В той час, коли американці готуються спостерігати за видовищними арештами і судовими процесами у справі Дональда Трампа, його патрон Володимир Путін стикається з набагато складнішим набором юридичних негараздів. За останні кілька днів сталося багато дуже цікавих речей, з приводу яких я маю намір поміркувати в цій публікації.
Колеса правосуддя можуть обертатися повільно, і, звичайно, легко прийти у розпач, коли очевидні звірства не зустрічають негайного офіційного засудження. Тим не менш, важко пригадати інші випадки, коли протягом короткого періоду приділялося стільки юридичної уваги одному диктатору. Отже, швидкий і дещо неповний перегляд етапів цього процесу може бути корисним:
ПРИЄДНУЙТЕСЯ ДО НАС
Підписуйтесь на наш Viber-канал.
1. Створення групи з понад тридцяти держав, які готують шлях для спеціального трибуналу за злочин агресії. Завтра, 21 березня, відбудеться засідання цієї робочої групи. Агресія є одним із основних злочинів, які розглядаються Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, він визначається МКС як «планування, підготовка, ініціювання або вчинення особою, яка має змогу ефективно контролювати або керувати політичними чи військовими діями держави, акту агресії, який за своїм характером, тяжкістю та масштабом становить явне порушення Статуту Організації Об’єднаних Націй».
Кремль пообіцяв відповісти на перший удар України далекобійними ракетами
Злочин, визначений таким чином, вчиняється окремими особами, а не державами, тому, здавалося б, він стосується Володимира Путіна та інших найвищих політичних і військових посадовців Російської Федерації. З усіх злочинів, скоєних в Україні та щодо неї, цей, як правило, вважається найпростішим для судового переслідування. Всесвітньо відомий юрист Філіп Сендс підтримав саме такий підхід. На Just Security ви можете знайти добірку статей на цю тему.
2. Поява 16 березня «Звіту незалежної міжнародної слідчої комісії щодо України» для Комісії з прав людини ООН. У ньому задокументовано «навмисні вбивства, незаконні ув’язнення, тортури, зґвалтування та незаконне переміщення ув’язнених із підконтрольних російській владі районів України». Там же говориться про «широко поширену модель катувань і нелюдського поводження з боку російської влади щодо утримуваних нею людей», а також «випадки сексуального та гендерного насильства щодо жінок, чоловіків і дівчат віком від 4 до 82 років у дев’яти регіонах України і в Російській Федерації». У звіті уточнюється, що зґвалтування «здійснювалися із застосуванням зброї, з особливою жорстокістю та актами тортур, такими як побиття та удушення. Зловмисники іноді погрожували вбити жертву або її сім'ю, якщо вона буде чинити опір».
3. 17 березня Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна за скоєння воєнних злочинів, і першим звинуваченням стало звинувачення у викраденні дітей з України. Це одна з найжахливіших російських практик, до якої я та деякі інші аналітики намагалися привернути увагу громадськості протягом року. Видача ордера на арешт Міжнародним кримінальним судом стала подією, що буде мати найбільш вагомі політичні наслідки, оскільки вона визначає Путіна як особу, розшукувану за підозрою у скоєнні воєнних злочинів, яка підлягає арешту будь-якою країною, яка визнає юрисдикцію МКС (а це більшість країн світу). Це не той сигнал, який можуть проігнорувати російські еліти, розмірковуючи про майбутнє своєї країни. Це буде перешкоджати міжнародним поїздкам Путіна, і не тільки з очевидної причини. Відтепер кожного разу, коли він сідатиме в літак, йому доведеться гадати, а чи не вирішить пілот просто доставити його туди, де його арештують.
Викрадення десятків (або, швидше за все, сотень) тисяч дітей, безумовно, є воєнним злочином, але варто зазначити, що деякі з воєнних злочини також кваліфікуються як геноцид. Конвенція про геноцид 1948 року конкретно визначає, що є геноцидом. Вважається, що геноцид є злочином, який важко довести, оскільки конвенція також визначає, що геноцидні дії повинні супроводжуватися свідомим наміром знищити певну групу людей. В цьому сенсі російсько-українська війна є абсолютно незвичайною за весь час історії, оскільки російська влада та пропагандисти постійно та публічно надають масу доказів своїх геноцидних намірів.
4. Публічний крах російського наративу жертви. Поряд з наповненням медіазони такою кількістю пропаганди жорстокості, що ми вже змушені сприймати це як належне й не помічати, російська влада та її пропагандисти застосовували й іншу стратегію превентивного захисту: стверджували, що проблема насправді полягає в «русофобії» українців. Це мало якось виправдати вторгнення та всі скоєні росіянами злочини. Ця стратегія захисту, як мені здається, виявляє усвідомлення ними своєї провини – серед багатьох інших проблем.
Коли я брав участь у скликаному Російською Федерацією в Раді Безпеки 14 березня засіданні щодо «русофобії», я не міг не помітити, що ніхто, навіть китайці, не вірили, що щось подібне має місце. Майже кожен дипломат, який виступав, наголошував на тому, що критика однією країною політики іншої не є приводом для вторгнення чи скоєння воєнних злочинів.
У своєму брифінгу я намагався донести кілька основних моментів: (1) якби ми дійсно були стурбовані шкодою для росіян, ми б звернули увагу на політику самої Російської Федерації; (2) твердження про те, що українці страждають на хворобу під назвою «русофобія», є типовою колоніальною спробою витіснити реальний досвід жертв імперської війни. У цьому контексті заяви російських офіційних осіб і пропагандистів щодо «русофобії» є частиною набору наративу ненависті, спрямованого проти українців і покликаного виправдати численні злочини проти них, включаючи масові вбивства. Тому це слід сприймати як невід'ємну складову російських воєнних злочинів, серед яких, на мою думку, є й геноцид.
Враховуючи це конкретне зловживання РФ своїм місцем у Раді Безпеки ООН, на цьому тлі гротескно навіть уявити, що Росія збирається головувати у Радбезі. Хоча багато хто вже почав вважати, що Організація Об’єднаних Націй не має ніякого значення або що вона загубитися у вороху її різноманітних підрозділів, ООН насправді забезпечувала широку платформу для російської пропаганди протягом останнього року і більше. Головування в Раді Безпеки дає Росії можливість встановлювати порядок денний і призначати заходи, які, як мінімум, заберуть дуже необхідний час, а в найгіршому випадку відвернуть публічну увагу від очевидних злочинів.
Найцікавіше, що можна стверджувати, що Росія взагалі не має права головувати в Раді Безпеки, оскільки Російська Федерація ніколи формально не вступала в ООН. Радянський Союз був постійним членом Ради Безпеки, але Радянський Союз – це не Росія, він припинив своє існування більше тридцяти років тому. Усі інші пострадянські держави або вже були членами ООН як радянські республіки (Україна чи Білорусь), або проходили процедуру подання заявок на вступ. Росія насправді ніколи цього не робила. Українські дипломати називають Росію «окупантом Радянського Союзу», і це формулювання є досить влучним. Немає сумніву, що формальна роль Росії в ООН сприяла приховуванню її злочинів, тому ці злочини мають стати такою ж вагомою причиною, як і будь-яка інша, перегляду цієї формальної ролі.
PS Мені доведеться деякий час бути офлайн, тому презентація наступних двох лекцій з історії України затримається на тиждень.
Передруковано з Thinking About. Дивіться оригінал тут.
Погляди, висловлені автором в цій статті, можуть не поділятись Kyiv Post.
