Репортаж з фронту: «Карпатська Січ» тримає оборону

Квіти – головне багатство прифронтового Барвінкового. Через це його так і назвали. Але через постійні вибухи ромашки, півонії, троянди, півники втрачають свої пелюстки. Наче плачуть за своїми господарями, які покинули місто ще на початку війни. Про передок нагадує постійна канонада. Бійці батальйону «Карпатська Січ» вчать нас розрізняти так звані прильоти і вильоти. Виліт – це «У-ух!», він схожий на видих невидимого гіганта, а «Бах!» – це коли він ніби гнівно тупає ногою, а тому тремтить земля і вилітають останні шибки в будинках. У штабі – пожвавлення: пояснюють, що кілька годин тому ліквідували ворожий Т-72, який, наче скажений собака, кусав своїми пострілами місто і наші позиції. Догавкався, докусався, доки йому не повибивали зуби…

Суєтне втрачає сенс

Ми прибули сюди з караваном Ольги Ходаківської, який доставив харчі, медикаменти, різну амуніцію та позашляховик. Я в шоці від цієї молодої жінки: доктор економічних наук, заступник директора Інституту аграрної економіки НААНУ, учасниця багатьох дослідницьких програм. Але 24 лютого вона раптом усвідомила, що все це немає сенсу без України. Військкомати їй відмовили, бо не змогли визначити для неї ролі в армії, хоча вона була готова на будь-яку, але у добровольчому батальйоні «Карпатська Січ» місце одразу знайшлося. Розумію, чому її взяли. Бо тут підбирають людей не за міцністю біцепсів, а за високою вмотивованістю і готовністю до самопожертви. Ользі доручили матеріально-технічне забезпечення батальйону.

Це сьогодні вона має надійну і досвідчену команду, розгалужену мережу агентів в Україні та за кордоном, а в перші дні не було нічого. Тим часом «Карпатська Січ» вже билася з ворогом у Бучі та Ірпені, не маючи повного спорядження: бракувало бронежилетів, дронів, тепловізорів, медикаментів, позашляховиків для зв’язку з тиловим забезпеченням та багато чого іншого. Ціна зволікання була дуже високою. А тому вона кинула в топку цієї справи всі родинні заощадження. «Багато?» – ставлю нескромне запитання. «Цього вистачило б на гарненький будиночок у передмісті», – відповідає. Отже, багато – практично все, що назбирала за останні 20 років. У відповідь на мій здивований погляд знизує плечима: «Цей проєкт втрачає сенс, як і звання та посади, та, зрештою, все суєтне втрачає сенс. А якщо нам вдалося врятувати бодай одне життя, то заради цього варто жити».

Дорога на Схід

Команда Ходаківської знає, якою є дорога на світанку, вночі, вдень, увечері, взимку, навесні і влітку. Кожного разу вона різна за часом, хоча за довжиною однакова. Дуже довгою вона була першого разу, на початку квітня, коли наздоганяли свій батальйон, який перевели на Ізюмський напрямок. Везли одяг, спальні мішки, каремати, лісоматеріали для облаштування бліндажів, харчі, питну воду та інше. Маршрут після Дніпра й Павлограда скинула розвідка батальйону, бо частина доріг була або замінована, або ж навколо них шастали диверсанти. Їхали практично по бездоріжжю, польовими шляхами. Ніч, дощ, круті схили, автомобілі то в’язнуть у багнюці, то перехиляються на бік під небезпечним кутом. Рухалися буквально сантиметр за сантиметром. А коли доїхали, дощ припинився, але почався град… артилерійський. Незважаючи на це, з допомогою бійців розвантажилися й одразу вирушили назад, щоб за три дні повернутися з новим вантажем.  «Всі смертельно стомилися, проте жоден не став шукати причини, щоб пропустити наступну поїздку. У нас класна команда, ядро якої складають такі залізні хлопці, як Ігор Сабій, Женя Лук’янцев, Ігор Шевченко, Сергій Богарада, Рома Івахнюк. Іноді мені здається, що ми навчилися передавати одне одному думки на відстані. Безмежно їм вдячна…» – говорить Ольга.

Калина

Мені не вдалося познайомитися з бійцем, який придумує для всіх позивні в батальйоні. Але вони дуже влучні, як кажуть, не в брову, а в око. Наприклад, Циклоп – боєць, який приймає та охороняє добро, котре привозять волонтерські каравани. Він на одне око недобачає, зате іншим, здається, бачить тебе наскрізь. Такого не обдуриш. Одні позивні передають зовнішність, інші – звички, треті – характер.

От, що вам уявляється, коли чуєте слово «Калина»? Мабуть, щось гарне, ніжне, і водночас непереможне. Марія Чашка або Калина – це мій другий шок за цей день. Директор одного з Тернопільських коледжів, голова фракції «Свободи» в облраді, мама і ось зараз нова роль – замкомбату.

«Ситуація складна. Ми розуміємо, з ким воюємо, це дуже сильна армія, по нас працює авіація, далекобійна артилерія, танки, але ж і ми для них не подарунок. По-перше, маємо бойовий досвід з 2014 року, сильну мотивацію, віру в перемогу, по-друге, у нас за спиною артилерія ЗСУ, вогонь якої ми успішно коригуємо.  Ворог кілька разів намагався прорватися, але в нього нічого не виходить, після кожної спроби він перегруповується, відпочиває, пробує і знову в нього нічого не виходить. І не вийде ніколи…» – говорить вона.

–Як вам вдається управляти чоловічим колективом?

–В нашому добробаті зовсім інші стосунки, ніж у підрозділах ЗСУ. Все будується на засадах доброзичливості, взаємодопомоги, розумної ініціативи, кожен має свою ділянку роботи, тож не треба нікому нічого наказувати, нема кого сварити, а якщо в когось щось не виходить, всі йому допомагають, підтримують. Ми тут, як велика родина. Воювати з такими мужніми, ідейно переконаними, безстрашними чоловіками  – честь для кожної жінки…

Кулінарний закон Богатиря

Кухареві батальйону Васильку, попри невеличкий зріст та тендітну статуру, приліпили позивний «Богатир». Але в цьому нема й крихти іронії, бо хлопець – велет за силою духу і за фактом. Ще коли батальйон бився з ворогом під Бучею, він витягнув з-під вогню пораненого побратима, мабуть, удвічі важчого за себе. І щойно опинився з ним в укритті, як те місце, де вони були, рознесло «в нуль». «В реальному бою все не так, як ми раніше уявляли, страшно, але важливо себе опанувати і діяти», – ділиться враженнями Василько.

Той, що прикриває з неба

Комбата Олега Куцина мали б назвати батею, але чомусь назвали «Кумом». Точніше, це він сам собі взяв цей позивний Романа Шухевича, який очолював загін «Карпатська Січ» ще в часи Закарпатської української народної республіки. Мені розповідають, що він не наказує, а просить, але це прохання перетворюється на священну місію, яку не можна не виконати. Бо це ж Кум! Як я шкодую, що не знайшов його того дня! Словом, підійшов момент, коли цю розповідь треба розділити на «до» і «після». Бо на війні, як на війні…

«Карпатська Січ» не лише стримувала натиск ворога з 4 квітня. В середині червня, за тиждень після нашого приїзду, вона зробила кілька успішних контрвипадів, які спланував особисто Олег Іванович. «Ми саме приїхали, коли почалася вогнева дуель. З обох боків працювали міномети, авіація,  артилерія», – згадує Ольга Ходаківська.

А потім очевидці, які вижили, розповіли, як все було. Він, як завжди, керував боєм «на нулі», хоча за статутом мав би залишатися трошки позаду. Наступ – операція втричі небезпечніша, ніж оборона. На будівництво редутів немає часу, якщо хочеш відвоювати кількасот метрів, йди вперед. А тому той, хто атакує, перед ворогом, як на долоні. Кілька розривів за кількадесят метрів мали б зупинити групу бійців, яку вів Кум, але ж є ще такі важливі речі, як азарт та темп бою, якими не можна нехтувати. Це було майже пряме влучання. Ті, хто були ліворуч від нього, загинули відразу, ті, хто праворуч  – якимось дивом вижили, хоча шансів не було. Замкомбата Володимир Гапун відбувся численними осколковими пораненнями, але вже за кілька годин став на ноги й продовжував керувати боєм. Бойовий побратим Олега командир батальйону «Свобода» Петро Кузик пізніше скаже, що це хороша смерть, гідна такого великого воїна, як Кум. «Найбільше про війну знає той, хто на ній загинув, але не може про це розповісти», – дійшов висновку боєць батальйону  Борис Гончар. Відтепер і Олег Куцин належить до воїнів, які піднялися на Говерлу військової доблесті.

Втрата батька – тяжкий психологічний удар, який може зламати будь-кого. Чи витримає його «Карпатська Січ»?

«Наші бійці наступного дня дали їм такого перцю, що вони й досі чухаються», – розповів  заступник комбата «Карпатська Січ» Ігор Сабій.

Про деталі цього бою повідомив боєць батальйону Руслан Андрійко: «Знищено 11 одиниць ворожої техніки. Спалено близько 20 мразей, взято в полон двох орків – одного офіцера і ротного. Останній – учасник звірств у Гостомелі. З нашого боку – без втрат. Це все завдяки тобі і для тебе, друже командире Олег Куцин. Ти прикриваєш нас із неба…»