“Війна, війна! І знов криваві ріки! І грім гармат, і шаблі дзвін. Могили, сироти, каліки… І сум покинутих руїн”. Цим словам одного із моїх улюблених українських поетів - Олександра Олеся, більше сотні років. Цій істині віки.
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
Одного разу на уроці історії під час розбору подій Першої світової війни, моя викладачка Лариса Петрівна сказала, що війну може розпочати лише той, хто не стояв на полі бою і не бачив ціни “перемоги”. Далі розвинулася дискусія. І здавалося всі все розуміють. Нам було 14 років. Чи міг тоді хтось із нас подумати, що через 8 років я купуватиму одному із однокласників елементи військового спорядження? Буду хвилюватися, знаючи, що “цієї ночі у нього бойовий вихід”? Ми були дітьми. На світ дивилися через призму окулярів. І в нашому спектрі кольорів здавалося не було війни.
А тепер і взагалі пройшло 9 років…
Тиждень тому я дізналася, що з 2022-го року мою незалежність захищав ще один однокласник - Руслан. Спершу мене опанувала гордість. Я пишаюся кожним, хто взяв до рук зброю, аби знищити ворога. В моїх очах вони усі Герої! А потім мене шокувала наступна звістка: виявилося, що вже близько трьох місяців Руслан в російському полоні.
Я пишу це і не йму віри. В моїй пам'яті ці хлопці юнаки з гітарами в руках, які влаштовували шкільні вечірки. Розбишаки і одночасно відповідальні учні. Навіть після всього побаченого, мені важко уявити звичайних “дітей”, які хотіли миру, дорослими хлопцями, що тримають в руках зброю.
Останній місяць я почала займатися трішки новим для себе заняттям - допомагаю рідним безвісти зниклих із пошуком. Це сталося випадково. До мене почали звертатися, оскільки я працюю журналісткою. А я у свою чергу знайшла різноманітні канали та шляхи пошуку. Так я потрапила до спільноти “Зниклих безвісти”. І от уже місяць мені важко прийти в себе. Щодня в чатах сотні повідомлень. І кожне з них - це біль. Біль, який важко оцінити, не переживши його. Мені здається “безвісти зниклий” це найгірше. Бо так, наче є якийсь шанс, а з іншого боку - ти живеш у невідомості. А уявіть!!! Є батьки, дружини, діти, які чекають своїх захисників ще з 2014-го року, не маючи про них ніякої звістки…
На кінець 2022-го року в Україні було 15 тисяч зниклих безвісти тільки військовослужбовців!!! Мова не про цивільне населення!!! Ще понад 3,4 тисячі перебували в полоні. Такі цифри називала уповноважена президента з питань прав захисників України Альона Вербицька.
Варто розуміти, що з початком зимового наступу росіян на Донбасі, ці цифри значно зросли. Кожне фото, яке прилітає в групу “Зниклих безвісти” - це удар по душі. Це молоді хлопці мого віку. Деякі тільки стали повнолітніми. І завжди одне і те ж питання “Чому?! Кому це потрібно?!”. Люди жили своє життя. Своє мирне, можливо в чомусь не ідеальне, але це було їхнє спокійне життя. БЕЗ ВІЙНИ.
Щовечора в чат пишуть новини про тих, чи інших військовослужбовців. Перед сном я уявляю обличчя кожного і кожної, хто отримав інформацію про свого родича. Я уявляю щастя і зникнення макси невідомості та відчуженості. Хочу якнайшвидше, щоб мій однокласник приїхав до батьків. І я так мрію, аби одного дня, кожен український захисник повернувся додому…
Бо немає нічого гірше війни. І, як казав колись Цицерон, нічого краще ПЕРЕМОГИ.
