Справжні архітектори «русофобії»

Росія використовує не лише інформаційну зброю, кризу з біженцями, енергетичну та продовольчу кризи, але й наратив про русофобію. У своїй промові на Генеральній Асамблеї ООН у вересні цього року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров розкритикував Захід, заявивши, що «офіційна русофобія на Заході є безпрецедентною». І це не є чимось неочікуваним – для Москви аргумент про тотальну русофобію давно є потужною зброєю, яка історично пригнічувала внутрішні опозиційні рухи, перетворювала Захід на цапа відбувайла, апелюючи до моральних почуттів мешканців західних країн.

Державний департамент США детально пояснює, що серед головних російських «постійних наративів дезінформації» присутній аргумент «невинної жертви» Росії щодо русофобії. Причому використання Путіним тем расизму та русофобії для підтримки його нападу на Україну цілком у дусі ідеологічної стратегії його попередників у Кремлі.

Термін «русофобія» виник у ХІХ ст. У цей період масових соціально-політичних потрясінь у Європі Кремль активно боровся за збереження європейської монархічної системи та Російської імперії як її складової. Термін «русофобія» став інструментом спростування аргументів опозиціонерів по всій імперії.

Путін знову використовує цю тактику під час війни в Україні. Він неодноразово заявляв, що українська влада є «відверто неонацистською», і головний російський імперіаліст пов’язав ці звинувачення із звинуваченнями на адресу Заходу, стверджуючи, що місія Заходу в Україні полягає в тому, щоб «поставити завдання створити агресивну «анти-Росію»».

Тези про західну русофобію заполонили російські ЗМІ. Колишній президент і заступник секретаря Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв» розкритикував Захід за провокацію «огидної» русофобії. Міністерство закордонних справ Росії гнівно вимагало від директорки департаменту інформації та преси МЗС Росії Марії Захарової припинити пропаганду русофобії на Заході. МЗС Росії також опублікувало у Twitter зауваження Лаврова про те, що Захід «заохочував наступ неонацизму та русофобії».

Кремль заполонив інтернет-простір заявами про русофобію та неонацизм, щоб відвернути увагу від власних злочинів. Під час глобальної паливної кризи, спричиненої санкціями щодо російської нафти, посольство Росії у США у дописі у Twitter стверджувало, що офіційні особи Білого дому звинувачують Росію у цій кризі, «щоб заробити політичні бали на #русофобії».

Якуб Янда, директор Празького Центру європейських цінностей і політики безпеки, описує, як Росія використовує аргумент русофобії в таких випадках, як, до прикладу, паливна криза, «щоб показати себе єдиною захисницею «російського світу» як найвищого».

Моніка Ріхтер, науковий співробітник Американської зовнішньополітичної ради з публічної дипломатії, наголошує на тому, що русофобія є формою позиції «озброєної жертви», яку Кремль використовує, щоб «розпалювати опозицію так званій західній «гегемонії» та кинути виклик ліберально-демократичному консенсусу, що лежить в основі сучасного міжнародного правопорядку».

Те, що Росія робить сьогодні, є типовою тактикою з підручника КДБ часів холодної війни. Під час холодної війни Кремль поширював у Сполучених Штатах пропаганду расизму, щоб спровокувати внутрішню напругу. Як і радянські лідери, Путін використовує такі терміни, як «неонацистський» і «русофобський», щоб зачепити моральні уявлення західної аудиторії.

Росія також історично використовувала дезінформацію про расизм на Заході, щоб завдати шкоди міжнародній репутації демократичних країн та перекласти таким чином провину з «хворої голови на здорову». Радянський Союз поширював пропаганду про те, що США розробляють етнічну зброю для ураження африканців, афроамериканців і арабів вірусом ВІЛ, «виробленим» у США. Подібним чином у березні посол Росії в ООН Василь Небензя заявив, що Пентагон виробляє «етнічну зброю» в українських лабораторіях для використання її проти «слов’янського етносу».

Заяви Росії про русофобію та расизм мають на меті посіяти хаос і відволікти увагу Заходу. Розалі Лі, аспірантка Школи громадського здоров’я імені Джона Хопкінса Блумберга, яка спеціалізується на дезінформації, говорить, що «люди в демократичних країнах піклуються про рівність і борються з расизмом. В Росії це знають. Вони грають на тому, що нас хвилює, і використовують це проти нас».

Ієн Гарнер, історик російської культури та дослідник воєнної пропаганди, описує, як зброєю русофобії Кремль прагне «інфікувати громадську сферу цим дискурсом невизначеності, коли на кожному кроці ми повинні знову й знову сумніватися, чи робимо ми все правильно і відповідно до моральних норм».

Дійсно, цей «дискурс невизначеності» щодо «моральних стандартів» останнім часом просочив західні ЗМІ. У нещодавній своїй статті у MSNBC оглядач Зішан Алеєм стверджує, що внутрішнє покарання Заходом Росії, яке обернулось скасуванням концертів, фільмів та інших заходів, пов’язаних з російськими виконавцями, «спеціально спрямоване на те, щоб більше стигматизувати Росію як країну».

Міністр оборони Росії Сергій Шойгу відкрито заявив, що Росія розглядає інформацію як зброю, і Росія має довгу історію використання інформаційних війн, включаючи використання зброї русофобії, для протидії Заходу. Отже, що нам робити з цим?

За словами Янди, Росія використовує русофобію «як операцію  з контролю над рефлексами», щоб «частково паралізувати захисні рефлекси Заходу». Завдяки такому контролю Росія поширює інформацію, як-от пропаганду про расизм Заходу, щоб вплинути на аудиторію з тим, щоб та приймала рішення, бажані для Росії.

Такі вчені, як Гарнер, вважають, що боротьба з русофобією – це «неможлива боротьба… Візьміть приклад Чайковського. Якщо ми не зіграємо Чайковського, то нам скажуть, чому б вам не зіграти, це велике мистецтво, ви русофоб. Якщо ж зіграємо, ми таким чином просто доведемо, що Росія – велика країна з чудовою культурою».

Інші експерти, такі як Ріхтер, попереджають, що ми не можемо зволікати більше ні хвилини. Вона наголошує на тому, що «демократичні уряди повинні навчитися бути безжальними у протистоянні російській брехні та лицемірству, як вдома, так і за кордоном, за допомогою заснованої на фактах публічної дипломатії та стратегічної комунікації».

Росія вкидає в публічну сферу різноманітні дезінформаційні тези, щоб побачити, що найбільше може нам нашкодити. Росія найближчим часом не припинить використання русофобії як зброї. Замість того, щоб потрапляти в російську пастку, ми повинні сприймати цю інформаційну війну серйозно та дати відсіч. Хоча це й вимагатиме від нас потужного інформаційного наступу, на думку Ріхтер, «насправді можна відповісти на вогонь вогнем, не жертвуючи правдою чи цінностями».

Погляди, висловлені у статті, належать автору і не обов’язково збігаються з поглядами Kyiv Post.

Доктор Івана Страднер є спеціальним кореспондентом KyivPost і дослідницею у сфері інформаційної безпеки. Івана працює радником Фонду захисту демократій, а також є запрошеною Джин Кіркпатрік науковою співробітницею Американського інституту підприємництва у Вашингтоні, де її дослідження зосереджені на російських безпекових стратегіях та військових доктринах, пов’язаних з інформаційними операціями. Враховуючи розбіжності між розумінням кібербезпеки американськими та російськими військовими, в її роботах розглядаються як психологічні, так і технічні аспекти інформаційної безпеки. У зв’язку з її дослідженнями, спрямованими на краще розуміння російської інформаційної війни у Східній Європі, Івану просили дати свідчення в Європейському парламенті та проконсультувати окремих урядовців. Івана також аналізує вплив Росії в міжнародних організаціях, зараз вона зосереджується на зусиллях ООН щодо регулювання інформаційної безпеки та Договорі ООН про кіберзлочинність. Вона була запрошеною співробітницею Гарвардського університету та викладала у багатьох університетах, у тому числі у Школі права Каліфорнійського університету в Берклі.