти фактичні помилки Путіна, може здатися, ніби я погоджуюся з ним вцілому. Аби внести ясність: навіть якби Путін був порядним істориком, це не означало б, що він може (юридично чи морально) претендувати на територію сусідніх країн на основі правдивих тверджень про події минулих часів. Справжні історики, як ви могли помітити, насправді не мають такої влади. Більшість із того, що Путін говорить про минуле, є маячнею, але навіть якби він і видав декілька слушних тез, це аж ніяк не виправдало б руйнування міжнародного порядку, вторгнення до сусідніх країн і вчинення геноциду.

Географія археологічних пам’яток Кукутені-Трипільської культури в Україні (бл. 5500–2750 рр. до н. е.). Опубліковано в Енциклопедії трипільської цивілізації.

До того, як була заснована Київська Русь

Те, що Путін розповідає про історію України, є не тільки небезпечним і помилковим, все це також дуже нудно слухати. Він замовчує найважливише про історію земель, які зараз називаються Україною. За тисячі років до тих часів, із яких Путін розпочав свою лекцію і які теж неправильно собі уявляє, на землях, які зараз ми називаємо Україною, відбувалися важливі всесвітньо-історичні події. Ще в епоху Бронзи, приблизно 6000 років тому, на території сучасної України існували великі поселення («мега-міста»). Близько 5000 років тому людей, які побудували ці міста, звідси витіснили племена скотарів, яким вперше вдалося приручити коней. Ці племена, що прийшли сюди з великого степу, принесли з собою прамову, від якої пішли мови, якими зараз розмовляє приблизно половина людей у світі. Приблизно 2500 років тому на території сучасної південної України скіфи зустрілися з греками, передавши їм деякі зі своїх найкращих історій (зокрема, про амазонок та про непереможних скіфських воїнів). Скіфія, тобто Причорномор'я нинішньої України, годувала Афіни в часи свого найбільшого розквіту, а греки мешкали в численних містах-полісах, розташованих на Чорноморському та Азовському узбережжях сучасної України.

Далі можна продовжити розповідь до часів сарматів, готів і хозарів. Цілком можливо, що землі сучасної України були першими територіями Європи, заселеними людьми. І в будь-якому випадку ці землі були населені, причому в різні часи, різними надзвичайно впливовими народами, протягом приблизно 37 000 років. Якби й справді сьогодні право на певну територію визначалося б на підставі того, хто оселився тут першим, Росія мала б дуже слабкі шанси претендувати на землі України.

Справжня Русь, а не путінські вигадки

Усі висловлювання Путіна про період, який він сам вважає цікавим – починаючи з IX століття нашої ери – є помилковими. Він починає повчати Такера Карлсона з цікавої історії про те, як новгородці «запросили» княжити в місті «варязького князя». Як свідчить правдива історія – в IX столітті в Новгороді все було не так пасторально. Це була доба вікінгів. Рабовласницька компанія вікінгів, відома як «Русь», просувалася вниз по Дніпру, прагнучи обміняти своїх слов’янських рабів на срібло. Згодом ці вікінги зробили Київ – на той час хозарський форт – своїм головним опорним пунктом і портом, а згодом і столицею.

В інтерв'ю Путін запевняє Карлсона, що це була «централізована держава» з «єдиною мовою». Це просто невігластво. Насправді це було середньовічне королівство, а не держава в сучасному розумінні. І, звичайно, воно не було централізованим. Це абсурд. Також тут не було єдиної мови. Правителі вікінгів і поствікінґів зазвичай мали три імені: скандинавське, пізніше ще й місцеве (слов’янське), а після навернення у християнство – ще й християнське. У ті часи тут існувала також і слов’янська мова, якою розмовляла більшість населення і, зрештою, почали розмовляти й правителі, але ця мова точно не була схожою на сучасну російську. В політичній сфері, скоріш за все, тут довгий час панувала хозарська мова. У стародавньому Києві мешкало чимало євреїв, які знали іврит і слов’янськ. Розмовляли тут також багатьма іншими мовами, які належали до кількох різних мовних сімей.

Якби Путін справді вважав, що минуле визначає сьогодення, він мав би визнати, що територія тієї середньовічної держави вікінгів, Київської Русі – більша частина України, уся Білорусь, частина північно-східної Росії за сьогоднішніми кордонами – має належати Швеції. Або Данії чи Норвегії, або, можливо, Фінляндії. Створення Київської Русі було одним із кількох вражаючих прикладів державного будівництва вікінгів ІХ-Х століть нашої ери. Створені вікінгами держави виникли тоді, зокрема, на Сицилії, в Нормандії (і, отже, опосередковано це є визначним епізодом історії Англії), не кажучи вже про скандинавські королівства. Іноді амбіції вікінгів поширювались одразу на кілька держав. Наприклад, Гаральд Гардрада, який до того служив у війську Київської Русі, став королем Норвегії і потім намагався захопити Англію. Путін розповідав про Ярослава Мудрого – в ісландських джерелах цей визначний правитель фігурує як Яріслейф Кульгавий. Він був широко відомий у тогочасній Європі (але не в Москві, якої тоді ще не існувало).

Ярослав Мудрий на українській банкноті

Потім до Києва дістались монголи, це сталося 1240 року. Це незручний момент для Путіна, оскільки він викриває основні прогалини в його логіці й наративах. Якщо монголи знищили Київську Русь у 1240 році, то чому б не вважати саме цю дату визначальною історичною віхою? Чим вона гірша за більш ранні та більш пізні дати, які довільно обирає Путін? Чому б Монголії не заявити свої претензії на Київ, а разом із тим і на Росію? За логікою Путіна, це абсолютно законна претензія. Путін поспіхом переходить від цього незручного моменту до також помилкового твердження, що «північні міста зберегли частину свого суверенітету». Він має на увазі, що Москва зберегла суверенітет Київської Русі під монгольським пануванням. Але Москви, нагадаємо, тоді ще не існувало. До початку монгольського вторгнення на цьому місці було невеличке поселення, але монголи його спалили. Коли Москва була започаткована, вона була місцем збору данини для монгольських ханів. Це і є моментом заснування держави з центром у Москві. Чому ж тоді теперішня Москва не належить Монголії?

В англомовній розшифровці інтерв’ю, наданій офісом президента РФ, якою я користувався, Путін постійно використовує слово «російський». Це не та помилка, яку Карлсон міг помітити, але це було помилкою кожного разу, коли Путін говорив це, принаймні коли висвітлював більшість століть, історії яких торкався під час інтерв'ю. Київська Русь у жодному разі не була «Росією». Її назвали так на честь вікінгів, які стали правителями новоствореної держави. Вже потім ця назва – «Русь» – стала асоціюватися з цією землею та її народом, а також із християнством. Але «Росія» – слово, яке використовує Путін, коли йдеться про щось конкретне, – це імперія, заснована в Санкт-Петербурзі (місті, якого не існувало за часів Київської Русі) у 1721 році. Цю нову імперію назвали «Російською» саме на знак претензії на землі та історію Русі. Але те, що Петро І прийняв доволі розумне піар-рішення через півтисячоліття після того, як монголи захопили Київ, ще не означає, що на момент приходу сюди монголів тут була Росія. Її тут точно не було.

А в цей час Російська імперія…

Російська імперія, яка бере свій початок з Москви, була дуже впливою державою. Але навіть Російська імперія 1721-1917 років не була тією Росією, про яку розповідає Путін. Більша частина її території розташовувалась в Азії. На більшій частині її територій протягом більшої частини часу її існування серед її багаточисленних народів не існувало того, що можна було б визначити як «російська національна самоідентичність». Більшість населення цієї Росії навіть не розмовляла російською. А її правлячий клас складався переважно з німців, поляків і шведів. Катерина Велика – імператриця, яку так шанує Путін, – була німецькою принцесою, яка прийшла до влади в результаті вбивства свого чоловіка, який також був німецьким принцом. Те саме можна сказати, до речі, й про радянську еліту. Лише Бориса Єльцина та обраного ним своїм наступником Путіна можна вважати етнічними росіянами, які довго правили країною під назвою Росія. Можливо, саме ця новизна й, відповідно, невизначеність стоїть за путінським баченням минулого – водночас наївним і цинічним. Російська нація насправді постмодерна, і це очевидно.

Переходячи від доби Середньовіччя до сучасності, Путін знову припускаєься прикрої помилки. Він дуже коротко згадує Велике князівство Литовське та Річ Посполиту, і лише для того, щоб сказати Карлсону, що вони, мовляв, гнобили «росіян». Велике князівство Литовське та Річ Посполита були найбільшими державами Європи. Саме Литва успадкувала більшу частину давньоруських земель приблизно в той же час, коли її правителі стали королями Польщі. Польсько-Литовська держава включала в себе Київ впродовж більш ніж 300 років – довше, ніж Київ був столицею Київської Русі, довше, ніж Київ входив до складу Російської імперії. Значну частину блискучої політичної культури Києва перейняв свого часу Вільнюс. Знову ж таки, за дивною логікою Путіна, держава, яка зараз має назву Україна, має претендувати на теперішні Литву та Польщу.

За 300 років, які минули відтоді, багато чого відбулося: Відродження, Реформація, Контрреформація. Усе це свого часу позначилось на Україні (як тепер називали ці землі) і зробило її дуже відмінною від Московської держави, якої майже не торкнулися ці епохальні зміни. Українське козацтво повстало проти польського панування, виходячи з розуміння правового обов’язку правителів перед підданими, яке існувало в Польщі-Литві і якого не було в Московії. Коли українські козаки повстали проти польського панування, їх очолив вихований єзуїтами чоловік, який знав українську, польську та латинську мови, але не знав російської, тому спілкувався з москалями через перекладача. Козаки справді почали співпрацювали з Москвою після того, як втратили своїх кримськотатарських союзників, і це призвело до кількох воєн, які зруйнували Польщу й Литву та дозволили Московії розширитися на захід.

Але Путін глибоко помиляється, стверджуючи, що угода між козаками та Московією 1654 року була якимось містичним "єднанням на віки" душ українців та росіян. Як і більшість старих тез, які ретранслює Путін, це був типовий зразок радянської пропаганди з певною метою. Режим Хрущова створив міф про «воз'єднання України з Росією», аби пояснити, чому українці, яких усі визнавали за окрему націю, тим не менш були «навіки пов’язані» з Росією всередині СРСР. Цей наратив ґрунтувався на політичних потребах, а не на історичних фактах. Є щось жалюгідне в тому, що настільки досвідчена у брехні людина, як Путін, вірить у заяложену брехню, яку йому викладали ще за часів його молодості.

Померлі від голоду селяни на одній з вулиць Харкова, 1933 р. Фото, представлене на виставці «Голод у радянській Україні, 1932–1933 рр.: меморіальна виставка», Гарвардський університет.

Мова, голод і нацисти мали рацію

Путін знову й знову робить помилку стосовно української мови, і це типова ознака імперської глухоти. Дійсно, сьогодні українці можуть розмовляти як російською (хоча багато хто зі зрозумілих причин зараз відмовляється від неї), так і українською. При зустрічі з росіянами українці донедавна переходили на російську. Через цю ввічливість у росіян створювалося хибне враження, що українська мова є всього лиш діалектом російської, або що української взагалі не існує. Проста правда полягає в тому, що українці знають російську мову, бо вивчили її. Росіяни не знають української, бо не вчать її. Російські солдати досі, через два роки після початку війни, вперто називають українську мову, яку чують у радіоперехопленнях, «польською», бо нездатні усвідомити очевидне: українська мова існує, а вони її не розуміють. Твердження Путіна про неіснування української мови є складовою його ідеї про неіснування української держави чи українського народу: це поштовх до геноциду, тому що тільки масові вбивства можуть зробити це правдою. Із цього інтерв’ю стає очевидним те, що Путін вважає само собою зрозумілим, що краще вбити будь-яку кількість людей, ніж визнати свої помилки. Ідеї мають для нього значення. Саме тому, що він неправий у всьому, він повинен убивати.

Путін був, мабуть, найближче до усвідомлення своєї проблеми, коли говорив про ХХ століття та створення Радянського Союзу (зокрема, його української республіки). Путін впевнений, що України ніколи не існувало, тому він повинен був представити Леніна і Сталіна дурнями, бо вони поводилися так, ніби Україна насправді існувала. У Леніна й Сталіна було багато вад, але дурнями вони не були. Путін вважає, що вони діяли з «незрозумілих» або «невідомих» причин, створюючи Українську республіку та впроваджуючи (у 1920-х роках) політику, яка сприяла розвиткові української мови та культури. Ленін і Сталін робили це тому, що знали з власного досвіду, що український національний рух наспраді існує. Вони не хотіли, щоб так було, але вони стикалися з цим на кожному кроці. Вони добре знали, що ще за часів Російської імперії існував потужний український національний рух. Вони знали, що українці намагалися створити власну державу після більшовицької революції. Вони пам'ятали, що їм вдалося придушити ці спроби лише після кількох років жахливого насильства, і що в довгостроковій перспективі їм доведеться щось із цим робити.

Путін називає Радянський Союз «Росією» і каже Карлсону, що Радянський Союз – це просто інша назва Росії. Тут він знову ж таки помиляється. Росія була лише частиною Радянського Союзу. Близько половини населення СРСР не були росіянами. Україна та інші радянські республіки зазнавали тривалої русифікації, але жоден радянський лідер не стверджував (як це робить зараз Путін), що ці республіки є частиною Росії. Радянський Союз утворився у 1922 році як номінальна федерація національних республік, тому що Ленін, Сталін та інші більшовики усвідомлювали більше 100 років тому, що вони мають рахуватися з Україною. Вони створили СРСР як союз національних республік, тому що розуміли, що необхідно піти на певний компроміс із політичною реальністю, перш за все з реальністю існування України.

Коли радянська політика обернулася проти українців на початку 1930-х років, це сталося тому, що Сталін боявся втратити Україну в результаті своїх свавільних згубних дій, а не тому, що він вважав, що України не існує. Він мав рацію, вважаючи, що українські селяни чинитимуть опір його політиці захоплення їхньої землі. Більшість із них так і робили, поки могли. Сталін та інші члени політбюро організували штучний голод в Україні, керуючись тією логікою, що українці повинні бути покарані за провал політики Сталіна. Путін повністю ігнорує ці події, але вони були пережитою на власному досвіді неспростовною реальністю для тих, хто вижив. Пам'ять кількох поколінь про те, що українці називають Голодомором, є однією з ключових відмінностей, які відрізняють сучасних українців від росіян.

Путін говорить про Другу світову війну так, ніби це була війна російського народу, але насправді це була війна радянського народу. І найбільше після євреїв постраждали від неї білоруси та українці. Під час німецької окупації загинуло значно більше мирних українців, ніж росіян. В радянській армії, яка розгромила німців на східному фронті, було кілька мільйонів українських воїнів. Це важливі моменти сучасної історії, які Путін просто ігнорує. Або, натомість, щось собі вигадує. Це стосується, зокрема, його кумедної розповіді про те, що він нібито дорікнув українському президентові за те, що той «підтримує фашистів» попри те, що його батько воював проти фашистів під час Другої світової. Але загинув на тій війні дідусь Зеленського. А його прадід і троє дядьків загинули під час Голокосту. Здається, Путін не розрізняє поколінь і взагалі не має уявлення про те, що дійсно має значення і для кого саме.

Що Путін насправді міг би сказати про Другу світову війну, так це те, що Гітлер мав рацію. Ось уже десять років Путін виправдовує пакт Молотова-Ріббентропа – альянс 1939 року між Сталіним і Гітлером, який поклав початок Другій світовій війні. Його аргумент спочатку полягав у тому, що рішення Радянського Союзу приєднатися до нацистської Німеччини у вторгненні до Польщі було просто тим, що в ті часи робили всі. Але важко зрозуміти, як Гітлер міг би розпочати війну, якби Радянський Союз дотримувався раніше підписаного з Польщею договору про ненапад.

Під час інтерв'ю Карлсону Путін пішов ще далі, заявивши, що Польща якимось дивним чином, з одного боку, занадто активно співпрацювала з Німеччиною, а з іншого – недостатньо співпрацювала, і тим сама спричинила війну проти себе. Путін хоче переконати нас у тому, що Польща співпрацювала з Німеччиною, аби відвернути увагу від того неспростовного факту, що Радянський Союз вступив у Другу світову війну як союзник нацистської Німеччини. У 1939 році Варшава відмовилася стати на бік Берліна, а от Москва погодилась. Путін звинувачує Польщу в тому, що через неї почалася Друга світова, тому що його власний підхід до кордонів та історії 2024 року надто схожий на підхід Гітлера 1939 року. «Історичний» аргумент Путіна щодо України узгоджується з нацистською пропагандою щодо Польщі, аж до тез про «штучні» держави та народи, що не мають історичного права на існування.

Посол Німеччини Йоахім фон Ріббентроп і радянський диктатор Йосип Сталін сміються, в той час як В’ячеслав Молотов підписує Договір про ненапад та дружбу між Німеччиною та СРСР. 28 вересня 1939 року.

Твердження Путіна про те, що українці є нацистами, не мають під собою жодного історичного підґрунття. Він просто каже це. Такого роду заяви самі по собі є ознакою фашизму: вони ґрунтуються на внутрішній політиці, за якою «є ми і є вони», а росіян переконують у тому, що вони завжди і в усьму праві. А також на глобального масштабу пропагандистській кампанії, спрямованій на залякування та введення в оману.

В Україні проблема ультраправих стоїть незрівнянно менш гостро, ніж у Росії, або, якщо на те пішло, ніж у Сполучених Штатах чи будь-якій європейській країні. Українці обрали президента-єврея більш ніж 72% голосів, і його єврейське походження не мало для українців особливого значення. Хоча це стало би справжнім викликом для багатьох інших країн. Новий міністр оборони України – кримський татарин (мусульманин за віросповіданням). А нещодавно призначений головнокомандувач Збройних сил України народився за часів СРСР у радянській Росії і є етнічним росіянином. Україна демонструє значне розмаїття навіть під час війни, і це витікає з її захоплюючої історії, з минулого, яке насправді неможливо описати в тексті, в якому я всього лише намагався пояснити, як і чому Путін не правий.

Путін готував аргументи, які виклав під час свого інтерв'ю, починаючи з 2010 року. Його міф про минуле став основною темою моєї книжки «Шлях до несвободи», в якій докладно досліджується його походження та визначаються його далекосяжні наслідки. Путінська історія веде до війни, геноциду та фашизму. Вона також, хоча це може здатися набагато менш значущою проблемою, ускладнює дослідження історії.

Коли історії, подібні до тих, які розповідає Путін, мають успіх, люди в інших країнах починають думати, що їм теж не завадить патент на вічну правоту, щоб виправдати жахливість повсякденності. Істориків можна втягнути у чвари й змусити витрачати час на спростування брехні, а не на дослідження. Моя власна позитивна версія української історії представлена в циклі публічних лекцій, доступних тут.

Я закінчую цей нарис списком використаних мною джерел, аби наголосити на тому, що вивчення історії полягає у дослідженні, розгляді та наведенні цікавих і обґрунтованих аргументів. Українські історики продовжують це робити навіть під час війни. Зокрема, монографія Ярослава Грицака, опублікована рік тому, заслуговує на увагу широкої читацької аудиторії.

Simon Franklin and Jonathan Shepard, Emergence of Rus 750-1200, London: Routledge, 1996.

Christian Raffensperger, The Kingdom of Rus, Arc Humanities Press, 2017.

Paul Robert Magocsi, A History of Ukraine, Seattle: University of Washington Press, 1996

Ivan L. Rudnytsky, Essays in Modern Ukrainian History, Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1987.

Tatiana Tairova Yakovleva, Ivan Mazepa and the Russian Empire, McGill-Queen’s University Press, 2020.

Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999, New Haven: Yale University Press, 2002.

Barbara Skinner, The Western Front of the Eastern Church, Dekalb: Northern Illinois University Press, 2009.

Serhiy Bilenky, Laboratory of Modernity: Ukraine Between Empire and Nation, 1772-1914, McGill-Queen’s University Press, 2023.

Matthew D. Pauly, Breaking the Tongue: Language, Education, and State Power in Soviet Ukraine, 1923-1934, Toronto: University of Toronto Press, 2014

Golfo Alexopoulos, Illness and Inhumanity in the Gulag, New Haven: Yale University Press, 2017.

Anne Applebaum, Red Famine: Stalin’s War on Ukraine, New York: Doubleday, 2017.

Timothy Snyder, Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin, New York: Basic Books, 2010.

Mayhill Fowler, Beau Monde on Empire’s Edge: State and Stage in Soviet Ukraine, University of Toronto Press, 2023.

Serhy Yekelchyk, Ukraine: The Birth of a Modern Nation, New York: Oxford University Press, 2007.

Myroslav Marynovych, The Universe Behind Barbed Wire: Memoirs of a Ukrainian Soviet Dissident, Rochester University Press, 2022.

Timothy Snyder, The Road to Unfreedom: Russia, Europe, America, New York: Tim Duggan Books, 2018.

Stanislav Aseev, The Torture Camp on Paradise Street, Harvard Ukrainian Research Institute, 2023.

Serhii Plokhy, The Gates of Europe, New York: Basic Books, 2017.

Yaroslav Hrytsak, Ukraine: The Forging of a Nation, New York: Public Affairs, 2024.